І той глибокий докір і сум усе більш і більш захоплює й пригнічує мене. Я наче в якомусь кошмарному сні, в тумані, й цілком нічого не розумію й не помічаю, що діється навколо мене.
Підходить пан Березна й бере мене ласкаво за руку, запрошує в вагон. Я іду й мовчки сідаю на канапу, силкуючись ввічливо відповідати на його запитання.
Якась панна сидить осторонь, якась нахабна самозадоволе-на пика купця смаковито чавкає сніданок, обдивляючись навколо. І мені чомусь хочеться підійти до цієї чисто поголеної пики з чорними, нахабно-тупими очима і здавить, міцно здавить її за щелепи. Якась підстаркувата міщанка поважно розсілась на канапі й, погірдливо смакуючи кожне слово, розповідає про власне життя.
І знову пан Березна чомусь хоче, щоб я одягся. Я мовчки беру пальто. Спиняється потяг. Убігає якийсь дядько з смуглим обличчям і м'якою чорною бородою. Суворо вклоняється панові Березні, потім, нагинаючись, забирає наші речі, й ми виходимо з вагону. Хутко відходить потяг, і знову зостається тихою, покірно-сумною маленька станція.
ЇУ Виходимо на ґанок. Пара високих вичесаних і гладких блискучою шерстю коней підбігає до ґанку. Я помічаю орний ще, цілком новий, блискучий фаетон, темно-синє сумісно на ньому; білі краплини на лобі й під копитами у коней. .Вклоняється той же чорний дядько й суворою усмішкою закликає нас сідати. Ми повільно сідаємо. Сіпають коні, й ми од'їжджаємо від станції.
Увесь час злегка ми колихаємось на ресорах. А перед нашими очима біжать сірі, сумні, осінні лани. На обрії стоїть довга смуга різноманітно поцяцькованих лісів; жовті плями чітко вимальовуються на темно-рожевому тлі, наче розіслали довгий різнобарвний килим.
Осіннє сонце піднялось і пильнує нагріти мої плечі. Стало тепліш, а пан Березна почав охоче розповідати мені про кожну місцевість. У його з кожним місцем так багато споминів. Я пильніш вдивляюсь в обрій і серед темних смуг лісів помічаю дві білих плями. Вони з кожним часом прибільшувались, а коли ми приїхали до маєтку, я впізнав в них селянську церкву й будинок пана Березни.
Нарешті ми приїхали. Підіймаємось по крутій доріжці під гору й проїздимо повз альтанку. Я помічаю на ній потемнілу від дощів білу фарбу, відставлені двері й одну розбиту в вікні шибку. Коло альтанки на самому крутому місці високий старий дуб. Вершина урізана, й на ній гніздо лелеки, самітнє, зоставлене на зиму. Полетіли мешканці в теплий край. Чи то згадують зараз про своє гостювання?
Я повертаюсь назад з фаетона, й переді мною внизу розстилаються широкі-широкі луки, то вкриті густими, кучерявими гаями, то світять блідо-зеленими прогалинами сінокосів. На кілька верст я помічаю до дріб'язків увесь краєвид. Місцями по ньому чіткою, голубуватою стрічкою виблискує річка. А на тім кінці простяглася залізниця і сивий дим кучерявими баранчиками повився вздовж дороги. Я широкими очима вдивляюся в краєвид, а в моє серце вливається радісна, бадьора смуга. Хочеться співати якихось дужих пісень, голосно кричати й побігти назустріч холодному вітрові, блідо-бла китному небові, білим легким хмаринкам.
Пан Березна просить злізти з фаетона й пройтися садом. Я охоче згоджуюсь. Рівна, чиста доріжка прорізує віти алеї. Понад доріжкою густі кущі жасмину, бузку, а далі зелені, рівні, соковиті, присадкуваті яблуні й груші простяглися шахматними рядами. На сонці особливо чітко вимальовуються золотисті боки, вкриті густою червоною фарбою, яблук, груш та сизо-темних слив, що роями обсіли віти. І це ж, маєте знати, сам пан Березна усе насадив. Кожну деревину викохав, випестив; кожну вітку обрізав, позамазував сучки. І от маєте тільки десять років, а сад пішов свіжий, буйний, і вже дає кілька тисяч доходу. Ми підходимо до будинку, простого, старенького, але міцно, по-господарськи збудованого.
