Хто ж її тут посадив? І чи тільки її?
Поставила долі свого портфелика, роззирнулася. Ні, он ще одна і теж над дорогою. А от що і ще... І всі точно такі, як оця,— усі, мабуть, одного віку.
До школи ще рано, можна трохи поблукати. Сонячно сьогодні, день голубий, барвистий. Варя пройшлася біля школи, хотіла заскочити до тітки Горпини, але роздумала: можна і на урок запізнитися. Пройшлась іще раз і вже коли була біля шкільної їдальні, колишньої куркульської хати, здалеку побачила знайому постать. Директор, Петро Андрійович... Високий, кремезний, він, як і завжди, йшов у оточенні цілої дитячої юрби.
Петра Андрійовича Зимовського у школі любили. Читав він історію у старших класах. У Вариному 5А не викладав, але під час перерви часто розмовляв і з п'ятикласниками і ще молодшими учнями. Малюки його особливо шанували, тільки побачать у коридорі — і вже біжать — обліплять, метушаться, так і рояться навколо нього.
І Варя, і всі її товариші знали, що Петро Андрійович цікавиться давниною села, тож і питали його, чому це кутки Безлюдівки так називаються — Підборівка, Морозівка, Зозулівка. От і зараз уже здалеку Варя почула — саме про це хлопці розпитують.
— Ну це просто... — всміхається Петро Андрійович. — Підборівка — он вона, на піщаних горбах... Підборівка — бо під бором. Біля самого бору... Морозівка — там дуже снігами заносить. Долина там, низ, річечка Студенок... Зозулівка — прізвище там у всіх одне, самі Зозулі живуть... Шляхівка — це та частина села, через яку проходить шлях із Змієва на Харків, на базар...
Порівнявшись із товаришами, Варя пристала до гурту, йшла, слухала. Шляхівка, Морозівка — з дитинства знайомі, рідні назви. Схотілося і собі щось спитати.
— Петре Андрійовичу, а чому це тополі над шляхом усі однакові? Що, їх в один час посадили?
Директор уважно подивився на дівчину, поклав їй руку на плече.
— Це уже набагато складніше. З якого ви всі класу, з одного чи з різних?
— Я — з п'ятого "А",— мовила Варя.
— І я!
— І я!
— І я!
Майже всі тут були Вариними однокласниками.
— Все ясно,— мовив Петро Андрійович. Помовчав і додав: — Учителька ваша захворіла, і якраз я буду у вас на першому уроці. От і поговоримо про ці топольки... Тут, друзі мої, історія дуже й дуже серйозна. Домовилися? Ну от і добре...
Тихо в класі. На жодному уроці не було в них ще такої тиші. Тихо оповідає директор, і кожен аж подих затаїв.
...П'ятдесят три вершники спішилися серед степу. Старший оглянувся, розправив вуса:
— Тут. Тут і почнем.
Вітер рвав бурку, жбурляв під ноги колючі клубки перекотиполя, на обрії з темних холодних хмар звисали сиві пасма. Старший неквапно скрутив цигарку, на шаленому вітрі, склавши долоні кубелечком, черкнув сірником, припалив і, з насолодою затягнувшись, повторив:
— Почнем тут...
І почали.
Хлопці працювали завзято, спершу поскидали шинелі, а потім і будьонівки.
Так весною 1929 року під Харковом за висілком Лосєво народилася і почала своє нелегке славне життя комсомольська червоноармійська комуна. Заснували її бійці 3-го Харківського полку зв'язку. Власне, утворили вони її не тут, у степу, а набагато раніше, іще там, у армії. В степ вийшли уже комунарами...
Невдовзі до п'ятдесяти трьох комунарів приєдналися одинадцять випускників колонії імені Горького.
