Березневі вітри

Івченко Михайло

БЕРЕЗНЕВІ ВІТРИ

— Так, так! Значить, вас можна привітати?

— З чим?

— Гм! З чим! Мовби він і не знає! Ні, браток, ми теж слідкуємо! Як же, сьогодні прочитав.

— Ах, це ви про поезії. Скучно, папаша!

— Скучно, кажете? А по-моєму, так дуже весело. їй-богу, весело! Добре написано. І нова рима, знаєте. Тепер, так і рими тієї нема. А у вас вона легко ллється! Ну, й, так сказати, до змісту. Виходить, революція й міщанство — обиватель! Значить, наш брат, хі-хі-хі! їй-богу, непогано.

— Чому ви так думаєте?

— Хі-хі-хі! Що ж тут думати, як це й без думок видно? Значить, тепер поет. Вітаю!

Старий поперхнувся від сміху і зразу ж закашлявся. На лице йому впала важка лисина сонця, і воно все збрижилось очкуром. Круг закислих очей зарясніли промені глибоких сірих зморщок. Я насмішкувато стежив за ним, виймаючи кисета з тютюном і ладнаючись скрутити цигарку. Старий, заспокоївшись, тепер дивився на мене лукавим гостро-спостережливим оком.

— А махорочку ще й досі тягнете? Хі-хі-хі!

— Плювать, папаша! Що значить махорка? Махорку ми змалку привчились, і нічого. Навіть добре. Ніби ладаном попахує й цупить тобі коло пупа.

— Хі-хі-хі! Коло пупа! Це добре. Люблю, знаєте, людину, як вона смокче махорку. Дух мені захоплює від махорки. У вас там ще набереться на цигарку?

Я мовчки простяг кисета, і старий тремтячи заходився й собі крутити цигарку.

— Да, серце, людина з махоркою — всьо равно як ніжинський огірочок. Як кусаєш, так хрумтить, їй-богу! Ха-рашо!

Старий затягся і вдоволено поглянув навкруги. Ми сиділи біля великого собору, на великім незграбнім клапті граніту й мовчки, смакуючи, тягли цигарки. Тут ми сходились із старим щодня, майже однієї пори, й гуляли, подекуди перекидаючись словами. По тому о третій годині вставали і йшли разом до комборбезівської їдальні.

Сьогодні, проти звичайного, було сонячно. Але зі сходу рвався вітер і шалено висвистував навкруги. Я згинався, ховаючи голову межи плечі, і дивився невдоволено на старого. Той захоплено, зголодніло смоктав цигарку.

З усього було видно, що заходила весна. Але я не люблю цієї пори. її провіщають у нас завчасно ще з кінця лютого коти, що гарчать на весіллі, дряпаючи по дахах зелене місячне повітря, а червоноармійці вечорами так ревно цілують домробітниць, що виляски розходяться геть далеко на вулицях.

А тепер вона йде, голосить і хукає в руки, як замерзла баба. Але то б ще нічого. Вона, суча, зриває десь з глибин світу пилюгу й несе її по землі, й виспівує, й скаженіє вовчим голосом.

Тоді в мене обзиваються підголоски моєї душі й розпачливо-лякливим холодом тиснуть серце. Я люто стискую кулаки й починаю сичати. Та чи ж вона чує? Вітер наскакує й реве лютим шумовинням! Який цей світ безглуздий, несамовитий!

Втім, я глибше насуплюю кепі й вороже дивлюсь на старого. Він ще смокче. Тим часом з-за рогу собору з'являється велична постать попа. Він іде спокійними широкими кроками. Поли його ряси розвіваються по вітру, широка біла борода йому метушливо коливається, під темним брилем тріпоче волос. Але він розважливо й велично проходить, спокійно й широко спираючись на високу палицю.

Гурт босоти, що вкрила рудою тлею клапоть підсохлого пригорку, запекло свариться за якусь бабу й пляшку горілки. Але цей величний патріарх найменшим рухом не виказує тривоги.

Мій старий, раптом уздрівши попа, збентежено досмокчує цигарку й, виплюнувши її, гостро-насмішкувато дивиться:

— Треба, браток, привітатись.

