Анішелесь. Великий крислатий дуб, оточений чотирма соснами, що, немов до рідного, нахилилися до нього. Далі — зарості ліщини, праворуч і ліворуч — прозорий сосновий ліс, через який вона вже не раз ходила.
Однак Глина й далі лежав у траві, нашорошивши вуха, і всім своїм виглядом показував, що попереду страшна небезпека. Ніхто б не назвав його полохливим. За ті два місяці, що він ріс у Лелі на очах, він жодного разу не виказав страху, але був розумно обережним. Цим він нагадував Лисого: хоробрий, але не безоглядний.
Леля почула тихий шум за собою і зрозуміла, що Василько вирішив по-пластунськи обігнути місце, яке так не сподобалося Глині. Вона ледь підняла ліву руку й зупинила його. Це було небезпечно — адже де саме ця небезпека, вони не знали, тож не знали й того, чи можна її взагалі обійти.
Втім, і лежати так — безглуздо. Можна цілий день пролежати…
Раптом кілька пагонів ліщини хитнулися, за ними ворухнулося щось дуже велике, дуже голосно хруснула гілка. А потім тупіт важких ніг дав зрозуміти, що ворог побіг геть. Це була істота, яка нічого не боїться, — наробити стільки шуму при відступі може тільки хтось дуже великий і сильний, хто не страшиться переслідування.
Глина голосно загавкав і кинувся за ним.
— Глино, до мене! — вигукнула Леля.
Він зупинився, ніби припнутий, ніби шворка тримала його, не давала зірватися навздогін. Ще тричі гавкнув і аж тоді озирнувся на Лелю.
— Ну от. Я його прогнав, тепер можна йти далі, — сказав він.
Леля сторожко підвелася й обережно рушила до куща, обходячи його з правого боку. Василько огинав кущ зліва. За ним нікого не було — на ту мить. А до того… Трава витовчена величезним тілом, земля розрита могутніми пазурами.
Діти ніколи не бачили живого ведмедя — його взагалі рідко хто бачив із живих. Точніше, мало хто пережив зустріч. Проте зараз вони відразу впізнали сліди перебування цієї велетенської істоти. Волосся стало дибки, якийсь первісний жах охопив їх. Глина до них не підходив — він стояв за два кроки від лігва й, настовбурчивши свою руду щетину, безперестанку гарчав, ошкіривши білі ікла. Він ніби попереджав, що ведмідь — це дуже небезпечний звір і що так просто роздивлятися його сліди — щонайменше необачно. Невже не зрозуміло!
Раптом пес замовк, зірвався з місця і, оббігаючи колом Лелю й Василька, кинувся до якогось предмета, що валявся на траві в кількох кроках від них.
Маріччині кошики
Це були пошматовані рештки невеличкого берестяного кошика. Очевидно, ведмідь виїдав те, що в кошику було, дбаючи тільки про вміст і не обтяжуючи себе піклуванням про збереження тари.
Глина знову розкричався й погнав в інший бік галявини — і там лежали уламки кошика.
Лелі все всередині похололо.
Тижнів зо два тому вона звернула увагу, що мала Марічка без кінця збирає й обробляє бересту й плете з неї кошики. Леля не спитала, навіщо. Зрештою, це було досить корисне заняття, тож хай собі… Тільки тепер дівчинка збагнула, що ніколи цих кошиків у вжитку вона не бачила. І от уламки їх валяються тут, пошматовані й пожовані таким небезпечним гостем.
Перед самим виходом із села — якусь годину тому — Леля бачила Марічку. Отже, кошики сюди принесла не вона. То хто? І навіщо? І де цей хтось тепер? Що з ним? З розповідей батька Леля знала, що втекти від ведмедя майже неможливо — незважаючи на вдавану незграбність і величезне тіло, це дуже спритний звір. Якби ведмідь не втік, то їм із Васильком навряд чи вдалося б урятуватися, хоч і були в них арбалети. Арбалетна стріла, швидше за все, могла б лише роздратувати ведмедя. Та й Глина не дуже допоміг би.
