Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах світяться лукаві, виразно агресивні чортики. Уста підкреслені карміном.
Яків п'є чай, а потім каже:
— Шприндзю! Я це мешкання лишаю!
Шприндзя враз виразно німіє, її маленьке, ніжне обличчя біліє, мов папір, її червоні уста від того ще виразніше барвіють.
— Чому? — питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її оливково-чорні очі дивляться на нього і зло, і перелякано.
— Поясню після. Увечері. До побачення! — кидає він коротко, уривно слова, швидко встає, бере набиту паперами течку і міцним, чітким кроком виходить.
Цілий день Яків провів у батальйоні, а ввечері подався до німецького офіцерського касина. Прийнявши солідну порцію відомих коньяків та діставши відповідний настрій, він устряв у завзяту дискусію, яку вів, як звичайно, новоприбулий, невисокого росту офіцер на ім'я Пшор — капітан, що довгий час перебував у Азії, на Маляйському півострові, і правив за знавця азійських справ при пропаганді "вермахту". Підтримував його лише зондерфюрер Вайз — також з пропаганди, і точилась та мова довкруж відомого, постійного питання: що вони зроблять зі Сходом Європи, як скінчиться війна. Було багато пропозицій перебудови, розбудови, родилися грандіозні плани, але Пшор і тут рішив бути оригінальним. Стрясаючи попіл грубелезної сигари до попільнички з написом "Окоцімське", він сказав:
— Що робитимем — ясно. Не ясно лише — чи робитимем!
Знялася ціла буря протестів:
— О! О! Капітане!
— А що ви, майоре? — звернувся спокійно Пшор до Якова.
— "Не рівня я богам", як казав ваш Фауст, — відповів Яків.
— Інтригуюче! Ви знайомі з Фаустом? — підняв тон Пшор.
— Лише так, злегка, — буркнув Яків.
— От так майор! — викрикнув Вайз.
— Липовий. З ласки обставин... По суті, я лише вахмістр, і то лише уланів, зважаючи на те, що наш час такої зброї не перетравлює спокійно.
— Як обставин? Чому обставин? — підняв ще вище тон Пшор. — Майор! Справжній! Більше! Ви — професор! Вам би книги писати!
— Для чого ці оклики, капітане? — запитав швидко Яків.
— Заздрість! — визначив Вайз з ноткою іронії.
— Угадав, Вайзе! — сказав Пшор з сигарою в роті. — Я йому заздрю, заздрю чортячо, взагалі їм... слов'янам. Перед ними не лише простір, а й, дозволь висловитись, майбутнє...
— Ха-ха-ха! — вирвалось у Вайза.
— Смієшся — дай ще чарку, — сказав Пшор. — Можеш на здоров'я не вірити... Зрештою, це справа не віри, а математики, фактів, біології... Ви ось згадали Фауста. Наші фаусти пролізли в усі щілини, а такої, як простір, і не запримітили. Наш простір — кабінет, нічний горщик... І ще шляфмюце! І враз нас вигнали в задонські степи! Змерзнемо!
— Вічне те "мюце" з тим твоїм горщиком, — з докором кинув Вайз.
— А признайся лише — не є для тебе найбільшою трагедією бігти вночі надвір, де так чортячо холодно й нечисто? Наполеон і на Москву віз у кареті горщика, і хто зна, чи не за нього поплатився імперією, а руский потрапить тобі все життя бігати за амбар, і "діло в шляпі"...
— По-твоєму, бритам з їх фраками, циліндрами та парасолями імперія впала з неба? — не здавався Вайз.
— Проти кого йшли брити? Індусів, індіян, мав-мав, гав-гав.
— Філипп II Еспанський чи Наполеон — мав-мав?
— Ті ж циліндри, лише тут питання в їх якості, давності, сприті.
— А по-моєму — рішає динаміт,— не зовсім переконливо заперечив Вайз.
— І дух, сказав би наш Геббельс.
