Легкий хліб

Івченко Михайло

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

1

Сонце сідає помаленьку, як старенька квола бабуся. Воно крадькома підбирається, щоб піймати за путрю кучеряві березки, що густими кущами розрослися по тім боці яру. Тоді від беріз падають темні тремтячі тіні на придолинок, потроху ростуть і посуваються на другий бік яру, застилаючи леваду та всі оселі діда Опанасія.

До вечора зосталося лише дві-три години.

Дід Опанасій, прижмурившись, вдивляється старими, вузенькими, як у миші, очима в сонце та холодок і весело б'є себе по ногах, радіючи, що денні клопоти кінчаються й можна піти до попа Серафима запустити в хвильку. Це він робить майже щовечора.

Знімає з вішалки в своїй маленькій, як чернеча келія, хатині білого парусинового піджака, довго його чистить і розправляє, довго витирає сукнянкою маленькі, як дитячі, чобітки з "єлецького товару" й нарешті, накинувши картуза, виходить з хатини. Піджак на ньому широкий і довгий і теліпається, як на жердці,— від сина Гаврюші достався; і чоботи, й картуз, і смуглясті, трохи потерті в деяких місцях штани — все від сина Гаврюші. Скільки їм літ, дід забув уже — давно це було. Тоді ще був Гаврюша управителем тільки одного маєтку, а пізніш його призначили найстаршим управителем усіх маєтків графині Стоніг-Зозулястої.

Та вже й син Гаврюша давно помер, а піджак, штани й чоботи зостались у діда чистенькі, наче ніхто їх з того часу й не носив — так зберігає їх дід Опанасій.

Стежка до попа Серафима, міцно утоптана і блискуча, як молодий лід, іде через Кравцеву леваду. Побік стежки розрослися високі й товстелезні дуби. Чи вони ростуть, чи так незмінно стоять застарілі, не може сказати дід. Скільки років ходить повз них, а вони стоять однакові й однакові. Та роки ж їм ідуть, певне, як і дідові Опанасові. А років дідові, мабуть, багато вже; що за дев'ятий десяток перевалило, це вже так. Тільки смерть десь довго забарилась.

Обличчя в діда ще червоне й здорове. Як золоті плями, розсипались по ньому блискучі краплини рижого ластовиння, а коло очей сила маленьких зморщок,— це тому, що дід Опанасій недобачає й, придивляючись до всього, повсякчас прижмурюється. Яке в нього колись було волосся, трудно пригадати, але тепер і борода, і чуб білі як молоко.

А проте кріпкий ще дід. Його маленька сухорлява постать хутко перебирає ногами, наче дід кудись поспішає, й чорні вузенькі очі пильно вдивляються в усе, що запримітить дід.

З усім цим, що попадається дідові по дорозі, багато зв'язано споминів. І, дивись, інколи та й вискочить якась неслухняна думка й нагадає, що дідові такому старому, слабкому та самітньому гірко, ой як гірко живеться! Що можна було б йому подбати, знайти куди краще місце й прожити там останні дні тихо, спокійно та лагідно... Але ні, хай йому легко живеться! Не хоче цього дід. Не може кинути маленького тихого села Куріпок, бо приріс кожним корінчиком, кожною гілочкою своєї душі до цього села. І всіх він тут знає, з кожним любить порозмовляти й пожартувати, і всі поважають старого діда.

Чоловіки звуть його не іначе, як Опанасій Іванович, а молодиці лагідно й м'яко — дідусь Опанасій. І це тішить старече серце. Ось по дорозі зустрічається дідові молодиця. Вона несе воду з криниці, і вся її думка, здається, лише на тому й застигла, щоб не розлити води з цеберок. Вона йде, нахилившись в землю, й нічого не помічає навколо. Але дід Опанасій уже запримітив її. Очі йому стають весело-суворі й гострі, він хутко підкрадається і, замахуючись товстою грушевою палицею, кричить суворо:

— Стой! А-а, мать твоя... дівкою була, ти чия будеш?

