Землі дзвонять

Михайло Івченко

Сторінка 5 з 7

Брат Павло бере Харитона за плечі; той спроквола пручається.

— Хто мене зв'язував? Хто мене топтав тут? Всіх дармоїдів, всіх глитаїв, пройдисвітів у світі... А-а!..

Але швидко втихає й спроквола і втомно іде за Павлом.

Я підходжу до мами. Вона лежить і стогне розпатлана, розкидана й знівечена на землі.

Коси їй із сивими стрічками розпустились на отаві.

Саме тоді тривожним золотом загорівся схід — і коси в мами засяяли білястим світлом.

— Мамо, мамуню!

— Ти ще тут, сину? Не покинув мене?

— Ні, мамо. Ходімо додому!

— Ні, тепер вже ні. Тепер вже кінець усьому!

Вона в якійсь глибокій задумі,мов сама з собою, говорила:

— З моїх надрів, сину, родилось усе-все! Тепер, виходить, помирати мені й усьому... а так, може, й землі помирати треба.

Я тихо підводжу її. Вона встає. Здивовано і втомно оглядає, отрушує... Тоді я беру під руку її, і ми тихо, поволі йдемо до хати.

Я нахиляюсь до неї й тихо кажу:

— Мамуню, люба! Чуєте, он уже на новий ранок,— і показую на зорю.

Мама підвела очі, стомлено поглянула.

— Ні, вже годі,— і захитала головою.

— Що годі, мамо? Ми вплелися у вінок оцих земель. Нам у вічності бути.

Вона лише простогнала.

А ранок горів тривожно-чітким золотом. В синім тумані йшли в небо гострі верхів'я лісу, легкими східцями, як полохливі свічки, десь позабуті на узліссі.

Сьогодні день тривожить мене надміру. Ця густа мряка, й вогкий вітер дме з півдня.

Я почуваю, що кожна частка мені розривається й розрізує другу. Я не знаходжу собі місця, бо мозок мій горить до болю великого.

Тоді тихо виходжу, і йду вгору, й падаю на землю, притиснувшись гарячим лобом до м'якої отави, й так зостаюся нерухомо на довгі часи.

Мені проходить, крізь тоненькі мури мого черепа, по моїх жилах разом з кров'ю дух земного гумусу, міцна сила трави й землі. А біль мені ще дужче наростає.

Тоді напружую всі сили, тиснуся щільніш до землі.

Уівуа Впагаїі! Уівуа ВЬагаШ

"Дорогий вчителю й друже! На сьогодні нитка твоя до мене обірвалася.

Сьогодні мені тріскається земля й рветься на шмаття! Сили мої тануть, любий друже! На своїй землі я не знаходжу собі своїх струменів! Хтось покраяв мені обрій!

Сьогодні пройде час мій, і мої страждання вже не повторяться ніколи в світі.

Я — останній вірний тобі лицар, що йде рішуче на поклик твій, що любить дух землі й боліє за втрачену правду, на сьогодні я більш не вірю тобі!

Гори сунуть на гори, чутно здалеку великий тріск землі. Я знаю: завтра прийде звір новий із кам'яної клітки й буде чавити залізними кліщами тиху людину землі...

Коли відчуєш цей поклик мій, перекинь хоч єдине слово поради, та тільки швидше, сьогодні, тільки сьогодні!"

Хтось підхоплює мої слова й котить їх далі з вітром на верхів'я лісу. Густіють краплі водяні, рясніш дощить, а небо лягає на дерева, вдавлює землю вглиб.

XIV

Бабине літо. Ще зранку стояли густі тумани, а тепер тихо плачуть дерева, і в них горить сонце. Жовтий лист, що зостався ще на деревах, світить тонким прозорим золотом.

Кущ троянд удруге розквітнув, і тонкі пахощі його зливаються з духом гвоздиків та чорнобривців.

Із села сюди доходить полохливий дзвін. Сестра збирається До церкви.

В лісі по підгір'ю хтось киває головою. Щодалі — помітно верховна.

Наближаючись до хутора, верховень підстьобує коняку, коняка знехотя починає тюпати. Коло двору верховень зіскакує, заводить коняку на подвір'я.

