Ранок ще хоч і був важкий, але почався звичайним порядком, і навіть Варвара Карпівна прийшла раніш, ніж звичайно. Але по сніданку день закрутився метушнею й турботами. Та раніш, ніж узятись до них, Іван Семенович мусив вирядити Юрка з козоіо— на ластовень. Юрко звичайно бігав, стрибав, приставав з різними докучливими вимогами. Коза крутилась, смикалась і мекала. З чорного ходу показалась замурзана, з покошланою головою постать Картеки. Мружачи заспані очиці, він похмуро промурмотів :
— Яка краса! Яке натхнення і глас Господень чую я! — І для більшого враження ударив у долоні й додав:
— Авраам з Ісааком на пажіті виряджаються! І з ними жертвенное животное!
Юрко збентежено й докірливо поглянув, тим часом як Іван Семенович розплутав козу й, випроставши мотузка, повів її подвір'ям. За ворітьми він урочисто вручив мотузка Юркові, і коза, зрозумівши нарешті, що справа йде про пастовень, збентежено й засмикано повела Юрка просто до лісу.
Іван Семенович хвилинку постояв, стежачи за Юрком з козою, далі повернувся й пішов назад. Він завернув до хліва, узяв там тачку, "екіпаж", якого придбав спільно з іншим учителем, й кинув туди порожнього мішка, й виїхав на вулицю.
За ворітьми йшли рівні й порожні пішоходи, колеса тачки голосно гуркотіли: одне з них терлось об залізний кілочок і попискувало. Іван Семенович з досадою згадав, що він, заметушившись, не помазав коліс, отже, їхати назад буде важко, але повертатись йому вже не хотілось. У центрі міста на пішоходах люду було далеко густіше, і Іван Семенович мусив звернути на сошу, дбайливо об'їздячи калюжі. Втім, ніхто з перехожих на вулицях нітрохи не здивувався, що людина з тачкою бовтає калюжі на вулиці.
Але на млині Івана Семеновича чекала велика прикрість: замість шести пудів за три останні лекції видали всього лише три пуди. Коли Іван Семенович запитав про це в конторі, там послались на завком.
У завкомі т. Бабак чемно, з уїдливо-лукавою посмішкою пояснив, що тепер Окрпрофрада вимагає від усіх профосеред-ків, щоб вони всюди однаково платили за лекції. За ставками Окрпрофради вони більш, як пуда, не могли видати.
— Гаразд, товаришу! Але це ви могли робити тільки на дальші лекції, завчасно попередивши мене. А в данім разі яке ж ви мали право. Це ж, вибачайте, просто грабіж!
— Що значить грабіж? Ми просто робимо те, що нам звеліла Окрпрофрада.
— Але ж я на це згоди не давав. Яке ж ви мали право одбирати те, що самі призначили?
— Ну, при чом тут право! Значить, ми не могли інакше. Ну, коли б ще, скажімо, робітники були вдоволені, ми могли б ще якось півпуда додати за лекцію. Але тепер не можемо.
— А скажіть, будь ласка, кому я можу оскаржити це?
— Що значить оскаржити? Всьо равно ми не заплатимо!
— Так? Тоді вважайте, що я далі лекцій не читатиму,— розібрали? А в цій справі я говоритиму з Окрпрофрадою.
— Будь ласка! Ми нічого не маємо проти!
Т. Бабак навіть уклонився, але зразу ж одвернувся, тим показавши, що з цією справою покінчено. Збурений, але все ще стримуючи себе, Іван Семенович вийшов із завкому і, мовчки одержавши борошно, виїхав з подвір'я.
Велика образа й безсила лють охопили його, запаливши до гострого бунтарства проти всього світу. І вперше за ці дні думки наринули на нього звичним накоченим шляхом і вдарились об його кревних: Лілю та Юрка. Проте вчорашній страдницький образ дружини глибоким болісним докором заговорив йому. І тоді знову, як другий кінець хвилі, тривожна теплота й ніжність розм'якшили йому серце потужним покликом — впасти на коліна перед нею, виснаженою й змученою, та цілувати їй сухі пальці.
