Та їм, дорога моя пані, все-одно: чи червоне, чи зелене! Сказано — чоловік темний.
Входить ґенерал. Ваня його веде.
Генерал. Ну, готово?
Дарина. Готово, ваше превосходительство! (Наташа цілує його в щоку, ґенерал гладить її по голові.)
Генерал. Наташенька! (Михайло цілує його у щоку, ґенерал гладить по голові.) Миша! Здоров, брат! Здоров — підґенерал! Ха, ха, ха! Ну, Дарино, давай надінем ґенеральську тужурку! (Скида халат.) І халат підіб’єм ґенеральською підкладкою. Подають тужурку й помагають надіти.
Надівши тужурку, одвернув полу, погладив рукою, потім погладив лацкани і, взявши рукою погони: Чую під рукою, що погони ґенеральські, а от підкладку. (Знову одвертає полу і гладить.) Не розберу!... Червона?
Наташа. Червона, татку!
Ґенерал. Сліпий! Не бачу! Ох, яка тяжка потеря!... От сьогодні будуть гості вінтити, а я не можу! Уміщаю, брат, за картами!... Ну, що ж, прийду, хоч посиджу, послухаю, як другі: (передражнює), дві піки... три піки... три черви... малий шлем у бубнах... Ха, ха, ха! Люблю, коли гра туго намотується на нервовий вал... Температура піднімається, нерви настроєні по високому камертону... Ху! Жарко! Брат, Федор Іванович, бере прикупку... Заліз — прикупка ні к чорту!... Судорога пройшла по виду... Переводить дух, оддувається! Ха, ха, ха! Тепер не дай Бог бути партнером Федора: всі помилки — на нього! Грім і блискавка.
Наташа. Я навіть боюся за дядю Федора: гарячиться, кричить, кашляє, аж синіє, і знову кричить! Здається, от-от буде параліч!
Ґенерал. A-а! Грім і блискавка!
Наташа. І увесь грім за три копійки. (Михайло сміється.)
Ґенерал. A-а! Ха! Три копійки! Нe в тім річ! Тут умственна еквілібристика: чоловік дума, ріша, розріша, кипить, і раптом — тарах! Не той ход — без однії!... Тарах — без двох! Нерви витягнулись, одна помилка повела за собою другу, третю, все вверх ногами ! Ну, й баталія! Тут життя... а... а...! Ха, ха, ха! Люблю! Ну, поки проб’ють барабани й закипить на зеленім полі бой смертний, — ходім, Ваня, дочитувати ,,Розвідчика".
Бере Баню за руку й ідуть.
ЯВА VII.
Михайло й Наташа, потім Акіла.
Михайло. Як жаль татка! Скілько в нього енерґії! Ще б служити, повишатись,— і на-тобі таке нещастя: сліпота!
Наташа. Це в нас у роду. Дід мій, теж ґенерал, осліп під старість... А що, Миша, коли я осліпну? Боже мій! Як страшно! (Починає плакати.) Я... я... стара... зморщена і сліпа, нікому непотрібна... Миша, ти мене покинеш, а татка вже не буде... Ох, ох! Як біля серця здавило.
Михайло. Наташа, мила моя, годі! Охота мучити себе нікому невідомою будущиною! Коли там що буде, та ще й чи буде, а ти зараз псуєш свої ясні очі! Від сліз очі теряють ясність, яскравість і красу...
Наташа, витирає очі. — Невже?
Михайло. Ну, як же можна: гості й ти заплакана! Скажуть, що ми сварились, що я тебе бив; мало чого не видумає баронеса: вона з павутини вірьовку сплете!
Наташа. Не буду, не буду! Побіжу, припудрюся.
Вибігає, з других дверей виходить Акіла.
ЯВА VIII.
Михайло й Акіла.
Михайло. Ну, що, все благополучно?
Акіла. Єрунда! Помирив! Випили по чарці й помирились. Тепер весело принялись за роботу; самовар я велів ставити; тепер ознайомлюсь із бухветною силою, з закусками, і треба сприготовити десерт!
Михайло, у двері — Дарино!
Входить Дарина й подає письмо.