А коли піп зникає за рогом собору, старий повертається до мене й, лукаво підморгуючи, кидає:

— Окуляри, серце! їй-богу, окуляри!

— Що саме?

— Вони.

Я незрозуміло дивлюсь.

— їй-богу, окуляри! їй-богу, серце! Любов до людини. Що таке людина, серце? Ветош. Просто ветош! А вони, браток, окулярчики, і виходить — людина прекрасна! Хі-хі-хі! І люби її на всі сто! Хіба можна оту босоту любити? Чудасія, хі-хі-хі!

Він знову закашлявся, але, одійшовши, додав:

— А по-моєму, вошу серед трави легше найти, їй-богу! А тут любов до людини. А людина людині натерла такі синячки, що тільки капни однією крапелькою тієї любові, то вона так і зашкварчить тобі, хі-хі-хі! Ой, ой, ой! По-моєму, серце, вона перетерлась, єй-право!

— Що саме, папаша?

— Любов, браток, перетерлась! Як вервечка на гойдалці. Скрип та рип! Рип та скрип! Любовні брати гойдались на ній. А вона, серце, перетерлась та й увірвалась!

Старий задумано подивився й ніби сам собі додав:

— Виходить, лагодь нові вервечечки! Заколисати треба знову оту людиночку. Розумієте, серце?

— Тоді для чого ж жити, папаша?

— А вам це треба знати, синок?

— Ну, так же не можна!

— Хі-хі-хі! А хіба хто-небудь знає?..

— А може, й знає...

— Хі-хі-хі! Знає... Дідька лисого знає... Світ так, браток, припасовано, що коли ти тикнеш носом, щоб щось узнати, так тобі зараз дулю, отаку, знаєте, бергамоточку. "Кушайте, серце!"

Я витріщився на нього й слухав. А він лукаво підморгнув і засміявся. Далі простяг до мене руку й запобігливо сказав:

— Може, ще по одній потягнемо на дорогу, щоб дома не журились? Хі-хі-хі!

— Ну що ж, папаша, давайте й закуримо!

Я знову витяг капшука, і ми обоє заходились крутити цигарки. Затягшись усмак, старий знову сказав:

— А вам закортіло ідеологійки свіжої? Теперішня трохи вже припала цвіллю? Треба нової? Базарчик. Хі-хі-хі! Нада вільно торгувати. Знаємо!

— Папаша, не бузіть!

— Вроді романчика встругнути, а тоді поїхати кудись у Крими-Рими на водяні прохлаждєнія. Чим не малина! Чим не Лавро пасеться!

— Папаша! Скучно, не скигліть!

— Не подобається? А от нащот махорки — це хвалю! Старий поглянув на мене вивірливо й додав:

— Людина, що курить молоду махорку, далеко піде! Кепі, скажемо, к чортикам цуциним, куці штаненята теж, подавай писательського капелюха, глаже і окуляри "американ"! Ну, розуміється, одружитись з інтелігентною панянкою, й культурний образ життя! Хвалю братву, їй-богу! А потім портфельчик, і раз-лю-лі-малина.

Я встав і, важко поглянувши на старого, ударив його по плечі.

— Бросьте, папаша, не юліть! Ви краще скажіть, де мені кімнату?

— А що, вже не подобається теперішня?

— Виганяють.

— Не платите, як полагається?

— Аз чого б я платив? З чого?

— А тепер будете?

— А чому ні?

— По совісті, синок?

— По совісті, папаша!

— Ідьот, серце! Встругнемо вам кімнатку, тільки пальчики облизати!

— Папаша, друг милий!

Старий раптом устав і, взявши мене за руку, повів у глиб двору й зашепотів:

— Ми таку кімнатку вам устроїмо. Тут є такий благородний чоловік. Тільки, понімаєте, серце... Треба й лінію благородну вести... Не підгадити...

— Ну, папаша, навіщо такі питання?

— Ну так, серце... Тут буде проходити один професор. А в нього якраз забирають кімнату... Так він мене прохав, як лучиться путня людина... Я думаю, що ви не згадите марки? Обіцяєте, серце? Га?