Всі комунари трудилися від душі. Закон собі встановили простий: бухгалтер ти а чи коваль, та коли на полі жнива, то будь добрий, одпрацюй день на своєму місці, а на ніч разом з усіма — в поле. Коваль намахається молотом, а вночі береться за косу, бухгалтер вранці, після безсонної трудової ночі, сідає за стіл, щоб підписати якісь папери, а мозолі такі — ну ніяк оту ручку узяти і квит. І ніхто нікого не підганяв, сам кожен рвався туди, де тяжче. Та ще й співали... Як вони співали... Особливо любили свою, армійську, рідну ще з фронтів громадянської війни:
Ой видно село,
Широке село під горою.
Ой там іде військо,
Червонеє військо до бою...
Слухає Варя — та це ж батькова пісня! І татко її любить співати, коли працює...
...П'ять років проіснувала комуна, і всі оті п'ять років важко доводилося комунарам, а перші місяці, перший рік — і поготів. І що правду таїти, не всі з тих п'ятдесяти трьох витримали іспит. А от з вихованців Макаренка жоден не покинув поле.
Тільки почали обживатися, а тут новина. Та ще й яка! Дух захоплювало від гордощів за свою країну, за свій час: тут, саме на їхніх полях, почнеться будівництво велетенського тракторного заводу...
Довго шукали, куди перевести комуну, нарешті вирішили: на околицю Безлюдівки, в маєток поміщиці, котра ще до Жовтня кудись повіялася. В будинку її, у семи кімнатах, розмістилася вся комуна — всі сімдесят чоловік. Спали де тільки можна — і у кімнатах, і на горищі, і в канцелярії на столах, поклавши рахівниці під голови...
По-різному ставилися до комунарів селяни. Комнезамівці відверто раділи: наша бере! І голова сільради став почувати себе упевненіше. А глитаї аж зубами скреготали. На всякі підлості йшли. Сіно із комунівських скирт крали. Комунари вартували. Куркулі стріляли по них. Не раз і не двічі над мирним нічним степом свистіли кулі. А коли комуна звела перший свій житловий будинок — великий, з великими вікнами (назвали його Червоний Дім), то й до тих високих вікон підбиралися куркулі з обрізами. З маузерами ходили, з гранатами. Навіть дітей комунарських і тих ненавиділи — підстерігали, кидали в них каміння, били. При зустрічах з дорослими комунарами цідили крізь зуби:
— Нічого у вас не вийде... Земля власність любить... Власність...
Що ж, так воно й є, нива таки справді не може бути нічиєю. Але правда й те: стомилася вона, годувальниця, тяжко, смертно стомилася від кривавої власності одиниць, одинаків, одинців... Віками вимріяла хлібодарниця той час, коли не дві загребущі руки — сотні, тисячі, мільйони змозолених тяжкою працею на ній почнуть володіти нею, повновладно господарювати...
Що ж, це правда, ниві потрібні господарі. Та ще більше їй потрібна — необхідна! — чиста, безкорислива любов, вірне служіння землі, як матері усього сущого, матері для всіх...
А чи здатні були оті зажерливі й захланні одинці, одинаки, одиниці саме на таке служіння для всіх?
— Голодранці!.. Сірома!.. — сичали куркулі на комунарів. — Прахом вам усе буде! Прахом! Понадіваєте свої шинелі та й підете туди, звідки прийшли!
— А це вже брехня,— спокійно всміхалися хлопці у будьонівках. — Не ми підемо, а ви підете. І підете назавжди.
Ненавиділи багатії комунарів. Ненавиділи і боялись: в шинелях, бач, ходять... Дисципліна у них... Ні пияцтва, ні хуліганства... Порядок...
А комуна і справді жила за своїм порядком. Всі порушення обговорювалися на засіданнях ради комуни. Крім ради, було ще правління з п'яти чоловік. На збори ради, а чи правління завжди приходили всі комунари. Ніхто нікого не кликав — ішли самі. Збиралися хвилин за п'ятнадцять. І кожен обов'язково виступав...
Багато національностей було у комуні — і росіяни, і українці, і євреї, і австрієць один — з полонених, назад, до Австрії, не міг повернутися: революціонер...
