"Мамо!' — скрикнуло дівчатко. Крізь решітку до мене простягнулася пара рученят, чогось ворушилися мізинчики і біліли малесенькі нігтики. Відтак нігтики зарожевіли, на личку стрепенулася нижня губка і мене, оторопілу, вдарило: "Ну мамо!.." Я розгублено переступила з ноги на ногу, і щось мене підштовхнуло до витягнених рученят. Мого лиця торкнувся носик, що пах яблуком, а пальчики зціпили мою руку якимсь страшним, смертельним стиском... Колись мені розповідали, що з третього поверху, з вікна, мало не випала дівчинка: в останню мить вона, либонь, з отакою ж силою вхопилася за цегляний виступ і протрималася кілька хвилин, доки на вигуки перехожих на балконі з'явився батько й підняв дівчинку. Розповідали, що, сердешне, кілька днів не чулося рук. "Ну мамо!.."
Олеся засміялася спросонку, і Марта аж стрепенулась від несподіванки. Дівчинка прокинулась, сіла в ліжечку, глянула на Марту повними підозри великими карими оченятами.
— Мені чогось не спиться, — просто сказала Марта, опанувавши себе.
— А що це за папери на підлозі?
— Листи, Олесю.
— Від того чоловіка?
— Так.
— Він буде жити з нами, мамо?
— Я гадала, що ми про це домовилися раз назавжди. Він наш, він надзвичайно добрий і трохи смішний. Швидше б його вже випустили: на носі зима, а в нас ні палива, ні теплих стін. Замерзнемо. Боюся, що будемо ходити на ніч на вокзал.
— Навіщо мене лякати? — поважно, після короткої мовчанки відказала Олеся. — Якщо так уже не можеш без нього... Я ж знаю, як мені було, як я не могла без тебе...
— Доросле ти моє! — Марта швидко зібрала листи, думаючи: "Завтра встану з такою головою, що не напишу ні рядочка. Свид звільнить з посади. У заповіднику поменшає на одного цікавого екземпляра".
— Ти вважаєш, що він приємний з себе? — В Олесі почалася манія будувати книжні запитання.
Марта розсміялась.
— Я так вважаю, — мовила тим же тоном. — Він досить вродливий. Кажуть, що відкрите опукле чоло — прикмета владності і незворушності натури. Але ми всі підібралися. І в мене таке ж чоло, і в тебе. На його обличчі легкі тіні страждання. Горе помуштрувало його. Але він більше усміхнений, ніж серйозний.
— Ти така гарна, мамо...
— Гарна? Не знаю.
— Я би не сказала, що він тобі до пари, — задумливо промовила дівчинка.
— А ось побачимо. Коли він повернеться, ти заговориш інакше. Мабуть, ти уявляєш собі його трохи не так.
Олеся похилила голівку. Марта розгладила шлярки довкола її шиї, застигла в позі відданиці зі Стенового 'Шлюбного контракту". Відчувала, що виглядає трохи комедійно, знизала плечима. Це дівчатко примушувало її навідуватися в колись пропущені "позиції".
Величаву копію цієї картини Марта мельки бачила, коли її, продану, виносили з будинку Кампіанів. Виносом керував знаменитий львівський художник-реставратор Олекса Чорнота. Як правило, де бував Чорнота, там немов з-під землі з'являвся гурт дівиць. 1 цього разу процесію замикало кілька поклонниць молодого художника. Марту не вразили ні картина, ні Чорнота (художника вона запам'ятала ще в ті часи, як він продавав під ратушею
Еізьблені хрести і як йому з черевиків визирали пальці). Юна оглянулася на палац Кампіанів. Його перебудували полонені гайдамаки, після чого їх стратили на Кле-парівській горі. Марта тоді поспішала, одначе вернулася до кафедрального собору і попросила монаха, щоб впустив її до каплиці Кампіанів. З напівтемних закутків на неї глипнули мармурові бургомістри. "І ви зі спокійним сумлінням доживали віку між стінами, які зводили стратенці?!" їй стало моторошно. Вона мало не збила з ніг монаха, шукаючи в сутінках вихід.