Старий занепокоївся. Я мовчки взяв його за руку й міцно здушив. Старий впевнено захитав головою.

— Ну, ну! Так ми це зробимо. Добре!

Ми докурили й пішли обідати. Вийшовши по обіді з їдальні, збирались уже розходитись, аж раптом старий узяв мене за руку й сказав:

— Стривайте! Ходімо ж до професора. З цим не треба гаятись.

І старий поволік мене на другий бік вулиці. Ми минули кілька кварталів, перейшли сквер і, заждавши, доки пройде трамвай, швидко перебігли бруком. Та щойно ми вибігли на тротуар, як з великого будинку навпроти вийшов і пішов просто на нас високий, ставний чоловік. Старий мій раптом безпорадно крякнув і побіг йому назустріч. За кілька кроків до нього він спинився і, знявши свого потертого кашкета, улесливо й низько вклонився.

Чоловік мерщій зняв елегантного капелюха й, ґречно розкланявшись, посміхнувся.

— Я до вас, Анатолію Павловичу!

— Так? А в чім справа?

— Та то ж ви мене прохали найти вам когось на кімнату. То ось вам оцей парубійко.

І старий мерщій показав рукою на мене.

Я ніяково вклонився й почервонів, лютуючи на старого, що, не познайомивши з тим чоловіком, показує тепер мене, ніби теля, виведене на продаж.

Старий благально звивався перед чоловіком, і це мені теж не подобалось.

Але сам чоловік уважно слухав, стежачи за старим лагідно-ввічливим поглядом. Я кинув на нього заздрим і зневажливим оком, але моя зневага розтанула, як сніжинка в хаті. Чорт його забери! В нього було таке м'яке синяве пальто, і фетровий бриль, і штани в смужку, і блискучі ботинки,— що мені зразу стало соромно й конфузно. Я тепер стежив за ним пильними, захоплено-заздрими очима, почуваючи, як зростає в мене тепла пошана до цієї людини.

Тим часом старий тільки тепер покликав мене й не познайомив, а лише холодно показав рукою:

— Так ось він, Анатолію Павловичу! Хлопець він здібний, когось кращого в квартиранти не знайдете. Він буде вам ще й вірші писати...

— Да? — підстрижені вусики в того заворушились. Його холодно-стриманий погляд пробіг по мені. Я поглянув на свої важкі ботинки "американ", що, здається, з місяць уже не бачили щітки, і не знав, куди мені подіти руки. Втім, я ніяково посміхався, дивлячись на його чистий, випрасуваний комірчик і якогось дивного кольору краватку.

— Ви вже й друкуєтесь, товаришу?

— Так, пусте! Дещо надруковано.

— Це дуже мило. Ну, будьмо знайомі! А я якраз читаю у ВІНО історію літератури. Ви, певне, курите?

Професор вийняв з портсигара цигарку й запропонував мені. По тому він постукав об покришку своєю цигаркою, запалив її й, звернувшись до мене, спокійно, але рішуче та з притиском, ніби читаючи наказа, промовив:

— Так Пилип Карпович мені про все сказав. Значить, ви можете й сьогодні перебиратись. Платні великої я не правлю, платитимете за ставками. Але є одна умова, якої вам доведеться рішуче дотримуватись,— ви повинні будете вчасно вертатись додому, бо в нас нікому пізно відчиняти. Ну, і, звичайно, треба буде так жити, щоб не заважати іншим, не зчиняти шелесту, бо нам доводиться багато працювати! Розібрали?

Я мовчки хитнув головою.

— Ну, в такім разі ми добалакались. Нам, звичайно, приємно мати діло з поетом.

Він ґречно й трохи врочисто зняв капелюха й уклонився. У відповідь йому я незграбно махнув кашкетом і човгонув ногою. Одна холоша на моїх з чортової шкіри штанях широко забовталась, мій "американ" шкрябонув по пішоходу, а тим часом професор стрункою муштрованою ходою пішов від нас.

Я стояв, широко, на все обличчя посміхаючись.

— Ну, значить, умостили.

1 2 3 4 5 6