Секретарем парторганізації був поляк Сигізмунд Добровольський — всі п'ять років існування комуни був парторгом і всі п'ять років працював у тій же комуні ковалем. Бухгалтером трудився естонець Іван Вент. До комуни Вент прийшов з Першої Кінної армії.
Жили дружно, усім ділилися — і лихом, і радістю. За рішенням правління всім пошили гарні костюми, кожен собі і матеріал обирав, і фасон... Взуття розподіляли.
Викликали якось одного комунара і кажуть:
— За рішенням правління тобі дадуть черевики. Який в тебе номер?
Той тільки зітхнув:
— А я знаю? Я їх носив хоч раз у житті?
— Ну... на, міряй...
Поміряв:
— О... Гарно... Оце вперше у житті буду в черевиках ходити...
І заплакав.
Все краще віддавали дітям, старим або хворим. У кладовій матерія була особлива — небесного кольору. Це — для дівчат, для молодих жінок...
Росла комуна, міцніла. З усіх усюд з'їжджалася до неї біднота. Жодного ще колгоспу не народилося у Безлюдівці, комуна була самим початком, першим кроком, першим плацдармом. Саме комунари стали першими помічниками партії, коли розгорнулася суцільна колективізація.
...Тихо у класі. За розчиненими вікнами шумлять тополі. Високі, стрункі — ген як красуються над Зміївським шляхом.
Петро Андрійович на хвилину замовк. Видно було, що він ще не закінчив, просто збирається з думками. Варя підняла руку:
— Питання можна?
— Та вже б тоді, наприкінці... Ну, коли почала, то давай, запитуй.
— Петре Андрійовичу, а ви розкажете про тополі? Ви ж обіцяли...
Директор всміхнувся:
— Ну й нетерпляча! Я ж саме про це і хотів вам зараз розповісти. Але тут треба — все по порядку...
Чимало куркулів, розуміючи, до чого йде діло, подалися в місто. Дехто просто тихенько та хутенько — спродав усе добро й перебрався до Харкова, поповнив дуже тоді численну армію спекулянтів та злодіїв. А дехто, зовсім не покинувши села, взявся ванькувати . Ідуть такі ваньки увечері з Кінного базару — п'яні... П'яні, та невеселі. Все нове, що зводилося навкруги, їм ненависне. Скільки шлях оцей існує, ніхто не подумав обсаджувати його деревами. А прийшла Радянська влада, і ось вони, зеленіють... Топольки — це теж Радянська влада... Отож і ламали. Спинить коняку, злізе з воза, озирнеться і ламає, ламає, викручує деревце. Застукають на гарячому — пісня одна:
— Батога загубив. Чим поганятиму?
А батіг — он, з-під порожніх чувалів виглядає. Так усі топольки і повиламували. Посадили вдруге — і вдруге понищили, з корінням повисмикували.
Ці тополі, що ростуть зараз, посаджено уже втретє, і зроблено це саме у той рік, коли всю куркульську погань було раз і назавжди виметено з усієї Безлюдівки. Ростуть тепер топольки, бач, як гарно ростуть...
Того дня після останнього уроку Варя затрималася: привезли підручники, допомагала складати. Верталася уже поночі. Місячно було, ясно як удень.
Підійшла Варя до топольки, припала щокою... Ні, це не просто дерево, не просто часточка рідного її села, це часточка її, Вариної, Радянської влади...
Стояли вони удвох — дівчина і тополя — над тихим місячним шляхом стояли і тихо розмовляли: дівчина — пошепки і тополя — пошепки...
Прощаючись, знову притулилася і не мовила — видихнула:
— Клянусь...
В чому вона клялася, кому клялася, знали тільки ті, кому це і треба було знати: шлях, село, що мружилося-блимало пізніми вогниками, сріблясто-голубе нічне небо, а головне, оця навіки рідна, навіки комунарська тополя...
6
Гості пішли.