Там-то було йойкання, плачу та нарікання! Одні радили забиратися з сеї рівнини і тікати щодуху, куди ноги несуть, бо де ж таки! Слони такі великі і міцні, що зайцям навіть не думати про те, щоб їм опертися. Але інші, розумніші, кажуть:
— Та чекайте ж бо! Ще не амінь, щоб ми так ні сіло ні пало покидали свою рідну батьківщину. На кождий спосіб є таки спосіб. Треба тілько подумати.
Довго вони думали сюди і туди й не могли нічого видумати. Далі виступив один заєць, Довгослух називався, і мовить:
— Чекайте, браття! Я маю спосіб і надіюся, що ще нині позбудемося тих непрошених гостей.
І, не говорячи нічого більше, він пішов у гущавину, де паслися слони. Наблизившися, він привітав їх чемненько і мовить:
— Заведіть мене до свойого війта, маю йому сказати щось дуже важне.
Слони завели його до Чотирозуба. Ставши перед ним на задні лапки, Заєць мовив:
— Великоможний пане! Приходжу до тебе не з власної волі, а яко післанець нашого ясного і безсмертного царя Місяця.
— Так? То Місяць є вашим царем? — мовив Слон.
— Так, є, він наш цар і наш патрон. І він посилає мене до тебе і велить заявити тобі ось які слова: "Моє серце засмучене, моє лице затемнене, моя душа в тяжкій жалобі. Бо прийшли слони, не питавшися, заняли мою рівнину, не просившися, збовтали моє озеро, не дозволявшися. І своїми ногами вони потолочили домівки моїх підданих, повбивали невинних дітей, покалічили старців і жінок, пролили на землю кров неповинну". І говорить тобі наш ясний цар Місяць моїми устами: "Загніваюсь тяжко на тих злочинців, переміню їм усю воду в кров, а всю пашу в бодяки, напущу на них тяжкі хороби і зарази, коли захочуть довше противитися мені".
Почувши сю промову, Слон Чотирозуб аж о світі нестямився. Як кождий такий валило, він був добродушний і м'якосердий.
— Ой господи! — скрикнув він. — Та ми ж і не знали нічогісінько. Ой лишенько, і так ні з сього ні з того, чи бач, у які тяжкі гріхи вскочили. Ще й гнів святого Місяця на себе навели! Що ж нам тепер робити?
— Ходи, великоможний пане, — мовив далі Заєць Довгослух, — ходи зо мною! Стань перед ясним лицем нашого патрона, перепроси його, може, він тобі скаже, що маєш робити.
Слон з тяжким серцем пішов за Зайцем. Була ясна місячна ніч. Місяць вповні стояв на небі, а Заєць попровадив Слона просто до озера.
— Ось бач, великоможний пане, — мовив він, — наш патрон власне купається в своїм озері. Поклонись йому здалека, але не говори до нього нічого! Бачиш, який він сумний, які зморшки на його лиці! Се він гнівається на вас.
Слон поклонився Місяцеві і стояв тихо на березі озера.
— Доторкнися трубою до сього посвяченого озера, — мовив далі Заєць. — Може, святенький Місяць дасть тобі який знак, що маєш робити далі.
Слон послухав Зайцевих слів і встромив свій хобот у воду. В тій хвилі гладка поверхня озера зморщилася, захвилювала, і з нею разом захвилював також образ місяця, відбитий у воді.
— Ну, тішся, великоможний пане! — радісно мовив Заєць. — Наш цар приймає твій поклін — бачиш, як прихильно похитав головою! І велить тобі з твоєю громадою йти далі на схід сонця. Пройдете три дні дороги і знайдете там інше озеро і іншу рівнину і будете там жити щасливо.
Радісно поклонився Слон ще раз Місяцеві і пішов. Ще сеї самої ночі всі слони забралися з сього місця, а зайці живуть там і досі в спокої.
— Отеє, мої любі, — мовила далі Ворона, — що значить мати сильного опікуна. Само його ім'я, сам його образ може відстрашити ворога. Ну, а Совою кого ви відстрашите? Та й ще якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха! Недаром вона боїться денного світла! У неї сумління злодійське, он що! А мати такого злодія царем, то се вийде на те саме, як Воробець і Костогриз, що до Кота на суд ходили.
— А се як було? — гуртом запитали птахи.
— То ви не знаєте сього? — мовила Ворона.— Ну, добре, то слухайте ж, я вам оповім.
IV
Одного разу,— так оповідала Ворона,— мала я своє гніздо на вершку здоровенної крислатої тополі. Недалеко мене, в конарі тої тополі, в гарному дуплі звив собі гніздо Воробець. Дуже він мені подобався, бо був добрий сусід і розумна голова. Бувало вечором до заходу сонця не раз сидимо в своїх гніздах і розмовляємо з ним про всякі речі. Щира душа була!
Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Воробчик як полетів рано, то вечором не вернув.
"Що се з ним сталося? — подумала я. — Не дай боже, чи не трафилася йому яка лиха пригода! Може, хто бідолаху вбив або в сильце зловив у просі?"
Посумувала я, та що було робити. Минула ніч, Воробця нема. Минув день, далі другий і третій, його таки нема.
"Певно, загиб десь, неборак", — подумала я.
Четвертого дня прилетів Костогриз, посидів на тополі, а побачивши дупло і в ньому порожнє гніздо, вліз у нього. Переночував одну ніч, і сподобалась йому Воробцева домівка. Другого дня вже він зовсім розгосподарився тут.