Ми зійшли на веранду, а далі через скляні двері в їдальню.
На довгім, просторім столі чиста, біла скатерть і напів-бадьоро, з веселим співом, ще пихтить самовар. До нас вийшла покоївка, чиста, рум'яна, в білій запасці, зустрічає нас з привітною усмішкою та веселими очима.
— Катерино, паничеві кімнату й даси умитися тощо!.. Ну, прошу пробачить! До скорого побачення! Хе-хе-хе...
Легкими кроками стукотить Катерина по підлозі в просторій залі.
А ось і моя кімната! Не дуже велика, з вікнами на південь, у сад. Біла, чиста й світла. М'які зелені меблі, темний килим, і все чисте, веселе, радісне. Якимись м'якими чарами приваблює ця кімната до спокою. Боже, як хороше! Я не втримуюсь і опускаюсь на канапу. А на моїм обличчі розпливається стомлена, але приємна усмішка.
— Стомились? — привітно звертається Катерина.
— Ні, ні, Катерино! Се просто так, весело стало.
— А тут справді весело, дуже весело! Се найвеселіша кімната.
Я згоджуюсь.
— Води подать? — питає Катерина.
— Так, так! Будьте ласкаві!
— Я зараз!
Чекаю. Вікна виходять у сад, і я вдивляюсь на дерева, що так спокійно, мов зачаровані, держать на собі густий тягар яблук і груш. І так от би стати і дивитись, дивитись, і почувати, як у душу вливається тихий, м'який, задумливий спокій.
Катерина вносить воду. Я роздягаюсь і почуваю, як холодна вода свіжо бадьорить моє тіло. Червоніють мої щоки, і все обличчя злегка пашить. А Катерина стоїть і мовчки слідкує за мною цікавими, веселими очима. Чи рада, чи насміхається, а чому саме?
— А давно ви тута, Катерино?
— Уже третій рік.
— Ну, що ж, вам гарно живеться?
— Хтозна! Усяко буває. Як прийдеться...— а далі замовчала.— Робити всюди нелегко,— додала згодом.
І знову я почуваю, як щось кольнуло мене.
Я вдивляюсь в неї й за випещеним, чистим обличчям я помічаю ту ж саму покірливість в сумних очах, в легких зморшках коло рота, в чисто вимитих, але загорілих руках.
Катерина мовчки забирає воду, а через хвилю знов з'являється й тим же завченим холодним тоном закликує:
— Просять до чаю.
— Я зараз.
Іду в їдальню. Мене зустрічає кругленька, червонувата пані з повільними рухами й подає мені м'яко руку. Я цілую. Далі сухенька сестра пана Березни, ряд панночок, які тільки що повставали зі сну. Старенька, з довгим носом мадемуазель і чорний сухорлявий панок, син Березни.
— Прошу сідати! Ось ваше місце!
— Дуже дякую.
— Вам чого — кави чи чаю?
— Прошу чаю!
— Будь ласка! Певне, стомились з дороги?
— Ні, нічого! Умився й почуваю себе гаразд.
Свіже масло, смачний хліб, чиста скатерть, весело гомонить самовар, спокійні рухи, спокійні, без клопоту розмови. Десь одстає частина моєї душі й розпливається в радісний, спокійно-добродушний сміх, який по всіх суставах розливається.