Все це незрозуміло, ні в яку логіку не вкладається. Чому він утік?..
А головне — як бути далі? Відпускаючи її, Лисий суворо наказував: якщо зустрінеться їм на шляху будь-яка — найменша! — небезпека, негайно повертатися назад, не ризикувати нізащо. Ведмідь — це небезпека не така вже й мала.
Леля розуміла, що Лисий мав рацію. Розуміла, що треба йти додому й відкласти таку важливу для неї (та й для всіх у селі) подорож. Відкласти до… Отут і перечіпка. Зволікати можна до смерті. До того ж вона так багато надій покладала на ті наслідки, які може мати ця мандрівка, так готувалася до неї, так обмірковувала всі можливі кроки й небезпеки…
— Треба повертатися, Лелю, — промовив Василько.
— Так, — відповіла вона. — Тобі треба повертатися й попередити Лесика про ведмедя. Не приведи, на нього натраплять діти!
— Нам обом треба повертатися.
Леля знала, що Василько опиратиметься. Знала й те, що впертістю він може змагатися з Лисим. Та й аргументів у неї не було. Те, що вони зустріли, — це не просто небезпека. Під самим селом ходить ведмідь! Скільки односельців наражається на небезпеку. А діти!..
— Васильку, зрозумій мене, — тихо сказала вона. — Якщо я зараз повернуся, потім з’явиться ціла купа причин, щоб мені туди не ходити. А це означає…
— Я розумію, що це означає. Тільки ж Лесик наказав, щоб я тебе не залишав!
— Правильно. Але ж він не знав, що ми зустрінемо ведмедя. — Леля й сама усвідомлювала, що веде нечесну гру, просто на неї ніби щось найшло. Вона говорила й починала вірити в те, що говорить. — Повертайся, Васильку, розкажи про те, що ми побачили. І про ці кошики також.
— Які кошики?
— Оце берестяне шмаття дуже схоже на кошики, які Марічка останніми днями плете без кінця.
— Точно! — Василько й сам упізнав їх. — Так це ж… Так ми ж її залишили в селі. Вона не могла тут бути!
— Не могла, згодна. Однак кошики тут. Треба з’ясувати, як вони сюди потрапили. Вертайся, Васильку.
І хлопчик скорився.
Темна постать проти світлого вікна
Біля самої Інженерової хати Лисий зустрів Любу — вона саме виходила з дверей. Лисий здивувався. Він ніколи не бачив, щоб Люба заходила в хату до Інженера. Її взагалі рідко було видно. Зазвичай сиділа вдома, хоч і жила сама — батьки її померли ще як Лисий був зовсім малий, а бабуся-повитуха загадково й безслідно зникла, коли він щойно народився. Куди вона поділася, ніхто не знав. Була така міцна, рухлива, завжди готова допомогти. От тільки ходила завжди з костуром, який правив їй майже за все. Ним вона стукала в двері, коли приходила когось зцілювати від болячок, вишіптувати переляки чи приймати пологи. Тим же костуром стукала об підлогу, коли гнівалася (хоч то було досить рідко), ним же торкалася чола новонародженої дитини, і та одразу переставала кричати.
Усе село завжди дивувалось, як у такої доброї й корисної для всіх старої могла вирости така лиха й сварлива онука. Люба була писана красуня, але жодного охочого одружитися з нею в селі не знаходилося. Тільки Борода — працьовитий коваль, справжній велетень — щойно її бачив, раптом кам’янів і мовчки дивився Любі в очі, нездатний відвести погляд. Але й він, чув якось Лисий, одного разу висловився з приводу одруження з дівкою однозначно:
— То й що, що задивляюся. То моя справа — на кого задивлятись. А одружуватися… Краще вже в річку, до русалок.