Тим часом сестра виходить із хати і йде назустріч вершникові. Вершник цокає острогами.

— Куди ти, Лександро?

Сестра. А в церкву. Я хочу до церкви. Нач[альник] м і л [і ц і ї]. Що твого там зосталося?

— Сльози мої там дівочі. Я хочу налити їх на повні вінця.

— Баба — всегда баба!

— А ти тільки начміліції!

— Сьогодні в нас вечір-концерт.

— Ну то що?

— Ходімо зо мною!

— Не знаю, побачу ще.

— А вчора в нас дело було.

— Яке "дєло"?

— У Гапки полотно трусили.

— Ну, й знайшли?

— Нічого! Пропили ввечері!

Сестра гостро обриває розмову, повертає назад і йде до лісу.

— Лександро, Лександро! — кричу до неї. Вона мовчить. Я підходжу ближче і кажу:

— Ходімо зо мною до церкви.

Але вона вп'ялась кудись в одну смугу на обрії, сама притиснулась до берези й ледве шепотіла.

За кілька хвилин вона повернулась і в задумі сказала мені:

— Я несу йому повнісінький глечик моїх сліз, щоб не розхлюпати, щоб не розбовтати. Чому ж не чує він? Чому не приймає їх? Чи то йому вадить? Чи то я така грішна? Що ж я вдію, як мені ніби п'яний гад круг серця обвився, і ніколи не викину його з грудей!

Вона встромилась кудись очима й ніби сама з собою говорила далі:

— Завтра я скину всю одіж свою, і як зійде місяць, піду гола луками. Хай стьобають мене кущі, я тільки буду плакати та сміятись. І більш нічого, бо ще люблю землю й хочу жити... Коли йому треба одірвати мене, я ще цупко триматимусь за неї. А згорить мені серце тільки десь на вогні, в нього...

Вона говорить це, ніби молитву проказує, і, звертаючись до мене, тихо додає:

— Ні, я піду сама. Зоставайся дома. Що тобі зо мною там робити?

В очах сестри глибокий, зосередкований смуток. Вона швидко сходить на долину, звертає на стежку. Тоді просто йде на село.

Дзвін ще кілька разів ударив і зразу замовк.

А день горів густим золотом та пурпуровими скалками.

XV

У сестри сталась маленька сутичка з Харитоном. Вона зривала калину, що де-не-де ще зоставалась на кущах. Брат побачив, побіг і став кричати:

— Що ти робиш?

— А що? Калину ламаю.

— Не займай. Злізай зараз!

— Атож! Оце так і послухаю!

— Злізай зараз, кажу!

— Хіба ти мало наламав?

— Не твоє діло!

В цю хвилину вийшла мати. Вона стиха підійшла й нахилилась до Харитона:

— А чи ти ж, сину, садив її, що так присікаєшся? Харитон зразу визвірився був, але раптом стих і одійшов. Вся ця подія швидко вщухла й немовби забулась. Увечері ми лягали як звичайно. Мама й сестра швидко

заснули. Я ще довго перевертався. Засипав легким сном і знову прокидався.

Знадвору було чути якісь глухі, потайні кроки. Хтось ходив між оселями й щоразу полохливо прислухався до своєї ходи. Інколи в темряві падали гострі блискавиці й різали мені віки, але я глибше ховався в подушку, щоб швидше заснути. За кілька часу, мов крізь сон, чую: на сусіднім дворі ґвалтує, заливаючись, собака.

Я знехотя розплющую очі й бачу: вікна залиті яскравим світлом. Але напроти вікно було темне — лише червоні од світи на ньому грали.

Чую мамин голос:

— Вставай, синку! Ходімо, клуня горить!

Вона говорила зовсім спокійно, та ми обоє зіскакуємо, будимо сестру й нашвидку одягаємось.

— Беріть, дітки, що мерщій із хати!

Руки мені трясуться, я не знаю чому: чи від тої грізної сили, що розгорталась велично в очах, чи від несподіваної події, що мов у святкових убраннях ішла до нас.

Коли вийшли надвір — полум'я вже охопило всю клуню й перескочило на хліви. Гоготливі іскри підводились понад дерева — рвалось і тріщало щось усередині. Тоді величезні віхті вогню з осатанілим реготом вибухали й розходились у повітрі.

