В селі стояла густа курява від отари. Коли порівнялися з нею, високий похмурий вівчар Петро Тхір грізно оглянув їх, і його чорне засмалене обличчя на один мент спинилось холодно-ворожим поглядом на Кирпулях.
— Не слухаються вже овечки вас, діду,— лагідно звернувся до нього чорнявий дядько.
— А бодай вони всі виздихали йому — бігають, наче пока-зились усі,— суворо відповів він і знову почав ляскати пугою.
— Тоже життя,— почав старий Кирпуля,— увесь вік чоловік бігав та робив по людях. Було, куска й хліба не встигне проковтнути, як уже на роботу треба йти, так усе й перебивався. То змолотить за коробку у дядька, то десь за сніп перехопить. Так і вік прожив. А на старість вигнали з власної ж хати і довелось оце ватагу пасти. Воно, сказать, хоч і неважка робота, а побігай цілісінький тобі день.
— А все діти, дедушка,— лагідно встряв чорнявий дядько.— Можна сказать, усе життя чоловік старався для дітей, а вони як подякували йому на старість. Та й те сказать — і з них толку мало. Сини злодіями поробились. Оце й недавно, кажуть, піймали в степу одного з кіньми. Кажуть, уже били-били. Ледве живого пустили. А він хоч би тобі що. Два тижні полежав, а потім і подавсь-таки знову кудись. Ну, а дочки тож у розпутниці пішли. Одна, кажуть, і байстрюка привела та десь і задушила. Так ніхто й не найшов... Начальство приставало, допитувалось, а вона, суча дівка, так і не призналась. Ну, звісно діло, який час там посиділа в острозі, а тоді уп'ять-таки пішла гулять. Лихо з такими дітьми, дедушка.
— А так, чоловіче, так,— байдуже відповів старий Кирпуля.
На розі однієї вулиці коло старенької, врослої в землю хати, сільської розправи, чорнявий дядько привітливо попрощався й подибав дрібними кроками в двір.
— Хто це такий, тату? —запитав Панас Федорович.
— А це, може, знаєш, Іван Ракша. Він у нас десятникує. Тоже побивається чоловік. Землі нема, ремесла не знає, та й слабенький він якийсь. То ото так більш десятникує: на пошту ходить, бумаги розносить. А так плохенький чоловік.
Як їхав Панас додому, в його душі підіймались найтепліші почуття до своїх рідних, з якими він стільки літ не бачився. І коли попадалися йому по дорозі знайомі хутори, що так приваблююче й затишно визирали з яскраво-зеленого листу дерев, молоді гаї з стрункими берізками скраю, вузенька заболочена Гнилиця з широкими луками, що заросли вільхою, вербами та лозами,— кілька разів очі йому запливали великими слізьми і в грудях підіймався солодкий сум. Кожна місцевість чимось була знайома йому в дитячі часи,— і тому вона й тепер здавалась такою ж радісною й привабливою, як і в дитинстві. І було боляче, що в ту пору, коли його товариші Карпо Гнилиця, Кузьма Юзь, Терешко Півень пасли тут на волі худобу, ловили рибу й пекли картоплю, він, Панас Кирпуля, мусив стояти у великого крамаря Живжика, продавати солону рибу, розносити пакунки до купців і мовчки зносити знущання старших прикажчиків.
Тепер знову хотілось забути рішуче про все те життя, що провів десь поза Розбитими Глечиками, вирізати з власної душі всі ті страждання, що зазнав там мовчки, на самоті, в темних кутках великого склепу-крамниці. Хотілось скинути черевики й босим пройти по м'яких росяних травах, а потім сісти над річкою і слухати, як скидається риба у воді. А коли приїхав додому й увійшов у хату, чомусь стало важко і вся ніжність раптом кудись зникла. Привітався зо всіма весело, але увесь час між ним та його рідними почувалась ніяковість.
У вічі зразу кинулась хата з силою одежі, брудної і обідраної, безладно розкиданої всюди на лавах, жердках і в різних закутках, неприкритий хліб, коло якого валялось багато об'їдків, запліснілі й запорошені маленькі вікна, в які падали два-три косих промені, освітлюючи широку смугу хатнього пороху.
І від цього всього стало без кінця боляче й тоскно. І якось сама собою розпочалась спокійно-холодна балачка — ніби в родині Кирпулів нічого незвичайного не сталось.
Його мати, маленька, з безліччю м'яких, як шкурка печеного яблука, зморщок на жовтім обличчі, почала плакати, і її вузенькі глибоко впалі очі лагідно вдивлялись крізь сльози на сина. А через який час вона схаменулась і почала клопотатись про страву. Невістка Федора з червоним красивим обличчям увесь час вороже з-під лоба слідкувала за Панасом.
Всюди по вікнах, лавах і долівці лазили довгі вусаті таргани, а вночі було навіть чути, як вони лопотіли лапками, наче танцюючи. Здавалось, що вони тут краще за всіх знають кожен закуточок і порядкують в них, як у власнім господарстві.
І при всьому цьому мимоволі вабили око кілька пучків засушених квіток і зеленої трави коло образів. Образи були темні й засиджені мухами, але в тих засушених квітках і траві зоставалась глибока ніжність і лагідність чиєїсь душі.
Життя почалося одноманітне й нудне. Коли їхав додому, мріяв про те, що буде лежати і паритись на сонці, купатись у річці. Хотілося ясних днів, гарячого сонця, а як навмисне ішли увесь час дощі, а після них ставали хмарні вітряні дні. А коли попробував обливатись холодною водою в суточках, із сусіднього двору заглядали в дірочки діти й гидко сміялись. Довелося кинути й цю справу й більш навіть не думати про неї.