Побачивши Лисого, Люба мимоволі зробила рух, ніби хотіла повернутися до Інженера в хату, а може, то хлопцеві здалося, бо вже наступної миті дівчина широко посміхнулася й заворкотіла лагідно, як ніколи:
— О, Лесику! Як справи? Невже ти справді відпустив свою наречену з іншим хлопцем? Не радила б тобі такого робити. Василько, звісно, тобі не суперник, але хтозна, що їй спаде на розум! Леля в тебе дівчинка незалежна…
Лисий вперше помітив, що в неї очі такого ж кольору, як і в Лелі — темно-зелені. Ні, мабуть, усе ж таки темніші, ніж у Лелі, майже чорні. Люба була стурбована. Невже з Інженером щось сталося?
— Що з ним? — спитався Лисий.
— З ким? — здивувалася дівчина.
— З Інженером.
— А! З ним нічого й нікого, крім Ряхи, немає, — відповіла Люба і якось силувано розреготалася.
Сміялася вона різко й пронизливо. Неприємний сміх.
— А з тобою? — знову спитав Лисий.
— І зі мною нічого, — з подивом урвала сміх Люба. — А що?
— Та вигляд у тебе якийсь змарнілий. Мішки під очима… Й зморшки… — Він добре знав Любу, тож знав і як їй допекти.
Дівчина завмерла, очі люто вистрілили отрутою, і вона ворухнула губами, ніби збиралася відповісти, але хлопець уже переступив поріг і зачинив за собою двері. Звісно, прикро, що весь запал її ненависті дістанеться зараз комусь іншому, хто випадково зустрінеться Любі на шляху. Однак Лисому дуже не подобалося, коли хтось починав кепкувати з нього. Особливо якщо йшлося про їхні з Лелею стосунки. Втім, уже ніхто в селі й не наважувався з цього приводу жартувати. Дивно навіть, що Люба раптом вдалася до глузів…
— Доброго ранку! — привітався він дещо поквапливо, щоб перебити, якщо Люба все ж таки спроможеться щось сказати йому в спину.
— Вітаю, — коротко відповів Інженер.
Він сидів за столом, навпроти дверей, просто на тлі вікна, тож у темній хаті, де вікно було єдиною світлою плямою, Лисий не міг бачити його очей і виразу обличчя. Він уже знав, що Інженер більше нічого не скаже, не почне розмови перший. Після повернення Лисого з Руїни Інженер ні разу не почав з ним розмови перший — завжди чекав, поки почне хлопець. І так виходило щоразу, ніби Лисий приходив про щось Інженера просити, про щось радитися з ним. Хлопця такий спосіб спілкування дуже дратував, однак він не знав, як із цим боротися.
Втім, саме зараз у нього було з чого почати розмову, тим паче, що він і справді злякався за здоров’я Інженера, зустрівши тут у такий ранній час Любу.
— Вам зле? — співчутливо спитав він.
— Що? — схоже, Інженер справді не зрозумів запитання.
— Я кажу, ви погано почуваєтеся?
— З чого ти взяв? — знову дуже щиро здивувався Інженер, а потім зрозумів, що Лисий зустрів Любу, й виправився зі старечими нотками в голосі: — Так, щось ноги крутить, мабуть, на дощі.
— Воно й справді — скоро осінь, — відгукнувся хлопець йому в тон.
— А врожай не зібраний, — додав Інженер.
Старий сторожовий пацюк Ряха сидів на його лівому плечі, подалі від сонячного проміння, що вже відвоювало в темряви клаптик правої стіни й неметеної глиняної долівки під нею. При цих Інженерових словах пацюк підвів свій сивовусий гострий писок і уважно подивився на хазяїна.
Лисий завжди підозрював, що Ряха не такий простий, як хоче здаватись. Однак цього разу хлопець аж здригнувся: Інженер перший заговорив про те, про що говорити хотів Лисий, це було дуже несподівано.