Мама мерщій випустила худобу з хлівів.

Звідкись прийшов Павло і став мовчки оглядати. Він начебто цілком спокійно прийняв цю подію.

Огонь швидко перескочив на хату, вискочило кілька віхтів, поскакали, погрались. Тоді раптом здоровенний віхоть соломи вирвався коло димаря й підлетів угору.

А в ту саме пору дві тіні поплутались у полум'ї й лягли сплетеними обіймами на луку.

Широким темняво-червоним колом освітились околиці. На-тривожено тремтіли ряди верб.

І потім напружена тиша.

І тільки чути, як урочисто, з повною перемогою, гоготіли вогні.

Павло стежив уважно, лиш інколи говорив Лександрі:

— Дивись, он правий ріг і досі не займається! Треба і його підкинути. Веселіше стане!

— Так бери кочергу!

— Шкода, картоплі не захопили — добре б попеклась! Тим часом небо помітно сіріло. Огонь потроху стихав. Уже над ранок прибігло кілька барил з водою, пожежна

помпа. На селі вдарили на ґвалт, позбігалися люди.

Десь непомітно з'явився начміліції. Він бігав, метушливо давав всім порядок, кричав і лаявся хриплим голосом.

З нашої родини ніхто не встрявав у роботу. Я тільки взяв палицю й стиха ворушив вогнище коло клуні.

— Золота шукаєш, сину, щастя свого? — поспитала мама. Я мовчав.

Мама поглянула вгору й тихо заплакала.

— Ось і життя моє, сину! Нічого не зосталось.

— Теперь, мамо, нема про що клопотатись!

— Як горіли гвоздики й чорнобривці, та клен червонів, а я молода була, я молилась щоранку. А він мені муки та й муки щоразу посилав. Куди мені тепер іти, нащо він покинув мене?

Вона глибоко зітхнула, в тихих очах горів якийсь глибокий намір. Мама хвилину постояла й пішла під гору.

Я став оглядати вогнище. Одна груша виразно посмалилась, і мені чомусь найбільш шкода її було. Я обійшов круг вогнища й раптом на канаві зустрічаю Харитона.

Він сидить, стуливши голову руками, втомлено зігнувшись, немовби в собі зосереджений.

— Ти що тут робиш?

Він раптом затрусився, підвів голову й глянув на мене неспокійними чоловічками.

Я впився в його гостро й пристрасно і тоді тихо й докірливо сказав:

— Каїн ти! Брат злякано:

— Що ти?

— Я все знаю!

— Це не я. Справді, не я, брате!

— Неправда твоя! Я все бачу. Голос йому раптом упав:

— Ти прийшов судити мене?

— Я? Я цього не збиравсь...

— А нащо палицю держиш?

— Я йду собі,— хто мені дав право судити?

— Ге, судити! — Він сумно похитав.— А хто муку отаку влив у серце мені? Га? Чи я можу бути спокійним? Я б оце взяв гору та й пошпурив її геть к чорту! Так мені болить, брате, всередині!..

Він поглянув на мене, ніби про щось полохливо благаючи. В синяві очей затліла якась глибока крихта тепла. Очі заблищали, запливли сльозами.

Я падаю до нього, тисну близько до себе й шепочу:

— Ти зовсім не винний. І я не прийшов судити тебе. Ні! Ні!

Брат, здригаючись, плакав навзрид.

— Я тут, як звір, затурканий, і ніхто не поміг мені, як доля вдарила. Мене одштовхнули, кинули, мов гадюку, на огонь. Що я міг зробити? А? Мені тільки кісно було. Хотілось по-новому все тут зладити. Поставити нові хати. Засадити землі хмелем, жити по-людськи.

— В тебе, брате, серце закипілося гнівом,— кажу я.

— Ти знаєш,— не слухаючи, відповідає він,— десятина хмелю дає п'ять тисяч золотом. І це ж на ціле життя! Ти тільки подумай. П'ять тисяч золотом! Людиною станеш!

— А ти звіром став.

— Звіром, кажеш? Так звір тільки й живе на землі.

1 2 3 4 5 6 7