Молодиця, як обпечена, від несподіванки жахається, з цеберок у неї хлюпає вода; молодиця озирається і перший момент мовчить, тільки очі дивляться злякано й здивовано.

— Ти чия будеш, кажи мені! — пристає до неї дід Опанасій.

— Охріма Клешні жінка,— впалим і хриплим від схвилювання голосом відповідає молодиця, збираючись іти далі.

— Ні, постой! Ти що на мене наговорила? Га? Кажи, що ти казала?

Гаряча кров заливає обличчя молодиці, вона здатна кинути коромисло з цеберками й утекти геть звідси.

— Де, дідусю, що ви таке кажете?

— А он там на вулиці в неділю перед усіма судила мене. Казала, що я сякий-такий... Хіба не казала? — насідає на неї дід Опанасій.

— їй же богу., дідусю Опанасію, нічого такого не казала... І на вулиці не була,— щирим голосом виправдовувалась молодиця.

— Брешеш, сукина дочко! Ти ж казала, що я ходив свататься до рябої Гапки. Га? Піймалась? — і дід лукаво при цьому жмурить очі.

Але молодиця зрозуміла вже жарти й весело сміється. А дід знову подибав собі далЦ

В молоді ж часи й не те ще було. їде дядько в поле, повільно постьобує волів. А дід Опанасій підкрадеться, заплющить дядькові очі долонею і держить хвилину, дві, три. Дядько сердиться, одмахується батогом, лає, перебравши всіх своїх сусідів на кутку. Розплющить очі, а перед ним дід Опанасій. Здивований дядько тільки усміхається на все обличчя й нічого не зможе сказати. А ось їде верхи на коняці хлопець. Дід Опанасій ні з того ні з сього почне намірятись на хлопця палицею, і той ладний вже плакати, а дід тільки закивав далі.

Більш усього ж любив дід жартувати з молодицями та дівчатами. То присікається до молодиці, дорікаючи, що бачив її, як вона ночувала в клуні з іншим чоловіком. Божиться й хреститься молодиця, та нічого не помагає. Почне дід залицятись до неї, борюкаючись за руки, поки молодиця не вирветься та втече. Але чоловіки за це не сердились, бо знал, що дід тільки жартує.

А то й так бувало. Гляди, сидить баба в кущах і рве бур'я корові. Підкрадеться дід тихенько й над самісіньким то( вухом і тюкне. Баба, як божевільна, кидає все й тікає помі> кущами аж до осель. Довго там стоїть, а повертається боязке визираючи з кущів. А там дід Опанасій. Не втерпить вже тод баба й починає лаятись. А коли йде дівка, та ще й запиша лась, дід неодмінно починає чхати.

— Ну й кріпку табаку нюхаєш ти, дівчино. Де ти купуєп таку?

Дівчина тільки чмихне, надметься і хутчій тікає. Багато було всього з дідом Опанасієм. Та одного разу сталася подія, що глибоко вразила й самого діда Опанасія.

Жив ще тоді в Куріпках старенький піп, отець Сильвестр, якого селяни звали батюшка Сівместр. Під час Храму всі пани й панки загуляли в попа Сильвестра та й випили добре, а найбільш дід Опанасій. Піп Сильвестр любив служити рано, як тільки встане сонце. А церковний сторож Потап був чоловік ретельний, глибоко щирий, пильнував за всім, щоб усюди в церкві була чистота та "благодать Божія". Погуляв у себе, а коло півночі прийшов до попа по ключі, щоб зарані прибрати церкву.

— Що ж ти вночі забився, Потапе? Можна б і зранку прийти,— сказав йому піп Сильвестр.

— Та так, батюшко, щоб не тривожити вас. А то я собі оце приберу, а до служби, як полатається, вже й чисто, й акуратно буде,— пояснив Потап. Голос У нього був хриплий, і говорив він у ніс, розтягуючи кожне слово.

