Кутки в кімнаті потемніли, і дівчині починало здаватись, що вона далі й далі відсувається від людей, що коло неї сиділи, і з тої далечі бачила їх так, як краєвид, коли на нього глянути в широкий кінець біноклю.
— Благословіть форточку одкрить,— сказав до неї кооператор.— А то тут газова атака.
Марта здригнула.
— Відчиніть краще грубку, однаково витягне,— сказала вона.— Ви вже все, товариство, переговорили?
— Ми торкнулися багатьох питань,— сказав Славенко,— але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче відомих, не вважав за потрібне заперечувати моїх тверджень, хоч і не погоджувався з ними,
— Бо ви казали не те, що думаєте,— похмуро сказав Дмитро.
— Ви берете на себе невдячну роль читати в моїй душі,— зауважив Славенко.
Йому ніхто не відповів, і небезпека мовчанки раптом повстала в кімнаті. Але Славенко не дав їй поширитись і промовив, підводячись:
— За тим, товариство, дозвольте дякувати за приємно згаяний час та перепросити наприкінці, що я прийшов незапрошений і, може, навіть перешкоджав своєю присутністю.
— О, ні, заходьте й далі, будь ласка,— сказала Марта.
— З радістю скористуюсь вашим запрошенням при першій же нагоді,— відповів професор, і дівчині прикро стало від пихуватості його тону. "Чому він зневажає нас?" — подумала вона.
— І я теж, Юрію... я теж піду,— сказав Льова.
Вони вийшли разом, і Славенко сказав на вулиці:
— От маєш живий приклад вечора, загиблого в недоцільних балачках та порожньому змаганні. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце світяться вікна, то скрізь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стільці, а на них люди, що сидять, курять і розмовляють. Це зветься "бувати в товаристві". І, звичайно, ми скрізь побачили б одну з безлічі дівчат чи жінок, круг якої це товариство купчиться, як ошурка коло магніту. Все це старе, друже, як світ, і нудне без краю; це є нікчемне повторювання того, що безліч разів уже повторювалось... Цей вечір, коли хочеш, надзвичайно виразно показав мені, яку колосальну силу ще має над людьми традиція і скільки праці ще треба докласти, щоб зраціоналізувати людські відносини.
— Багато є нерозв’язаного,— сказав Льова.— І щомить трапляється незрозуміле... Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здається, розв’язав, а потім бачиш, що ні, і... треба починати все спочатку.
— Розв’язати невелика річ, але треба вміти застосувати розв’язання до життя. Ми отруєні старими схемами, а розумова протиотрута в людині ще тільки виробляється. Я говорю, звичайно, про загал... Власне, тільки десять років тому наша революція поклала початок масового виробу тієї протиотрути. Так стоїть справа. І мені навіть виникає сумнів, чи не пустився я сьогодні в міркування та суперечку з підсвідомого бажання висунутись перед дівчиною, з якою ти мене сьогодні познайомив.
— А що ти думаєш…— жваво почав Льова.
— Я думаю, що це безглуздо й смішно,— сухо урвав його біохімік.
Коли Славенко вийшов, у кімнаті ще на хвилину лишилась якась нашорошеність, немов по одвідинах офіційної особи, що з’явилась у неприємній справі.
— Намолов сім мішків...— пробурчав нарешті кооператор.
— Язика доброго має,— сказав Дмитро.
Марта підвелася з ліжка.
— Я сиділа, як на спіритичному сеансі,— сказала вона сміючись.— Професор зовсім приспав мене балачкою... А що далі робитимемо, товариство?
— Може, додому пора? — непривітно спитав Дмитро, скоса поглядаючи на кооператора.
— Та воно кому з дороги,— хитро відповів Давид Семенович.
В цю мить дочка крикнула зі сну в сусідній кімнаті.
— Що за кляте дитя, галасує вночі,— невдоволено мовив батько.— Діти такі нервні пішли... О самувар!
— Слава Богу, в якого я не вірю,— сказав Дмитро, підходячи до Марти.— Нарешті можна серйозно поговорити... У тебе завжди отакі вечорниці?
— Це вас не обходить,— холодно відповіла дівчина.— І я прошу...
— Стривай, ти не пробуй принизити мене тоном та словами. Сказав поет: слова — полова...
— Але огонь в одежі слова,— додала дівчина.
— Я визнаю тільки початок.
— А я кінець.
— Чудово: початок шукає кінця! — скрикнув Дмитро.— Ми зробили зразу великий крок уперед...
На цю хвилину вернувся кооператор.
— Заснула,— сказав він, сідаючи.— Крикнула, та й спить... Дайте, Дмитре, цигарку..
— Немає,— похмуро відповів хлопець, якому хотілось дати кооператору не цигарку, а потиличника.
— То я й своєї,— мовив Давид Семенович.
— До завтрього,— сказав Дмитро підкреслено і пішов обурений геть.
— Хе, хе, всі розбіглись, тільки я коло вас,— сказав кооператор Марті й довгенько ще в неї сидів, передражнюючи на всі способи Славенка і тим її потішаючи.
ДВОЄ В ОДНІЙ КІМНАТІ, КРІМ ДІВЧИНИ
Звичайно, життя людське, в психічному його вияві, є постійна зміна занепадів та піднесень, то ж нормальна крива його мусила б нагадувати синусоїду з довершеною ритмікою її хвиль. Та що людина може бути нормальна тільки теоретично, то й графіка її дійсного психологічного стану в системі координат виглядала б неймовірною кривулею, якої згинів не змогла б узагальнити формула самої найвищої математики. До того ж депресивний стан у людини залежить найчастіше не від вичерпання енергії, а від надміру її, який, шукаючи виходу, спричинює прибільшений тиск на стінки психічного апарату. Людина тоді почуває себе так, як почував би балон із стиснутим повітрям, якби йому дати нещастя почувати: він безперечно мучився б найтяжчими муками, аж поки якась спасенна рука того повітря з нього не випустила б.