Вранці хотілось поспати, щоб скоротити нудоту дня, але коло печі починався гомін і метушня, а старий Федір довго і болісно кашляв, хрипів і сякав. Він, як навмисне, не виходив на двір, наче намагався розбуркати всіх у хаті, і з його грудей тяглись і виривались довгі і хриплі звуки:
— Упху... Упху... Упху...
Якусь хвилину він спочивав, а потім знову починав кашляти, і здавалось, що там у нього всередині хтось возиться з заіржавілими колесами; а вони так настирливо скриплять.
Він ще довго сидів, стогнав і бухикав, а потім запалював люльку й також довго курив її. А далі який час мовчки сидів, зітхаючи і вдивляючись своїми старечими вицвілими очима в долівку, і нарешті мляво й знехотя виходив із хати.
На дворі валялась усюди сила сміття, коло хлівів лежало багато гною, який скидали в одну купу, але скидали недбайливо, і він, всюди розкиданий, тягся за ногами, коли повз нього йшли.
Оселі були всі старі, з обдертими лісами, з яких визирали темні дірки, з підгнилими і похиленими присішками. В старих розсмиканих дахах клали гнізда горобці, й бадьорі метушливі табуни їх настирливо цвірінькали всюди. З ними вели уперту боротьбу, жорстоко руйнували їхні гнізда з жовторотими пташенятами, гнали їх звідусіль, але вони були завжди бадьорі, говорливі і сміливо лізли під самі ноги, наче дратуючи господарів.
І всюди була безліч речей — ломачок, старих колес і різного лахміття, недбайливо розкиданого, розтиканого по закутках. Під повіткою щось стругав жонатий син Гриша, і старий ішов туди і про віщось говорив, а потім через який час виходив звідти, сідав на деревині і, запаливши люльку, плямкав і дивився тупо й байдуже кудись вдалечінь.
Гриша був молодий високий чоловік, але згорблений від постійної роботи. Обличчя у нього було худе й засмалене, з широкими щелепами, на яких поросло молоде ріденьке руде волосся бороди. В синіх очах у нього стояла така сама м'якість і лагідність, що й у брата, коли він сміявся, і так само непомітно вона змінялась холодно-злісним виразом.
Він так само, трохи попоравшись на дворі, любив увійти до хати, запалити цигарку і довго топтатись без діла, і виходив нешвидко і знехотя, коли тільки накидались на нього жінки.
За порадами він приходив до старого й говорив холодно й суворо, вдивляючись сірими очима та розмахуючи довгими грубими руками.
Старий сидів і плямкав і, нарешті, виймаючи з зубів люльку, відповідав:
— Як знаєш, синку. Роби як знаєш.
Гриша починав клопотатись, але старий мовчав, про віщось думаючи.
Смерть, здавалось, поклала певну руку на нього, в довгі безсонні ночі щось нашепотіла йому, і з кожним днем повільно одходив старий од життя, з неприємністю одкликаючись на нього.
Як приїхав Панас Федорович, щодня ставили самовар і пили чай усі, довго, обливаючись потом і голосно студячи з блюдечка гарячу воду.
У Гришки був син-йолоп Юрко. На день його випроваджували з хати, і він вештався десь на вулиці. Але на чай він завжди прибігав. Ускакував у хату з якимсь диким і моторошним гудінням. Вирячені очі безглуздо і заклопотано бігали у нього, сірий чуб неохайно настовбурчувався, під носом у нього було мокро, і він голосно увесь час шморгав. А з розрізаних штанів іззаду теліпався хвіст брудної сорочки. Він мовчки накидався на чай, і тоді його одводили до полу і напували там.
Але одного разу він схопив гарячу поцяцьковану шклянку і раптом випустив із рук. Шклянка впала й розбилась. Юрко злякано закричав і зразу ж оглянув усіх дикими очима і втік. А в хаті піднявся клопіт.
— От, Боже наказаніє на нашу голову,— почала стара Євдоха.— І як-таки не слідить за дитиною? Куди ти дивилась,— накинулась вона на невістку,— ти ж таки знаєш, що воно таке? Де в нас средства, щоб шклянки купувати, ти принесла, чи що?
— А що я за ним буду слідкувати? — огризалась невістка.— Хіба в мене тільки й роботи, щоб за ним дивитись? Усе ж навалюєте, за всіх роблю, а як що тільки сталось, я й винувата.
— Ач, сучка, їй одно слово, а вона тобі десятеро. Та й не заткне їй. А що ж, я тоді повинна дивитись за твоїм дурнем?
— А нащо це повидумували чаї якісь? Подумаєш, пани які приїхали: що він, грошей яких привіз, добра понапасав, як інші, тільки балака добре. А панькаються з ним, не знають де й посадити, чим і годувати.
— Цить мені, сучко,— лютувала стара,— бо горлянку, стерво, заткну тут. Вон, задрипанко, з хати.
— Цить ти,— підскочив Гришка і замахнувся на жінку. Та раптом кинула роботу і вискочила з хати, голосно заплакавши.
— А ви тоже, мамо, із дрібниці підняли клопіт. Що воно, поможеться, чи що? Ну, пропала, другу придбаємо, як будем живі. А не придбаємо, то й без неї обійдемось.
— То мені вже й слова не можна сказати? Усе я лиха та люта у вас! Кину все, самі що знаєте, те й робіть.
— Ну, буде вже, буде, тебе тільки зачепи,— обізвавсь старий Федір.
Євдоха мовчки почала поратись коло печі. А старий повільно оповідав, як двадцять років назад він поїхав на ярмарок, продав теличку, а тоді порішили випить могорича з покупцем. Купили горілки, а нічим пить.