— А наш Гете казав: "Те, що звеш ти духом часів, — є лише відбитком письмаків", — безнадійно перечив Вайз, навіть, здається, проти власних переконань.
— Власне, коли дух є дух, а не мощі...
— Дух Фридриха...
— Ах, знаємо, знаємо! — перебив Вайза Пшор. — Дух Фридриха був дух Фридриха, а наш є наш!
— Беремо це як символ.
— Боремося не символами, а реальною силою. Життя не театр! Чи не так, майоре? — звернувся знов Пшор до Якова, який саме в цей час був старанно зайнятий спостеріганням явища, що давно його полонило, що було дуже ефектовим людським створінням жіночого роду і що неподалік сиділо за столиком у пишному, нарозпах, каракулі в товаристві двох офіцерів — одного з відзнаками лікаря-полковника, а другого ес-еса у ранзі лейтенанта.
— О, розумію,— зауважив на це Вайз.
— Хто вона? Бачу її тут уже кілька днів,— запитав незучаснено Яків.
— Жінка,— засміявся Вайз.
— Но, но! Конкретніше! — домагався Яків.
— Росіянка... З тих... знаєш?
— Вамп. З Парижа? Маша? З гітарою? Чорная?
— Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Віра, і не Чорна, а Біла, чи, правильніше, Ясная...
— В кожному разі, не зовсім орієнт мейд і Періс, але щось... щось... від Мессаліни.
— Цікаво, де тут якраз такі беруться? І що тут роблять? — спитав сам себе Пшор.
— Не думаю, щоб це було нашої компетенції діло,— відповів многозначно Вайз з таємничою усмішкою на своїх вольових устах.
— Стилева,— процідив Пшор.
— Чортячо стилева, — додав Вайз і знизав плечима. Збоку у запханому офіцерськими плащами кутку, за широким, різьбленим, не ресторанним столом група офіцерів різалась у "шкат" і співала матроську пісню про Мадагаскар, про чуму на кораблі, про гнилу воду, про товаришів, яких кожного дня викидали за борт, про тугу живих за далекою батьківщиною під звуки розбитого піаніно... Яків втягав у себе той гнітючий, густий сум і позирав хижим, затаєним поглядом убік таємничої незнайомої, що йому чимсь дуже подобалась, що пила шампанське і час від часу, відкинувшись назад, визивно, провокативно реготалася.
І враз він пригадав Шприндзю... Між іншим, саме сьогодні він чув, що "з ними" в скорому часі щось має статися, і йому чомусь зробилось дуже дивно, він потягнувся ще за однією чаркою, йому закрутилась голова, він сильно затягнувся цигаркою, пустив хмару диму і несподівано викрикнув:
— О!
І почав швидко збиратися.
— Може, підвезти? — запитав Вайз.
— Ні, дякую! Це лише пара кроків,— поспішно відповів Яків, напинаючи вогку, тверду шинелю.
Відходячи, Яків ще раз глянув на Віру, і йому видалось, що вона помітила його також. У кожному разі, йдучи вниз витоптаними, мокрими, з виразними наслідками бомбардування, дерев'яними сходами, він ніс із собою останній погляд очей, що видались йому більш уявно, ніж були у дійсності, агатовими.
Мокрий, холодний, вітряний жовтень виповнив вулицю, в його густій мряці повзли по тьмяному асфальті величезні машини з їх ревучими дизелями, хідники були поламані і вбиті в землю, руїни сірою масою, мов скелі, биті вітром, стояли вздовж хідників.
Вулиця Вузька, на якій жив Яків, тепер затратила свою назву під звалищами каменю, вапна, цегли, дерева, що змішаними купами завалювали простір, впираючись у непрозору сірість неба і лишаючи тільки криву стежину.
