Але, бачу, Іван та Степан щось не вельми хочуть їх пускати від себе!..
— Підемо разом, — кажуть. — Одведемо вас, бо мало що в дорозі може статися.
Як Марійка й Ганнуся із батьком зустрілися, не знаю. Мене, сусідку найкращу, з собою не кликали! У щасті вірних друзів не дуже згадують!
Закінчилось усе й справді щасливо! І тут, скажу вам, не як у людей, а наче в казці якій. Подумати собі: крім того, що сини пооженювались, ще й матінка їхня... віддалася! І за кого, ви б думали? За свата рідного! Троє весіль одразу! Бачили ви таке?
Живуть. Кажуть, що непогано. Може, й правда. Не знаю, не знаю: чужа сім'я — темний ліс. Одне тільки напевне скажу: перша невістка і добра, і щира. Хіба що кухарка з неї абияка: то буряки в борщі недоварені, то картопелька сирувата. Так їй смачніше, мовляв. Сказано: сироїжка!
А друга! Ох і розумниця ж! Ніхто її не обхитрує! Лисичка — вона і є лисичка. Тільки от що руденька... Якби чорнява — краща була б.
До лісу ж і самі не йдуть, і чоловіків остерігають.
Князя Мухомора бояться.
Джерело: Казки з Ялосоветиної скрині