— А ти й не боїшся, Потапе, в оцю пору бути коло церкви? — звернувся дід Опанасій.— Там же мертвяки. Вони, мабуть, теж храмували, а тепер п'яні й танцюють там. Запопаде якийсь за шиворот, та прямо в могилу. Що ти тоді робитемеш?

Та Потап був випивши й тому вважав показати себе хоробрим.

— Я, Опанасію Ивановичу, так полагаю, що старому солдату нічого не полатається бояться. В церкві усьо одно, как на часах. Чи сам цар, чи чорт до тебе лізе — ні з места! Стой — і больше нічево! А для мертвяків я знаю ередствіє. Прочитаю, і вони всі повтікають, як миші.

Розходився Потап, згадав, що він миколаївський салдат, розмахував руками, і здавалось, що пустіть його в саме пекло, він .і там з усіма розправиться. А дід Опанасій приставав і доказував, що Потап не видержить і злякається. Почада-ся спірка, до неї встряла вся п'яна компанія. Поділились на два гурти. Один стояв за діда Опанасія, другий за Потапа. Обійшла кілька разів пляшка з горілкою, а спірка усе більш і більш розросталась. Нарешті порішили піти на парі.

Коли Потап не злякається нічого — ні чортів, ні мертвяків,— дід Опанасій дає йому рябеньку теличку. Коли ж злякається, повинен він вижати дідові Опанасові десятину пшениці. Побили по руках. Запопала компанія Потапа до себе, а дід Опанасій тим часом хутенько одягся й вийшов з хати. До церкви дорога йшла через греблю. Там був невеликий місток. В літню пору вода в ставку висихала й рідко коли стікала по містку. Дід Опанасій скочив під місток, роздягся й голий став чекати Потапа. А за якусь пору зачулися здалеку глухі кроки та тиха розмова.

Повертався Потап від попа, був підвипивши і стиха міркував сам про себе:

— Гм... Ти думаєш, як ти пан, то злякаєш... Бісового батька... Потап ніякого чорта не боїться... Чуєш? Не боїться. А телиця моя буде... суки, моя буде...

Та як він це сказав — раптом з-під містка щось вискочило й прямо на спину Потапові, запопало за шию й почало харчати.

— От тобі на! Чортяку згадав, а він уже й тут. Слухай, злазь мені зразу, бо я тобі...— не рябіючи, лагідно заговорив Потап, гадаючи, що чорт обізветься.

А його ще більш почало давити за шию.

— Да воскреснет Бог і раставра вразі його...— шепотів Потап.— Оджени й розточи всяку напасть, нечисту силу й помилуй мене... Помилуй мене, Боже...— мимрив Потап, та слова йому, сердешному, плутались, язик сухий приставав до горла й не ворушився. Холодний піт обкотив Потапа, а за волосся його на голові наче хтось боляче тяг.

Стежка круто виходила під гору, коло неї були глибокі провалля. А жах уже виростав у темну кучугуру. Здавалось, що з усіх проваль вискочать нечисті сили, насядуть на нього й задавлять тут на місці. Потап кілька разів спотикався і падав, але нечиста сила не кидала його.

Та коли вийшов на гору, міг лише стогнати:

— Господи, помилуй... Господи, помилуй... Порівнялися з церквою, і те, що сиділо на плечах, раптом

зіскочило, побігло до огради і, перескочивши через неї, заховалось на кладовищі.

Останні сили покинули Потапа, і він упав непритомний.

Другого дня вранці куріпчани знайшли Потапа ледве живого коло огради й однесли в сторожку.

А дід Опанасій, наче нічого й не сталось, прийшов до церкви і тоненьким фальцетом витягував церковні співи.

Ледве видужав Потап. Цілих два місяці лежав у ліжку, не встаючи. Баба Перчиха кілька разів виливала переполох, мочила свяченою водою, парила гарячими паляницями під пахвою.

1 2 3 4