Руїна, де жив Яків, мовчала. Вона зовсім німа. Як усе довкруги, вона зливалась з ніччю, з вітром, із землею і з небом. Вона творила лише вище місце на нерівній поверхні, і аж тоді, коли Яків підійшов до неї зовсім близько, він побачив, чи скорше відчув, загальні зариси будови з невиразними вікнами й дверима. Яків на хвилинку зупинився перед дверима, що виходили майже безпосередньо на хідник. Було безлюдно, затишно, тихо. Вітер, що гнав головною вулицею із заходу, сюди не долітав. Яків хвилинку вслухався У цю локальну тишу, ніби хотів щось почути... Але не чув нічого. Ніяких звуків. Усе тут було мовчазне й німе. Тоді він обережно всадив ключ у двері і обережно їх відчинив.
Маленькі сіни з висячою японською лампкою і поламаним ставнем на парасолі так само мовчали. Здавалось, тут ніхто не живе. Троє дверей — направо, наліво й впрост — так само стояли безучасно, ніби їх ніхто не вживав. Яків узяв вправо. Була то вітальня. Двоє високих, полатаних вікон були щільно завішені тяжкими плюшевими покривалами з ліжок. Два глибокі фотелі стояли, здавалось, цілу вічність недоторканими. У п'ятиламповому світильнику під стелею горіла лише одна матова лампка, і світло її, здавалось, догоряло, мов свічка. До кімнати Якова вели вузькі, високі двері, що їх він охочіше вживав, ніж ті, що вели з їдальні.
Пів до першої ночі. Кімната прибрана, чиста. Речі і книжки на своєму місці. Якову хотілося скорше лягти і забутися. Йому здавалося, що в цій глибокій мовчанці якесь око слідкує за ним і якесь вухо підслухує його дихання. Це містерійне відчуття дуже скоро почало набирати реального вияву. По кількох хвилинах він відчув за дверима виразний шерех, потім ледь чутний стукіт у двері з боку їдальні.
Яків насторожився, різко глянув на двері, якось бурчливо кинув "прошу" і, коли двері обережно відхилилися, побачив у них не Шприндзю, як сподівався, а старого Герша.
Був то зарослий сивою бородою, у зім'ятій, довгій одежині чоловік з великими, сильними окулярами на великому носі — блідий, зморщений, похилий.
— Чи можу я зайти? — з острахом, тихо запитав він.
— Заходьте, Герше, — злагідненим голосом відповів Яків, і уста його мимохіть скривилися у вираз жалю і здивування.
Герш увійшов, зупинився біля порога, у покоцюрблених руках держав перед собою якусь скриньочку, мружив очі.
— Заходьте... Далі... І сідайте, — сказав Яків.
— Ні, дякую. Краще тут... Щоб хто не побачив... — почав був Герш.
— Е! Все одно! Сідайте. Що скажете? — якось з серцем сказав Яків.
Герш підступив кілька кроків і обережно присів на найближчому стільці. І почав говорити:
— Я ось чого... Чув, що ви хочете нас покинути... — казав він і дивився на Якова великими, опуклими очима, що за сильними скельцями окулярів видавались ще більшими. Хвилина тиші. Яків мовчав. Герш вів свою мову далі: — Я вас розумію... Такий час. Кому то потрібне? Навіщо вам наша турбота — маєте досить своєї... Я розумію... Я розумію... — Герш одночасно тремтячими руками почав відкривати скриньку, при чому щось невиразне мимрив, потім підступив ближче до Якова і простягнув до нього скриньку. — Хотів вам передати... ось це... Тут нічого нема... Пара речей... Може, вам придасться... Може, щось з тим зробите... Може, виживете... Я так собі думаю, та й Малка каже... Може, каже, хто з нас виживе, то він і поможе...
Він стояв перед Яковом, тримав свою розкриту скриньку. Яків глянув на неї, побачив якісь дорогоцінності, якісь перстені, намиста... Глянув на Герша з його великими очима.
— Знаєте що, Герше, — промовив рішучим голосом, — візьміть ви це своє добро назад! Воно мені не придасться!
Гершові руки на ці слова, здавалось, затремтіли.