Щоправда, відчула це вона не одразу. Перший день у школі, сонце, квіти, галас на шкільному подвір'ї, промови директора, завпеда, викладачів, перша зустріч з Ганною Семенівною — першою своєю вчителькою. Все це приголомшило, але промайнуло наче раптово. Промайнуло, і тільки тоді, коли почалися уже звичайні шкільні будні, дівчина усім своїм єством відчула — все в неї тепер нове, і сама вона зовсім уже не та.
Найбільше сподобалася Варі Ганна Семенівна, з усіх, кого побачила в школі, — найбільше. Невеличка на зріст, кругловида, сива-сива, вона завжди приходила до школи раненько, завжди зустрічала своїх вихованців. Діти її одразу ж оточували, дівчатка горнулися, як до матері, хлопчики билися за право стати ближче до вчительки. І для кожного знаходила ласкаве материнське слово. У того питала, чи снідав, у тої, чи допомагала мамі.
Варі здавалося: перші дні у школі — довгі, як роки. Потім дні стали наче звичайними. А пізніше навіть аж зменшилися. І не помітила, як минув перший рік. Другий пройшов іще швидше. А от третій...
Третій рік запам'ятався на усе життя. Не так рік, як один день цього року — такий собі, ніби і звичайний квітневий день.
Зранку накрапав дощ. Поки добігла до школи, геть уся змокла. Перший урок — письмо. Так тремтіла від холоду, що навіть літери в зошиті трохи шкутильгали. На другому уроці трохи зігрілася. Після третього вибігла на перерві — хмарно, наче аж присмерком, а дощу вже нема і на вулиці потеплішало. Побігала, ще більше зігрілася і вже не мерзла. Продзвенів дзвінок, усі посідали, і тут Ганна Семенівна каже:
— А зараз ми всі замість уроку підемо... в гості.
У класі зчинився галас:
— Куди?
— До кого?
— Портфелі брати?
Учителька підняла руку, клас затих.
— Портфелі брати. З гостин — по домівках. А от де ми з вами будемо гостювати, це вже я вам зараз не скажу. Нехай покортить.
Спершу це всіх дуже зацікавило. Дорогою кожен висловлював різні здогадки. Особливо фантазували хлопці. Один казав: "Ну звісно — на аеропорт, всіх кататимуть на літаках!" Другий запевняв: "Ні, до парашутної вишки. З парашутом стрибатимемо". Третій чомусь був переконаний, що їх повезуть на екскурсію у військову частину і покажуть нові швидкісні танки.
Дуже скоро з'ясувалося: на колгоспне подвір'я привела своїх вихованців Ганна Семенівна.
Настрій одразу ж підупав.
— Чи й не диво! — загули. Та вони не по сто, по двісті разів бігали вже цим двором. Усі куточки тут знають, як у своїй хаті. Ну що тут нового, що тут цікавого...
Ганна Сергіївна всміхнулася:
— Нема, кажете, нічого цікавого? А я думаю — є. Не поспішайте з висновками.
Ні, Варя не поспішала. І перечити не збиралася. Для чого? Учителька права: і в колгоспі цікаво працювати. От тільки — кожному своє. Що ж стосується Варі, то вона працюватиме на залізниці. Це вже вирішено. Раз і на все життя.
Дитячий гурт на чолі з Ганною Семенівною перетнув подвір'я і зупинився перед стареньким нещільним парканом.
— Ось ми і прийшли, — мовила вчителька. — Прийшли в гості...
— Му-у-у... — почулося з-за огорожі.
Хлопці зареготали:
— В гості до телят!
Ганна Семенівна почекала, поки всі замовкнуть, і почала знайомити своїх вихованців з телятницею. Жінка виявилася небалакучою. Кивнула на колодки — сідайте, мовляв, одвернулася і по хвилі зовсім наче забула про дітлахів. Напувала телят. Підставить котромусь відерце, почекає, поки той нахлебтається досхочу, а потім білим чистим рушничком витирає мордочку...