"Шлюбний контракт" прибили у ресторані "Атлас". За реставрацію копії Чорнота, кажуть, узяв "неймовірні" гроші, та наступного дня Вітос пустив в обіг нову польську валюту (один злотий коштував майже два мільйони марок). Ними Чорнота нібито виклеїв стіни чернечої келії, де тоді мешкав, реставруючи ікони в Святоюрському храмі.
— Я завжди була певна, що моя мама — найкрасивіша в світі, — заявила Олеся.
— А я не збагну, чого ми не спимо, — тоном наказу сказала Марта.
"Я була, може, на рік старша, — подумала вона. — Батько з матір'ю вирішили, що ґаздині з мене не буде, і купили швейну машинку (старого, гарчливого "Зінгера"). Якби хоч кравчинею стала..." Тої ночі мені було не до сну. Дочекавшись других півнів, я при каганці простебнувала носову хусточку і на радощах, що нарешті щось з мене вийде, увігнала голку в палець. З півроку мене не підпускали до "Зінгера", а коли дозволили, я так хвилювалася, що знову пробила пальця. Уламок голки застряг у кісточці. Мене галопом одвезли до лікаря, а машинку відпродали".
— Не уявляю собі нас утрьох, — сонно пробурмотіла Олеся.
"Видно, заспокоюється, — подумала Марта. Після того, як з тисячею церемоній вона забрала її з притулку, дівчинку переслідувала тривога, що мама знову десь дінеться. — Заспокоюється, — подумки повторила Марта. — Насолоджується домом, переймає кожен мій рух і кожне слово... Машинку відпродали. Внезабарі чую: "А розум у неї ніби чоловічий. Ти завважив? Німує, німує, а тоді так щось до ладу втне, мовби вичитала". І мама, Юліане, помітила, що я — книжна душа. А ти подумай про інше. З того менту, як п'ятдесят польських слів взяло до найактивнішого вжитку усе львівське міщанство, зі стисненим серцем вимовляєш кожен склад. Це вже неприродна бесіда. У слові відчуваєш якусь вагу, що стомлює... "До школи послати?" — пошепки запитав батько. "А я знаю!.." Мама ніколи не казала чогось певного: "А я знаю! А як буде?.. А Бог його знає..." Я вже дрімала, коли батько озвався: "Пошлю".
У школі я злетіла над ровесниками, наче мені пришпилили крильцята. Певне, того, що зростала з мук і сумнівів.
Олеся, наприклад, читає в шість років. Клас за класом похвали, подарунки, значки, фотографії з вихователями. Вмираючи, бездітна тітка, що весь вік ярмаркувала, заповіла на мої "школи" всі нажитки. Я довго оплакувала тітку, хоча бачила її всього два-три рази, коли вона приїжджала до нас на храмові свята. Тітка сама правила парою вгодованих, коротко острижених рисаків. Коні били копитами землю перед ворітьми, а тітка, звівшись на бричці, гукала батька: "Іване, відчиняй — гості! Чом це ти не замаяв пліт зіллям? Почепи коням опалки з вівсом і не забудь напоїти. А де Ганна? — Мама ніяково посміхалася з порога, зодягнена в міську шовкову блузочку, а тітка нібито не могла її впізнати. — Ганно! То ти, моя голубонько? Ой, багачкою станеш, їй-бо, не впізнала. Та й чого не розбагатіти при таких дітках! Ади — кожна як писанка. Лиш по глечику молока принесуть — і вже добра повна хата". Балакуча тітка всіх приголомшувала гостинцями і найпредивнішими новинами (там десь об'явилася Богоматір і зцілила двох калік, в інших околицях з-під землі вдарила цілюща вода, а ще деінде таке вродило жито, що стебло в два людських зрости, а колос — як чоловіча долоня). З тітчиних повадок і розповідей аж сяяли перемоги. І вмерла переможливо. Звеліла сусідці навідатися вранці, сама ж помилася, причепурилась і... заснула. Рідня на похороні гомоніла про її витребеньки, лиш мама втирала сльози. В моїй пам'яті тітка лишалася незбагненною чудодійницею, що не розуміла сама себе: її мені було шкода. В заповіті, призначаючи мені усі дорібки, тітка невмілим кострубатим почерком написала, що колись Чорнези будуть пишатися моїм становись-ком, що "має хист до науки — нехай вивчиться на паню". Несподівано я стала цілком незалежною, довкола мене забігали. Та я линула до міста слідом за тітчиною сподіванкою. Одвезли на тітчиній бричці, лишили в гімназії. О Боже! Погордливі, зверхні погляди, брутальні репліки... А ця гидка, як сказав би Юліан, соціальна залисина й зловтіха тупості — ці викладачі!