Однак про ці переживання Іван Семенович незабаром мусив забути, коли показалась базарна площа. Треба було зразу ж розв'язати загальну справу — де дістати грошей. Тут не могло бути ніяких вагань — грошей треба зразу ж, бо дієтні харчі для Лілі треба посилати щодня. Питання ходить тільки про те, де їх дістати!
Коли б продати три пуди борошна, як гадалось зрання, цих грошей вистачило б хоч днів на десять. Тепер же, властиво, нічого й продавати, бо цього борошна й самим не вистачить. Він хвилину постояв, але по тому все ж заїхав до шопи й продав першій борошняній крамарці пуд борошна. Крамарка спокійно й байдуже одлічила п'ятсот "лимонів" і передала їх. Іван Семенович, покинувши тачку в крамарки, мерщій побіг скуповуватись. Коли він повернувся з повним кошелем купованого та перелічив гроші, їх залишилось до скандального мало — всього тільки п'ятдесят "лимонів". їх, властиво, могло вистачити хіба що на молоко та, може, ще на деякі дрібниці.
Однак він не зважився продати більше борошна й поїхав додому. Дома час пішов на різні дрібні справи: треба було нарубати дров, однести їжу Лілі в лікарню. Сьогодні їй знову стало гірше, прийому не було, і він зовсім не бачив її. Дома, по обіді, він усе ж надумався понести свого старого сурдута, пошитого з чорного доброго сукна, під заставу до Песі.
Песя зустріла його поважно й добродушно з засуканими рукавами, бо саме місила тісто, й попрохала до себе в "покої". Обоє зайшли в їдальню. На Івана Семеновича визвірився старий розчинений, з перекошеною половинкою дверей, буфет. Усюди в кімнаті було брудно й неприбрано. Високе ліжко з удавленим у пуховик рудим простирадлом неприємно дратувало око. Але Песя, ніби зрозумівши почування гостя, перепросила: вона щойно повернулась з базару і ще не встигла прибрати. Тепер так важко жити. Але що ж поробиш? треба жити!
З кухні доходив жвавий гомін і стукіт ножів, що щось сікли. Песя обережно причинила двері і, закликавши гостя сідати, сама вмостилась поруч і таємниче прислухалась. Потім і сама розчулено заговорила.
Аякже! Така біда! Ах, бідна жінка! Ну, звичайно, вона знає їх обох. Така вродлива дама. І охоче поможе. Як же, хіба можна одмовити! Розуміється, вона поможе. Але всього на тиждень. І тільки тридцять відсотків від вартості сурдута. Звичайно, це небагато, але їй так мало дають тепер грошей. З тими грошима доводиться дуже берегтися.
Вона взяла сурдута й розіклала на столі.
Ну, звичайно, річ дуже хороша й благородна! Всякий благородний порядочний чоловік не одмовиться одягти таку путню річ. Але ж вона може дати тільки п'ять мільярдів. Більше не можна. Тепер так важко з грішми. І не приносять. І потім, щодня по відсотку! Це всюди така норма.
Цього було, справді, мало. Іван Семенович приголомшено позирнув на стіну. Звідти дивились у маленьких ярмолках поважні, насуплено-суворі й сокиркуваті обличчя вчених талмудистів з якимись таємничими підписами під ними.
І раптом зір його впав у другий куток позад нього. Там на ліжку сидів хлопчина, майже юнак. На голові йому вихрясто й кучеряво збилося волосся, посилане пухом. Сорочка була розхристана. Але він, байдужий до всього, зосереджено дивився на шахівницю, напружено роздумуючи про новий шаховий хід. Другий партнер, уже старий, із сивуватою бородою чоловік, насторожено чекав. Він на хвилину позирнув на Івана Семеновича і зразу ж байдуже перевів свій зір на шахівницю.