Немолода, присадкувата, з крупними рисами обличчя, зовсім наче неприваблива, а от одразу чимось сподобалася Варі. Дивна річ, все у цієї жінки наче звичайне: і обличчя, і постава, і руки, — великі, вузлуваті пальці, — натруджені руки, все наче таке вже буденне, а от придивишся — ні, не буденне, зовсім не буденне...
І в роботі її відчула дівчина щось дуже-дуже непросте. Ось витерла мордочку в одного теляти, підходить друге. І до того, як напитися, майже кожне гляне на свою годувальницю. Та як гляне! Ну точно, як ота сіренька кошача мама, що її Варя і сьогодні, як і щоранку, разом з її пухнастими діточками пригощала із черепочка.
Як кошача мама?
Дівчинка придивилася. Ні... Ну як же це вона могла порівняти. Ні, зовсім не так, зовсім інакше дивилося телятко.
Кішка поглядала на Варю, як на свою, хоч і добру, і щедру, та все ж таки господиню. І так по-старечому поглядала, сумно-сумно, наче аж зверхньо: все, мовляв, мені ясно, все я краще од тебе розумію — не дозволяють тобі брати мене з дітьми до хати... Так дивилася кішка. У телятка ж, навпаки, погляд був зовсім як у дитини. Немов до мами, притупцяв до телятниці, підвів на неї очі, і стільки в них було світлих та наївних радощів, так вони багато хотіли розповісти... І кожне телятко — про своє. Ось в оцього, в білого з брунатними плямами на боках, в очах так і яскрять спогади про учорашнє сонечко: таке воно тепле було, таке привітне. А в отого, попелястого з зірочкою на лобі — щось про травичку: в щілинки між парканом травинки, бач, просовуються. Смачні, мабуть, а зірвати — ніяк... А в отого рудуватого — пустощі: от вирватися б з огорожі, улучити мить. Ото б набігалося...
— Стій, стій... — заспокоює жінка. — Ще набігаєшся. Твоє ще все попереду... — це до одної телички, а ось вже до іншої:— Ну, як тобі сьогодні? Чого зажурена? Хто тебе скривдив?
І засмучені очиці наче світлішають.
— А ти на кого набурмосилась? Чого ти на неї так? Чим вона тобі не догодила?
Варя дивилася, дивилася і чим довше стояла, тим сильніше й сильніше охоплювало її тривожне й радісне відчуття: вперше, вперше в житті бачила вона людину, котра, точнісінько так, як і вона, Варя, відчуває, розуміє мову очей тварин.
Це було так прекрасно... Це перехоплювало подих не менше ніж отой дивовижний, рідний залізний двигіт, який саме в цю мить знову наближався з-за лісу. Звідси, із колгоспного подвір'я, добре видно і залізничний насип, і ту місцинку у високому бору, де от-от вирине паротяг...
Дівчинка подивилася на ліс, на колії і знову перевела очі на телятницю:
— А можна й мені?...
— Що — можна? — не зрозуміла жінка.
— Та... напувати... Як ви.
— Будь ласка. Он візьми оту цеберку, а отам у бідонах — молоко. Збий оскому. А втім — хтозна... Чого не буває. Може, підростеш, телятницею станеш. А то у мене двійко таких, як ти, одна каже: "Я льотчицею буду". А друга в артистки готується. А хто ж, кажу, телят вирощуватиме. Сміються...
Жінка й собі усміхнулася...
Та Варя вже на неї не дивилась — дивна, досі ще не знана радість охоплювала дитячу душу. Ніколи вона тут раніше не бувала, а от відчуває, немовби колись все це бачила, а тепер от знову впізнає. Рідне їй тут усе, вона знову у тому, такому таємничому і такому знайомому Живому Світі, де кози сміються, тварини розмовляють...
Варя захопилася і не помічала, як уважно й лагідно дивилася на її роботу стара вчителька...