Депресивний стан має певну градацію, яку визначити в щоденному житті буває дуже корисно. Бо одна річ є депресія абсолютна, коли під тиском енергетичної зайвини вшкоджено основні підойми психічного механізму, і людині вже важко вернутись до радісного світосприймання, а зовсім інша справа з депресією тимчасовою, що може бути, іноді й дуже пристойно, розряджена, надимаючи, як ходовий вітер, людські паруси. Щоб відрізнити їх, тут можна порекомендувати спосіб, який годилося б назвати реакцією на матеріальне поліпшення і якого суть зрозуміла без дальших пояснень.
Другою дня Марта прийшла до махортресту в сильно кепському настрої, але несподівана звістка про підвищення розряду її все-таки радісно потішила. Замість шестидесяти карбованців дівчина мала одержувати сімдесят, і на душі в неї ці десять карбованців надлишки лишили приємний і теплий слідок. За два місяці вона зможе, наприклад, легко купити торбинку на зміну старій, вже досить зужитій. Ще, наприклад, якщо глянути на справу глибше, то їй вільніше тепер узяти кредитування, щоб упорядити на прийдешню зиму — як далеко людська думка сягає! — пристойне пальто. Могло бути ще й багато інших комбінацій, які дівчина мала пильно обміркувати та зважити. Все це створювало для Марти, хай дуже дрібний, а проте свіжий життєвий клопіт, до якого радо взялася її стомлена душа.
Але звідки трапилась їй ця добра нагода, хто в цій насиченій людьми вкладистій установі раптом потурбувався про неї, задумав зробити невеличку приємність дівчині, що почувала себе геть самотньою? Виявилось, що походження цієї радості, як і багатьох радостей та прикростей, було суто механічне: Марті, недосвідченій робітниці, були не дали спочатку повної ставки, коли переводили на посаду діловодки до статчастини, а тепер цю ставку їй нарешті призначено. Отже, це був просто безсторонній наслідок діяння вищої справедливості, втіленої в тарифно-цінувальному статуті, і дівчина, власне, могла б ще й скаргу заявити, чому ця справедливість об’явилась тільки через півроку її ретельної і відданої праці на дорученій посаді. Так сказала їй машиністка Ліна, що перша порадувала Марту новиною.
— Ну, я вітаю вас,— мовила Ліна наприкінці.— Коли б це раніше, то я б позаздрила, а тепер у мене з моїм Борисом спільна каса. Я від цього не програю!
— Ваш чоловік, певно, багато одержує? — спитала Марта, щоб зробити товаришці приємність.
— О, він одержує сто п’ятдесят! Але одержуватиме більше. Він же з вищою освітою,— згорда додала Ліна.
Під час обідньої перерви до Марти підійшов рахівник Ворожій.
— Так вас з прибавкою? — сказав він.
— Давно вже слід було дати,— сухо відповіла Марта.
— Давно, кажете? А знаєте, хто це, по-моєму, постарався за вас? — хитро спитав Ворожій.
— Тут нікому не треба було старатись.
— Ви думаєте, мадмуазель? А що коли це наш Безпалько? Ось побачите, коли він вам ще й надурочних не влаштує, так вечерком.
— Не плетіть дурниць,— суворо сказала дівчина.
— Марточко, побий мене бог об старий сапог, коли я не бачив один раз, як він отак скоса не глянув на ваші ніжки… ото, знаєте, коли ви на стільця стаєте папери з шафи діставати. Я теж, каюсь, грішу іноді.
— Ви все міряєте на свій аршин.
— А ви не носіть куцих спідничок, щоб спокуси не було!
"Який цинік",— обурено подумала Марта, Проте слова Ворожієві її вразили. Вона мимоволі кинула оком на Безпалька, що спокійно сидів коло свого столу й переглядав папери, попиваючи чай. "Невже він міг дивитися на мої ноги? — подумала вона.— Ні, це абсолютно неможливо! Занадто він… урочистий!" І незважаючи на "абсолютну неможливість", у неї все-таки лишився жартівливий сумнів.
Взявшись до роботи, вона пригадувала вчорашній вечір. "Льова, мабуть, ненормальний",— подумала дівчина. Бо хто нормальний був би безнадійно закоханий протягом двох років? Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому ж побаченні схопив її і крикнув: "Будь моя!" Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: "Я так і знав, що ви міщанка". У всякому разі, хтось та був ненормальний: або всі ті, або Льова!
Цього питання вона остаточно розв’язати не змогла, та й рядки одноманітних цифер, які вона звіряла, чимало заважали їй. Але у вузеньких інтервалах між ними вона все-таки встигла просунути якусь власну думку чи принаймні добрий уривок її. П’ятнадцять тисяч сімсот двадцять два, прочитала Марта підсумок і на мить здивовано спинилась: вона зовсім не могла пригадати, як виглядав той професор, що Льова до неї вчора приводив. П’ятнадцять тисяч сімсот двадцять два, проказала вона ще раз, але не змогла пригадати ні його обличчя, ні зросту, ні костюма! І так кілька разів за працею вона пробувала заради цікавості відтворити образ свого нового знайомого, але жодної рисочки з того образу в собі не знаходила, немов він був стертий з її пам’яті, як стирають із дошки крейду.