Дарина. Почталіон приніс.
Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілі Акіловичеві бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли, що й як подати, — це ваше діло, Акіла Акілович!
Акіла. Єрунда!
Пішов, Даша за ним.
ЯВА IX.
Михайло, потім Наташа.
Михайло. Від кого ж це? (Розриває конверту, виймає лист і повертає до підпису.) Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамілія!.. Так неприятно для слуха: "Барильченко". Зараз видно простоту рода. Дєйствітєльний статскій совітник — Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінити не можна: куди не поверни, все чується погане якесь "барило!" (Пробігає письмо.) Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п’ятьсот верстов, та ще в такий... день!... Прямо наче навмисне змовились... І що його робити ?...
Входить Наташа, тихенько підходить.
Наташа. А від кого це лист?
Михайло. Та від одного знайомого.
Наташа. Дай, я прочитаю...
Михайло. Не варт...
Наташа. Дай! Може, це від женщини?
Михайло. Ну от! Коли хочеш, по правді, це від брата.
Наташа. Від артиста, від босячка? О, це дуже цікаво! Дай!
Михайло. Ні, це брат нецікавий. Вік прожив у селі.
Наташа. Ну дай же!
Михайло. Ти не прочитаєш. Поганий почерк. Я сам прочитаю. "Коханий брате Михайло! Що з тобою сталося, що Ти два роки не приїздиш? Перше писав, то сим, то тим заспокоював батьків, а тепер замовк, і мама мучиться тут і всіх мучить своїм неспокоєм. Оце цими днями так плакала, що мусіли згодитись, щоб їхала одвідати Тебе празниками. Потім нагадали, що Ти скоро іменинник, і от мама приїде на цей день до Тебе. Пишу Тобі, щоб Ти виїхав на вокзал і зустрів її, бо вона, мабуть, не потрапе. Дома все благополучно. Іван пішов на сцену, де має великий поспіх і заробля гроші немалі. Петро женився на дочці предсідателя окружного суда й нині вже судебний слідователь. Батько, і мати, і ми всі кляняємся Твоїй жінці, хоч і не знаємо її. І чому б то не приїхать, щоб матір заспокоїть? А тепер доведеться нам турбуватись: як то вона добереться до Тебе в такім великім городі! Хіба, може, батько поїде з нею. Твій брат, Карпо Барильченко".
Наташа. Яка я рада, яка я рада! Нарешті таки побачу твою матір, а, може, й тата, бо ти наче навмисне ховаєш їх від мене! Де ж таки! Два годи, як ми побрались, і ти досі мене не повіз до дому, до своїх! Я думала, що ти у сварці; а тепер бачу, що мама тебе любить, коли старістю приїде на. твої іменини. Побіжу зараз, скажу таткові.
Михайло. Стривай, Наташа! Прости мене, що я тобі раньше не говорив... Усе збірався, та й досі не зібрався... Нелегко, знаєш, випутатись, коли запутаєшся, як муха в павутину!... Ах, як би ти знала, як мені й тепер не хочеться говорити, то ти б пожаліла мене...
Наташа. Та що там? Ти мене лякаєш! Говори мерщій!
Михайло. Бачиш: ти роду настоящого дворянського, дід твій — ґенерал, батько — був полковник на шляху до великих чинів, і я боявся одкрито сказать, що я...
Наташа. Та що ти втік із каторжних робіт, чи що?
Михайло. Я з простого роду... Розумієш? Батько мій — багатий козак, просто сказати — мужик, гречкосій, і мати така ж: сама проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві, — нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зосталися простими мужиками! І от тепер вони їдуть сюди, може, от-от одчиняться двері, і на поріг; а тут у нас збереться городська знать: баронеса, предсідатель земської управи, директор і другі. Я не знаю, що мені робити, як мені перед бомондом [9] показати своїх батьків-мужиків? Порай!
Наташа. Ах, ах! (Пада на диван і закрива лице руками.) Боже мій! Так ти мужик?
Михайло. Я статcький совітник, а батько та мати...
Наташа. Мужики! Фі! Як же ти посмів так обманути нас?
