У сонячнім колі

Івченко Михайло

У СОНЯЧНІМ КОЛІ

/

По кімнаті розходились густі, при-червонені від лампи сутінки. У кутках вони збирались темними вовнастими кущами й погрозливо ворушили своїми по-мацками.

А знадвору, крізь розм'якшену темінь весняної ночі пробивались молоді й ніжні, як крижини снігу, бірюзові карати світанку, де-не-де ще засипані мерехтливими зірками, що безсило змагалися з новим днем.

Карати повніли й ширились, врізуючись у вікна важким застигло-мертвим зором, і від того на столі виразніш окреслилось коло світла, що падало густим розчесаним снопом променів з-під зеленого абажура і встилало грубий помережаний зошит та чоловіче обличчя, тепер бліде й ніжне, з майже білястим, як льон, волоссям.

На коротку хвилину обличчя те одірвалось від зошита й задивилось у вікно, і широка, похила спина застелила світло. Тоді бірюзові карати яскравіш лягли на вікно й заговорили нестримним ранковим покликом.

Певне, від подиху вітру вони зненацька заколивались і посунули зеленими довгастими лапами у глибінь кімнати, упали на ліжко, де спав хлопчисько; хлопчисько уражено застогнав і простяг руки, ніби ловлячи зелене плетиво моху в лісі, але, не діставши моху, ще раз примирено зітхнув і, повернувшись до стіни, заснув іще смачніше. Тоді постать за столом потяглася, потерла руки й знову взялася писати.

Це була давня звичка для Івана Семеновича Косеня, засвоєна ще з реальної школи, з інтернатського життя, що перетворилася тепер в органічну потребу писати щоденника. Властиво, це був не щоденник, а, вірніш, інтимні записки, глибока й щира сповідь людини, вразливої й самітної, що не могла б у своїх потаєних думках признатись найближчим своїм друзям чи знайомим, а записувала їх до зшитку коли-не-коли, як виникала в тім гостра потреба.

Тим-то в писанні їх була особлива потайна насолода й смакування — встати спозарання, коли ще всі сплять, і завести до зошита свої думки й переживання, мов відважно пройти крізь важкий і не знаний ще подвиг.

Сьогодні він записав:

"Квітень, 7

Лілю! Лілю!

Нехай це слово виривається самотнім зойком, проте я знаю, що якимись потайними нитками воно в'яже мене з незнаними глибинами, з джерелами всього сущого, що своїми стрімкими потоками винесли й мене на якусь мить на поверхню світу.

Лілю!

Я знаю, що це гострий поклик моєї виснаженої спантеличеної істоти прагне вихопитись з покрученого виру, щоб ухопитись за перший корч і, перепочивши, про все розмислити. Та що я берусь за першу думку, як мені напливає безліч далеких спогадів, що гріють мені серце втраченою радістю. Тоді мене вабить — розчулитись до ніжного дитинства, впасти на коліна й уклонитись їй за великі страждання, за її дивну відважність: родити й множити життя.

І від того мені розпалює мозок; мозок горить і розбризкує вогняними іскрами; у них спалахує моє серце і сичить від жадоби признатись, повідати комусь ці потайні мої муки... А проте я знаю ж, що так ніколи не скажу, не впаду на коліна й не заплачу, бо сльози в моїх очах давно вже виплакані й висохли до краплі; і яких би сил треба було, щоб вони полилися знову!

Та, власне, я й не можу сказати, звідки походить моя розчуленість,— каяття це чи звичайний розм'якшено-лірич-ний настрій. А що я мовчу й нікому не признаюся в тім, розпечені думки піняться, розриваються й затоплюють мозок; від того світ застилає переді мною густими запонами,— і мені стає поночі. Вірніш, я бачу все, але ніщо з того не доходить до мене, бо моє серце кипить у вариві тих смоляних думок".

На цьому Іван Семенович і скінчив сьогодні. Проте було ще рано і хлопець спав, то Іван Семенович узявся готуватись до лекції з фізики, що її мав читати увечері робітникам вальцьового млина на околиці міста.

Тим часом карати розірвали свої кришталеві ребра й виросли у великі кружала; кружала непомітно розіпнулись у великі запони, що тепер звисали в небі,— блакитно-бірюзові вгорі, притемнені на складках тінями й силуетами дерев, а знизу з густими оксамитовими торочками.

Пізніш, як Іван Семенович читав, хтось непомітно й крадькома зняв і ті запони; небо, мов з нього злущилась крига, виступило блакитно-шовкове, білясте, молоде; краєм лісу по той бік яру, по прикоренках дерев послалась вогнясто-черво-на смуга; просвіти неба крізь галуззя дерев у саду заговорили ранковою радістю; світло з-під абажура замкнулось у ще вужче коло. Іван Семенович одірвав очі від монографії з фізики про світло й придивився.

Настав справжній ранок, галуззя з саду зазирало просто у вікна, прикоренки дерев підперезались червоним оксамитом, а в відчинену кватирку зразу ж жваво й гомінко заспівало птаство і вдарило густим весняним ароматом — свіжим духом трухлявого листу, землі й молодого зела.

Іван Семенович кинув читати й узявся поратись. Треба було внести дров, розпалити грубку й поставити сніданок. Це, певне, забрало не менш як півгодини, бо залізна грубка довго диміла й не розгоралась, потім треба було розшукати, де стояло пшоно й картопля на ранішній куліш. І тільки поставивши на вогонь картоплю, він став умиватись.

Знизу дійшов галас з інтернату педтехнікуму — вставали студенти і, як завжди, зводився лункий гомін, бджоляно-густий, але молодечий і жвавий. Поблизу від приміщення, на Другім поверху в коридорі хтось обережно тупав: певне, вже й тут починалось ранішнє життя.