Не дуже се мені сподобалося, бо з костогризами і сороками я не люблю водити компанії. "Але що, — думаю собі, — Воробця нема, то яке ж я маю право боронити кому іншому оселюватися в його хаті? Про мене, нехай собі й Костогриз сидить".
Аж ось десь так за тиждень прилітає мій Воробець. Він літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своїм гнізді, він крикнув до нього:
— Гей, ти, побратиме! Се моє гніздо. Коли ти, буває, заблудив сюди знехочу, то прошу тебе, забирайся власним коштом із моєї хати.
— Овва, який мені господар! —огризнувся Костогриз, вивставивши голову з дупла. — Се моя хата, не твоя! Відки приходиш випрошувати мене з мого власного кута?
— Твоя хата? — скрикнув Воробець, і чубок йому настобурчився від гніву. — Що се ти говориш? Яким правом вона твоя?
— Таким правом, що я сиджу в ній.
— Ге, ге! То се злодійське право. Я її будував, я в ній жив цілий рік, а ти розбоєм забираєш мені моє! Геть відси!
— Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зламану голову!
Одним словом, посварилися оба порядно, а далі стали на тім, щоб іти до суду.
— Се не може бути! Я мушу дійти свойого права! — гарячився Воробець.
Я чула сюю розмову і зацікавилася дуже, якого-то судію вони собі знайдуть. Тож, коли оба противники полетіли, я назирцем за ними.
Летять вони низом, а я горою. Видно мені все довкола. Бачу, недалеко нашої тополі мав своє гніздо дикий Кіт. Він якраз тоді лежав у засідці і чув сварку Воробця з Костогризом. А як вони договорилися до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозі, впер очі в сонце, підняв передні лаби, мов хреститься набожно, і, знай, муркоче святі приповідки:
Не чини Другому, що тобі не мило!
Над сто добрих слів вартніше одно добре діло.
Як хвіст не криє пса від мух і від сльоти,
Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.
Вартніший овес, ніж солома вівсяна,
Від молока вартніша є сметана,
Вартнішии плід, аніж гілляка та,
А від життя вартніша чеснота.
До досконалості провадять три дороги:
Для бідних не щади підмоги,
Для добрих май в душі зичливість,
Для всіх же — справедливість.
Воробець і Костогриз, летячи якраз попри те місце, побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання.
— Слухай, — мовив Костогриз. — Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник. І мудрий, і справедливий, то певно. Ходімо до нього, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти ліпшого суддю.
— Але ж се Кіт! — мовив Воробець.— Се наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до нього?
— Ну, то станьмо здалека, — мовив Костогриз. — Посідаймо ось тут на гілляці і розповіджмо йому свою справу.
— Добре, посідаймо.
І справді, оба супірники сіли на гілляці над самим Котом, поклонилися йому, а Костогриз промовив:
— Святий стовпниче! Бачачи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу. У нас зайшла сварка. Вислухай нас, а котрого признаєш неправим, того можеш з'їсти.
— З'їсти! — жалібно промовив Кіт. — Але ж, дітоньки, що ви мовите! Вже три дні і три неділі, як я зарікся їсти м'ясні страви і мордувати божу живину. Ні, я не з'їм, але розсуджу вас по святій, щирій правді. Тілько, мої серденятка, я старий, глухий. Ходіть ближче, ось тут коло мене, і розповіджте, що се за сварка зайшла поміж вами!
Оба супірники повірили хитрому Котові, злетіли з гіллячки і поставали перед ним. А йому, драпіжникові, тільки того й треба було. Одним мигом скочив, ухопив одного в свої острі пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і, радісно муркотячи, поніс до свойого гнізда.
— Отак, — закінчила свою річ Ворона, буде й вам усім, коли вибирете собі Сову на царя. Вночі ви спите, а вона видить і літає і буде вам шкодити. А вдень, коли ви літаєте, коли вам треба підмоги, вона сліпа, не бачить нічого і спить у своїм дуплі. Яка ж вам користь із такого царя?
Почувши се, птахи подумали:
"Правду мовить Ворона. До хріну нам такий цар здався! Краще забираймося геть і жиймо так, як жили досі".
І недовго думаючи, всі вони розлетілися, кождий у свою дорогу. Лишилася тільки Сова і Ворона. Сова сиділа на престолі, ждала коронації і дивувалася, чого се нараз усі птахи порозліталися. Тоді Ворона почала кпити собі з неї.
— А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти ліпше не жди, бо з твоєї коронації і так нічого не буде. Хіба не бачиш, що всі птахи розлетілися?
— Га, погана Вороно! — скрикнула Сова.— Я знаю, се ти наструнчила їх против мене. Але чекай, я тобі сього не дарую. Віднині я і весь мій рід виповідаємо війну тобі і твойому родові, аж доки Сова не буде царицею над усіма птахами.
— Отся війна, мій царю, — мовив старий Каркайло, — ведеться й досі і не скінчиться, мабуть, ніколи, бо на те нема надії, щоби птахи вибрали ще колись Сову за царя.
— Так що ж нам в такім разі робити? — спитав воронячий цар.
— Я думаю, — мовив Каркайло, — що треба з усіх тих рад, які тут досі були висловлені, взяти потрошка з кождої. Треба післати когось між сови — се так. Треба воювати з ними — се певно. Та наразі треба держатися в спокою — се розуміється. Щоб нас не повбивали, мусимо втікати, а коли хочемо побідити — мусимо підождати. Але до того всього треба ще одного. Треба способу, щоб усі ті річі злучив у одну цілість.