— Нічого, нічого. Вони не заважають. За своєю грою вони нічого не помічають. Ви можете не стіснятись і говорити все що хочете.
Іван Семенович заявив, що йому цих грошей мало, а потрібно хоча б сім з половиною мільярдів. Песя дуже стривожилась і забідкалась. Однак кінець кінцем мусила погодитись.
— Це вже так, тільки що для вас,— заявила вона розчулено.— Хай буде вже, як вам треба!
Вона вийняла товсту пачку з бу4>етної шухляди й, одлічив-ши трохи звідти, решту грошей додала з ще товщої пачки, що висіла в неї в пазусі.
Попрощались по-дружньому. Песя попрохала про це нікому не говорити, бо тепер за такі справи сильно карають. Іван Семенович, звичайно, обіцявся й вийшов, боязко озираючись. Він зразу ж повернув за ріг вулиці і тільки тут довільно й переможно зітхнув.
Коли прийшов додому, було вже пів до шостої, заходило на вечір. На заході прослалась довга біляста смуга, один край занизався золотом, але сонце десь заховалось за густими хмарами.
Незабаром повернувся й Юрко з козою. Вірніш, вона сама бігла попереду, плутаючись і спотикаючись у мотузці, а Юрко йшов далеко ззаду і вголос плакав. Прийшовши на подвір'я, він став, не зважуючись зайти на приміщення. Обличчя йому було замурзане, пописане патьоками сліз. Виявилось, що коза рвонулась і потягла його, а він упав і навіть подряпав собі обличчя.
Іван Семенович спіймав козу і наступив на мотузок. Коза спинилась. Іван Семенович накричав погрозливо:
— Ну, ти!
Але коза враз смикнулась і побігла до хліва. Перед хлівом вона спинилась, затупцяла в безглуздім покрученім танці й зразу ж заплуталась у мотузці. Іван Семенович підійшов, розплутав і, дивлячись у її великі безглузді очі, помітив прозору глибінь, де відбивалась, ніби в свічаді, золота смуга хмар на заході й уся густінь парку. Коза спокійно, зосереджено подивилась у далечінь і на мить спинилась зором, а Іванові Семеновичу раптом сяйнуло думкою, що вона таїть в собі тьмяно-спокусливу й забагливу мудрість світу, як великі й коштовні скарби, зачаровані й неприступні людині.
— Ну, зажди, Юрасю,— розважливо обізвався Іван Семенович,— зараз ми дамо їй їсти, і все владнається.
Юрко приступив ближче. Іван Семенович зайшов до хліва набрати сіна. Сутінь, і тиша, та дух сіна в хліві накликали Івану Семеновичу сумирність і злагоду, і він, мурмочучи якоїсь пісні, захопив невеликий оберемок сіна й вийшов.
На ворозі, однак, зразу ж упала йому в вічі зовсім несподівана картина: Юрко змагався з козою. Як виявилось, вона обкрутила мотузкою хлопцеві ноги і сама в тім заплуталась. Юрко смикнувся, пробуючи вилізти, і впав. Іван Семенович кинув сіно й взявся виручати Юрка, який уже кричав. Коза побачила сіно й сіпонулась до нього. По тому все сплуталось. Юрко таки виплутався і зразу ж, ставши на рівні ноги, збентежено озирнувся. Тим часом коза вплутала Івана Семеновича. Той попав її за шию, збираючись обвести назад, але коза, рвучись до сіна, раптом скакнула, зачепила Іванові Семеновичу окуляри; окуляри впали, коза тривожно заме-кала.
— А бодай би ти здохла!
Іван Семенович розлютився і вдарив козу по писку. Коза сіпонулась знову, замекала й ще тугіше сплутала Іванові Семеновичу ноги. Тоді він, запалившись і втративши спокій, заходився бити.