І, певне, від того ранкового гомону прокинувся й Юрко. Він протер очі, відкинув волосся, що звисало покошланими пасмами, потягся і мерщій озирнувся.

— А ти вже встав, татусю?

— А вже, як бачиш,— обізвався з кутка Іван Семенович, промиваючи пшоно.

— Ой, бідненький! І то ти сам і сніданок вариш?

— А варю.

— А хіба Варвари Карпівни ще нема?

— Нема.

Юрко затих і замислився. Потім раптово скочив на долівку й збентежено поспитав:

— Татусю! А Федорка ще дома?

— А звичайно, дома.

— Татусю! Я пожену сьогодні пасти її. Добре? Горик Андрія Петровича он пасе, Настуся теж казала, що пастиме. Татусю, я хочу сьогодні погнати Федорку,— я знаю, де кози пасуться!

Іван Семенович пильно придивився до Юрка і, розмішуючи куліш, неохоче сказав:

— Ну, та добре. Тільки, звичайно, пізніш, Юрочку!

— Значить, можна, татусю? Ой, який я щасливий; який ти добрий, татусю, любий!

Юрко мерщій підбіг до Івана Семеновича і, обнявши його за шию, обсипав поцілунками в бороду та вуси. Іван Семенович поволі випростався й сказав:

— Ну, Юрку, стидайся. Ти ще й досі без штанів.

— Так я зразу ж і надіну їх, татусю! Справді, я зразу,— пробачливо сказав Юрко і мерщій побіг до ліжка одягатись.

Іван Семенович усипав нарешті пшона, помішав його, засмажив салом і, коли все знову вкипіло, відставив куліш, а на плитку поставив воду до кави і, вимивши руки, підійшов до ліжка утертись.

Юрко хватькома одягався. Іван Семенович поглянув на його обличчя, що так виразно нагадувало матір, потім мимоволі перевів зір свій на її фотографію, яка висіла над ліжком. З картки Л і ля визирала зовсім молода, ще бувши тільки нареченою йому. Вона стояла на брукованій доріжці, серед густої липової алеї в парку графа Мусіна-Пушкіна, де жила того літа як репетитор дітей молодого графа. Була вона в білому чесучовому пальті, з широким капелюхом, з-під якого визирало збите волосся, з білою парасолею під рукою. Вона зацікавлено дивилась просто перед себе; на обличчі їй застигла розчулена, тиха посмішка.

Плями пожовтілого листу, що послались по брукові, вражада невиразним смутком і тривогою, і постать Лілина від того здавалась особливо крихкою й ніжною.

Він дуже добре пригадує її такою, як вона була на фотографії, всю-всю, а надто каштанове м'яке волосся, яке висмикалось їй з-під капелюха ніби для того, щоб гостріш підкреслити всю безпомічність її постаті. І ще виразніш він пам'ятає те враження, що зосталось від неї з першого ж знайомства і що, власне, збереглось у нього й до сьогодні — збентеженість, заплутаність, розгубленість, безпомічність цієї людини. На її тендітні плечі ніби хтось поклав великий тягар, і вона рвалась і метушилась під його вагою, а не могла чомусь скинути його. І цей тягар, мов важкі рами, ще гостріш підкреслював її ніжну й тендітну натуру, вразливу й болісно-безпомічну,— і можливо, що це саме й привабило його, викликало чуття співболю й жалю разом із ніжною турботливою любов'ю.

"Тепер,— він подумав,— її справді перерізано тим тягарем; лінії пройшли двома діагоналями прямокутника від плечей, перетнувшись у грудях, десь близько від серця. Вона, справді, поламана й побита. Але не від нього, принаймні спочатку. І гірше за все, що пережиті колись турботи й болі вимагали тепер відплати, винагороди. Хтозна, певне, світ в основі становить нуль, цю центральну точку рівноваги в підйомі. Недарма ж ті мудрі індуси додумались до цього нульового принципа".

Але гострий, невгамовний біль, біль утраченої рівноваги, а може, злагоди й щастя, пожадливо й голодно смоктав йому серце. Втім, він одвів очі від фотографії й зітхнув.

Погляд йому зненацька зустрівся з Юрковим — хлопчина стежив за ним глибоким проникливим зором. Ніби здогадуючись, про що думав Іван Семенович, Юрко тихо й засмутнів-ши спитав:

— Татусю! А мама швидко прийде додому!

— Не знаю, дитинко. Як тільки видужає, ми зразу ж і привеземо її додому.

— А що ж болить у мами?

— Живіт, дитино!

— Ото так довго?

— А довго.

— Ой, скучно без мами! Хоч би на годину якусь побачитись!

Іван Семенович замислено поглянув на нього й здогадливо сказав:

— А знаєш, Юрку, ми сьогодні підемо до мами вдвох. Може, ти побачиш її хоч у вікно.

— Ой, ой, ой! — Юрко заляскав у долоні, поскакав на одній нозі і по тому раптом крутнувся й припав до вікна. Сад увесь залило сонцем, дерева розімліли в нім і пахтіли молодим глеєм пуп'янків; густі потоки аромату й пташиного співу нестримно линули у вікно. Юрко повернувся й серйозно, тоном дорослого сказав:

— А я, знаєш, боявся, що мама помре. Що б ми тоді робили, татусю, без неї?

Він пильно поглянув на Івана Семеновича, ніби вивіряючи, яке враження справлять ці слова, а далі з м'яким докором додав:

— Бачиш, а ти так завжди сваришся з нею.

— Ну, дурненький, чого ж би мама померла! Ти не повинен і думати про це.

— А я так боявся,— сумно відповів Юрко.

Іван Семенович позирнув на хлопця та, раптом розчулившись, притиснув його до себе й поцілував у чоло.

1 2 3 4 5 6 7