Варю у класі звали "розбідова". У всьому їхньому третьому "А" була вона чи не найбільшою витівницею — жвава, рухлива, винахідлива. Першою кидалася на захист, коли зобижали слабшого, першою намагалася підказати, коли хтось потерпав біля дошки. Розбідова, а тут, бач, притихла, наче аж принишкла, ніби не телят напуває, а пісню гарну слухає.
Ганна Семенівна підійшла до дівчинки, обняла за плечі.
— Ну як? Цікаво?
Нічого не відповіла. Може, і самого питання в ту мить не почула. Хлопці й дівчатка теж стояли незвично притихлі. Впоравшись, телятниця довго розповідала, як вона працює, і знову заговорила про своїх дочок: немає у неї зміни, немає...
Додому Варя пішла не одразу.
Розмахуючи жовтим своїм портфеликом, добрела до містка, постояла, подивилася на Брідок, на небо — пливуть хмарки, низько-низько проносяться над бором, мало не чіпляються за вершини дерев... Повернулася і, сама не знаючи чому, пішла в ліс.
У вузькій просіці зовсім уже по-літньому пахло грибами і ще чимось незвичайним і гарним — чи квітами якимись, чи ягодами...
Просіка вивела на стару, забуту дорогу. За перехрестям тьмяно проти похмурого неба зблиснула вода. Варя спинилася: торік в оцій улоговині наче сухо було, а зараз справжнє озерце. Зима була снігова, от воно і з'явилося. Народилося просто серед лісу і живе, дихає, хлюпає чистими хвильками на піщаний бережок.
Варя дивилась і щасливо усміхалася: озерце теж було справжнім дивом. Не було, не було, і ось є. Ба яке... На дні — травинки, чорне замулене гілляччя. Якісь водяні комашки біля самої поверхні сновигають. А придонні сутінки аж мерехтять: метушаться, рояться крихітні химерні створіння. Ціле присмеркове царство... Таки справді присмеркове — не розбереш навіть, якого кольору травинки — просто чорні а чи темно-зелені...
Озерце неглибоке, але це — якщо дивитися прямо, а поглянеш скраю і не збагнеш: де дно? Сіра похмура глибина. Пливуть, пливуть у ній, сунуть хмари, — кошлаті, розпатлані, темні, аж сиві, по краєчках. Озерце зникло: під ногами на лісовій дорозі — небо. Безодня — аж дух забиває...
А глянеш прямо — дно, маленький, присмерковий світик.
І раптом нове диво! У світику тому усе раптово починає змінюватися. Гілляччя із чорного стає ясно-брунатним, підводні комашки, що танцювали біля самої поверхні, — красивими синюватими жучками, а травинки... Травинки так і спалахують живим зеленим огнем. У світику — світає...
Сонце... Сонечко вийшло!
У лісі вже сонце. Кожна гілочка, кожна краплинка — мов сліпучий ліхтарик. І Варі здається: сонце — воно зараз і в ній...
І раптом — вперше у житті — дівчинка відчуває: ніколи-ніколи не зможе вона назавжди покинути оцей ліс, озерце, дорогу, село. Її село...
Якою красивою здається зараз дівчині ота жінка, ота її така буденна і така наче звичайна робота біля телят...
Дивно Варі, дуже дивно. Їй досі було просто гарно щодня зустрічатися з отими усміхненими козами, вдивлятися в мудрі і смутні очі кошачої мами. Але до сьогоднішнього дня весь оцей світ-казка, світ-пісня, Живий Світ просто радував. Радував і все. Сьогодні ж вона зрозуміла: саме отут, в її селі, у її Живому Світі, радощі оці можуть стати для неї великим і справжнім ділом...
5
Шумить, шумить листячко на високій стрункій тополі. Скільки це йому, оцьому дереву? Варя спинилась. На скільки оця тополя старша од Варі? На рік, на два? Над самим Зміївським шляхом виросла, якраз проти Вариної школи.