Заходить до аудиторії з лукавим осміхом: "Я говоритиму не те, що думаю".
З жорстокою панською пихою: "Ви не заслуговуєте правди. Ваша правда і ваша історія у моїй кишені".
З вибачливою усмішкою: "Я сам нічого не второпаю у цьому світі".
З вовчим оскалом: "Ніхто не має власних переконань. Переконання тиражуються, це навіть дурень бачить. Я домігся посади, заробляю на прожиток і плюю на все".
Придибає без будь-якого виразу на обличчі, як манекен, як викидень з небуття.
Заходить того, що вважає це обов'язком, щоб, безтямно закотивши очі, відголосити прописні істини...
Я несамовитіла. Мені кортіло схопити плетеного з сирцю тітчиного батога і періщити ці обличчя до крові..."
— Мамо, лягай і візьми мене до себе. — Олеся дивилася на Марту винуватими очима.
— В ліжечку зручніше.
— Тут... порожньо.
— Якщо порожньо... — Марта усміхнулась. Відколи доля подарувала їй цю дівчинку, її власні болі і прикрощі мусили раз по раз поступатися. Маленька людина вперто заповнювала мартин' всесвіт".
Олеся обвила рученятами Мартину шию і залебеділа:
— А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди!
— Через рік я не здужаю тебе підняти.
— Якби можна було не рости, мамо, я...
— Цить, дурненьке.
Вони вклалися на канапі, в Олесиному "всесвіті" запанував лад, і вона спитала:
— То правда, мамо, що піді Львовом тече річка і під містом вмирає?
— Вмирають тільки люди.
— А звідки вона береться?
— Із джерел.
— Це такі печери, де нуртує вода?
— Так.
— То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах. Не заперечуй, ми в притулку аж посварилися, але я всіх переконала.
— Розкажи мені про це.
— Про те, як сперечалися чи як вмирає річка?
— Про річку.
— Доки вона не запливає в підземний тунель — то жива. І в тунелі ще жива. Але там, де спускають нечистоти, починає вмирати.— Після паузи Олеся додала: — Я знаю, що вмирають люди. Звірі — гинуть, риба і раки — засинають, а раби — конають.
— Хто це сказав?
— Забула. Я не все запам'ятовую, а лиш те, що мені потрібно. То, якщо в річці чиста вода, мамо, а в неї заливають бруд,— вона вмирає...
Марта всміхнулась. Дівчинка торкнулася пальцем її губ і ображено мовила:
— Тебе я не переконала. Так я і думала. А інших — всіх-всіх — я можу переконати в чому захочу. Мамо, а того чоловіка ми вже разом переконаємо.
— В чому?
Олеся поклала голівку Марті на груди і прошепотіла:
— Ну, ми не видамо нашої таємниці.
— Якої?
— От ще! Гадаєш, я не розумію, чого ти мовчиш? Ти боїшся, щоб мене не одібрали.