— Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...
Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.
— Що, Лазаре, не чекав гостей?
— Вам чого? — нарештi подав голос Лазар.
— Та нiчого особливого — службовi клопоти, — люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. — Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?
— Та чув — поголос iде, — похмуро вiдповiв Лазар. — Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот... тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема...
— Будуть! — запевнив Веселий Герман. — За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с — це твiй дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?
— Як умiю, так i позираю...
— Ну, позирай — дозволяю, але слухай мене... Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн — посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн — син божий...
— Та який там син божий! — скипiв Лазар. — Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери...
— Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?
— Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви кажете син божий!..
— Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.
— А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?
— Та цьому мерзот... тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати — добродiю Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря...
— Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!
— Уже повiрили — весь Синедрiон на чолi з Кайафою! До Пiлата Аннан приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить... — I ти сам розумiсш, що за бунт проти цезаря Голгофа забезпечена! На хрестi ваш Iсус конатиме...
Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.
На його важких щелепах гуляли жовна.
— А ти ж бiдусш, Лазаре, — не вгавав рудий велет. — Ти ж вiд злиднiв своух до труни живцем стрибнув! Аж тут — грошi дають. Поплескав язиком — i вже масш! I виплат визначено — тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не дасть менi збрехати — вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв одержав. Правильно я кажу. Iудо?
— Дали, — кисло промимрив той.
Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось суперечити вiн не наважувався. Та й подумати: рано чи пiзно, а всi дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити...
— То як, Лазаре, домовились?
— А що я можу сказати...
— Щось та скажеш.
— Та нiчого такого я не знаю...
— А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!
Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.
— Твос постання з мертвих, — неугавно виспiвував балакучий рудань, воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити потойбiчну варту? Герой судового процесу — Iсус Назарей! Кажу тобi, Лазаре, таких кумедних чудасiй не вигадував навiть мiй улюблений дотепник Менандр.
— Вiльно вам жартувати...
— Та якi тут жарти? Вудь певен, ця потойбiчна оповiдка затьмарить навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло — побавитись. Хто з нею лишень не розважався... Iнша справа — оповiдь живого мерця!
Саме цiсу митi з халупи вийшла молодиця жагучоу краси. Легко, по-хатньому одягнена. Усi принади — на виду. Веселий Герман отетерiв.
— О! — все ж спромiгся вiн. — Про неу помовка, а вона вже тут!
— Це не Марiя, — остерiг його Лазар.
— А хто ж? — ще бiльше здивувався Герман.
— Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi...
— А що? Як старша, то гiрша? — бiлозубо всмiхнулася молодиця рудому незнайомцю.
Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I очi у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж — з бiсенятами.
— Таж тут цiлий квiтник з красунь! — проголосив вiн. — Гарем, який охороняс монстр з того свiту!
Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:
— До тебе теж Iсус пiдбивався?
— А з чого ти узяв? — грайливо вiдказала вона.
— Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!
Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:
— А хоч би й так, тобi що за клопiт?
— Ревнощi гризуть! — не губився рудань. — Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?
— Усе пiзнасться в порiвняннi, — загадково вiдповiла Марфа.
— Ха! — зрадiв Герман. — Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.
— А ти веселий хлопець... Як звати?
— Герман! А ти замiжня?
— Та де...
— Чому ж? Така вродлива...
— Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми — бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.
— А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?
— Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою... Я б вiд нього нiзащо не втекла!
— Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?
— Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...
Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду — майбутнiх свiдкiв Кайафи.
Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:
— Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав...
"Ну от i все! — подумки зазначив Веселий Герман. — Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то — поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в зворотню путь. А шкода..."
— Марфо, — сказав уголос, — я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.
— А для чого? — лукаво запитала вона.
— Для суто наукових дослiджень...
— Це ж яких? — засмiялася вона.
— Порiвняльних...
— А не вiдмовишся потiм? Ти — на конi, а менi йти пiшки...
— I не сором тобi? — раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.
— А чого соромитись, коли замiж не беруть? — вiдмахнула його докiр Марфа.
— Ну й розбестились сестрички! — розбурхався Лазар. — Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?
— А ти помовч, живий трупе! — суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi — час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?
— А ти чекатимеш?
— Ще б пак!
Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:
— Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...
— Та я вiд народження тупак! — гаряче запевнив уу рудань.
— Усi так кажуть! А я тобi не якась така... Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...
— З Вiфанiу мимо ррусалима? — вразився Герман. — Ото проходочка...
— А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...
— Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком...
— Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?
— А що, прийшла б з коханцем?
— Нi, з тобою неможливо розмовляти!
— Подекуди траплясться...
— А я прийшла зовсiм не для того... Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала — тобi цiкаво...
— Стривай! З ким лихо?
— З Iудою...
— Уже? А що саме сталося?
— Узяв та й повiсився...
— На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, — благодушно додав гiгант.
Марфа кинула на нього сторожкий погляд.
— А ти звiдки знасш?
— Читаю в твосму люблячому серцi.
— А що ти в ньому ще вичитав?
— Що бiля самогубця знайшли лопату.
— Нi, ти скажи: звiдки знасш?
— Я знаю Iуду, — з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман. — Це був дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн неодмiнно мусив прихопити лопату, щоб було чим копати могилу... Та чи не воскресне, як Лазар?
— Нi, цей вмер як слiд...
— Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..
— Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв...
— У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.
Аж тепер Марфа засмiялася.
— А ти справдi веселий, Германе, — пом'якшала вона i одразу додала: Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi...
— I браму зачинено! — довершив Герман.
— Тiльки не подумай, що я тобi якась така...
— А навiщо думати? Зараз дiзнасмося! — i Веселий Герман згрiб в обiйми та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не купував в жони. Двадцять рокiв — не дванадцять...
Нiч укрила ух оксамитною завiсою.
8. "РОЗIПНИ ЙОГО, РОЗIПНИ!"
Усе мiсто наче сказилося.
Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито, в сотнi горлянок волав:
— Смерть Назарею, смерть!
— Святотатця — на Голгофу!
— Грiшнику — по грiхах його!
— Пiлате, де суд твiй?
— Розiпни його, розiпни!
Таку неугавну послiдовнiсть можна було пояснити лише невщухаючою намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в ррусалим тисячi й тисячi.