Михайло. Неправда! Я не обманював: мене не питали — я промовчав!
Наташа. Ох... ох! Боже мій! Жінка мужика! Від нас же одступиться все фешенебельне панство. Як же я тепер людям покажусь? —Що батько бідний буде почувати? Ґенерал, і — мужики! Слава Богу, що він осліп, принаймні, не побачить своїх сватів.
Михайло. Що ти говориш, опам’ятайся! Наташа, мила моя!...
Наташа. Не підступайте до мене близько. Від вас житним хлібом пахне! Ви — мужик, я вас не люблю, я з вами розведусь!
Михайло. Розумні люде будуть сміятись над твоїм горем!
Наташа. Неправда! Всі пожаліють мене нещасну. Ах, ах! Яка подлість на світі завелась: мужик кінчає університет, і його не пізнаєш, хто він? Попадає в вище коло людей, їде на Рівієру й ловить благородну з діда-прадіда дівчину, як дурну рибку в сітку, обнімає її ніжний стан своїми мужицькими лапами, цілує її мужицькими губами... Фі! Обман, низький обман, від якого не можна навіть і встерегтись!
Михайло. Ха, ха, ха!
Наташа. Він іще й сміється! Нахал, мужик!
Михайло. Неправда! Твій муж статський совітник, а ти дурочка. (Підходить до неї.)
Наташа. Ай! Не підходьте! Я не виношу запаху житного хліба!
Входить ґенерал.
ЯВА X.
Ті ж і ґенерал, його веде Ваня.
Генерал. Чую — баталія! Ну, думаю, Федор за картами! Пробили барабани, й зелене поле відкрилось...
Наташа. Ваня, вийдіть! Я вас покличу. (Ваня виходить.)
Генерал. Що з тобою, Наташа? Ти заговорила таким голосом, неначе зосталась на великому шлемі без п’яти?
Наташа. Ах, таточку, голубчику, я все програла! Я нещасніша людина! (Хлипа.)
Ґенерал. Що там? Пропала провізія на кухні, розбили вино?
Наташа. Осудовисько, осудовисько!
Ґенерал, Заспокойся! Все можна дістати в ресторані; хоч і дорожче, але що робити? Де ж Миша?
Михайло. Я тут.
Ґенерал. Що з нею?
Михайло. Я одібрав лист із дому...
Ґенерал. Ну, і що ж?
Михайло. Сьогодні буде моя мати, а, може, й батько.
Ґенерал. Ну, і слава Богу! А все ж таки не розумію: в чім же тут осудовисько, Наташа?
Наташа, плачучи, — Його мама... і тато... [реве] мужики!
Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, і прекрасно! Через мужа й ти зіллєшся з великим народнім океаном, обновиш кров дітей, не будеш рождати сліпих! А Михайло, твій муж, через науку, є благородна щепа!... Розумієш? От проста яблуня, її калірували, прививку зробили, — і родяться кальвілі — вищий сорт яблук. Корінь простий, а яблука кальвіль! Ха, ха, ха! Я думав, Бог зна що трапилось... Ну, заспокойся!
Наташа. Як? І тобі, таточку, нічого? І це тебе не обража?
Ґенерал. Ні краплі! (Михайло його цілує.) Я знав давно, мені сказав дядя Федір; із формуляра видно! Тепер тільки дурні носяться зі своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом... Чесність, образовання, наука, ум, талан — важно, а решта — плювать!
Наташа. Таточку! Ти не смієшся? А батько, мати... вони мужики й сьогодні приїдуть.
Ґенерал. Сьогодні приїдуть, а завтра поїдуть... Ну, помирись! Я чую, що ти образила Мишу!
Наташа, поглядає на Михайла. — Миша!... Йди сюди!
Ґенерал. Ні, брат, ти йди до нього...
Наташа, підходить і обніма Михайла. — Прости! (Цілує його.)
Михайло. А чим пахну?
Наташа. Духами... трефль!
Михайло. Як скоро випарився житний хліб. (Дзвінок.)
Наташа. Гості! (Кидається в залу.)
Михайло, підбігає до дверей.