Нащо? Годуєш!..
— Ну-ну! Кажу тобі, неси! Не твоє діло!
Домаха пішла й через кілька хвилин принесла м'яку паху-чу паляницю.
Хитрі зеленкуваті очі Івана дивились радісно й здивовано. Обличчя його, сухе й жовте, з великим ластовинням, придуркувато усміхалось. До однієї щоки прилипли дві плями брудної трави, і ці плями увесь час кумедно рухались, наче комусь завзято підморгували.
— Так добрий мед, Іване, чи ні? — насмішкувато запитав Степан.
— Добрий, дядьку! Спасибі вам! Оце наїмся так, що й у окопах буду згадувати про вас!
І він з голодною жадобою поспішався голосно, смачно жувати — тільки сльози стояли на очах.
А Степан сміявся добродушно, веселими, хитруватими очима.
— Ну, це, козаче, будеш знати, який мед у Степана. Він який час помовчав.
— Так, так... Так коли ти одходиш?
— У неділю, в цю. Прямо на город поженуть.
— А як же з хазяйством?
— Та яке в мене хазяйство. Одна кобильчина, так я її вчора продав... А то все заб'ю, хай гниє. На чорта воно мені? І так було толку!..
— А я оце, брате, теж... — наче не слухаючи його, почав Степан.— Нікому, брате, робить. Синів забрали, а тепер роби як знаєш... Надходять ось жнива, треба косить, возить, як його робить, і голови не прикладу! —жалівся Степан.
А Іван слухав і дивувався... Недавня подія, здавалось, забута зовсім. Страшний гонорливий хуторянин, якого раз у раз так боявся Іван, був тепер близький, як рідний батько або товариш. Йому здавалось, що в цей мент вони обидва рівні, однаковісінькі — і лихо в них однакове, обом рідне й зрозуміле.
Іван їв, поки втомився. А потім попрохав води і довго дякував за мед. Степан провів його під гору і дивився услід Йому. І довго було помітно, як по зелених квітчастих луках іде якась сіра, сухорлява постать.
Ішов Іван, як п'яний, злегка тиняючись зігнутою, покірною постаттю...
і 1111 1917 р.