Після сніданку мене запрошують на веранду й ставлять широке крісло-качалку. Я сідаю й гріюсь на сонці. З вітальні ллються звуки, веселі, радісні. Вони кудись підіймаються граціозними хвилями, як череда кізок під гору, і сміються, і зливаються з сонцем, з небом, з голубою блакиттю і золотими променями. І сміються. Сміються... А я гріюсь на сонці, вслухаюсь в музику й теж сміюсь разом з нею, разом з сонцем, з молодою, граціозною панною, що починає розмовляти зі мною. Скінчили панночки вчитись. Закликають мене до гри в шахмати. Пограли й пішли гуляти. Обійшли ліс і сад.
— Оце, бачите, "Королева Вікторія", дуже смачна груша... А то маєте: "Марія Луїза"; вона не така смачна, але дуже запашна. А це "Червоний Голубок", м'які, трохи кислуваті яблука. Ось "Золотий Пармен"! — Ми зриваємо овочі, коштуємо й потроху наїдаємося. Далі вже не цікавить нас ні "Марія Луїза", ні "Королева Вікторія".
Знову повертаємося до веранди. Розсілися в крісла. З вітальні линуть хриплі, неначе з простудженого горла, звуки грамофона. Час іде трохи нудно, але спокійно, ліниво, безтурботно.
І такі лінощі опановують мною, іі так приємно розправитись у кріслі, й сидіти мовчки, й ні про віщо, ні про віщо не думати. Се цілком нове почуття, і я, смакуючи, оддаюсь під його владу.
Нарешті застукала Катерина каблуками в їдальні. Тонкий брязкіт посуду — готуються до обіду. Моє товариство починає сміятись, виявляючи заклопотаність.
Знову закликають. Знову сідаємо. Подають свіжі смачні страви. Зразу починають мовчки, похапцем їсти, але потім стомлюються й дивляться на нові страви як на якийсь тяжкий, але необхідний обов'язок. Після обіду всі тяжко зітхають, радіючи, що вже більш не доведеться набивати себе.
— Прошу пробачить, панство!
— Дуже дякую! — Вклоняються, дякують.
Малеча підходить до господині, робить легкий кніксен і, хутко повертаючись, зникає в саді. Мені пропонують спочити, і я охоче згоджуюсь. Власне, не стільки цікавить сон, як бажання залишитись самим собою; розібратись в нових враженнях, віддатись тим новим почуттям солодкого спокою, що так міцно опановує мною. Я увіходжу в свою кімнату й чомусь звертаю увагу на темний образ у кутку. Коло нього кілька сухих гіллячок і квіток. На столі лежить дві книжки. Я підкочую крісло, ліниво сідаю в нього, беру книжку, перегортаю н мимохіть спиняюсь на однім нарисі.
Село тихе, сумне. В м'який, теплий сум обгорнеш всі враження, всі настрої поета, й це так відповідає моєму власному настрою. Читаю повільно. Думка потроху засипає, опускаються руки, і я починаю вдивлятись у вікно.
Широкий клен з пожовтілим листям стиха веде якусь розмову з вітром. Щось довго-довго розповідає йому. А потім на хвилю замовкає і знову починаються розмови. Але вітер чомусь сердиться, й тоді клен починає гаряче суперечити. А крізь віти, як через мереживо, пробиваються блакитні краплини чистого, далекого вітру.
Обстановка тиха, заспокоююча, і я потроху починаю спускатись у легкий не то сон, не то дрімоту, й переді мною увесь час стоїть старенький, з сивою, широкою бородою татусь. Він поважно розправляє бороду і щось починає розмовляти бадьоро, а в очах стоять радісні, теплі сльози. А то виглядає з-за канапи панна й починає весело дратувати мене, чудово кокетуючи очима.
Розбудили мене буйні, бравурні звуки піаніно. Виходжу на веранду й знову сідаю на качалку. Біжать і біжать веселими говірливо-шумними отарами звуки, а я ліниво й собі під ніс щось бурмочу. На столі стиха стукають склянки — готуються до чаю. Вносять самовар. Але навколо нікого не видно. Тільки мадемуазель закохалась у музиці, уся впірнула в неї і з якоюсь пристрасною насолодою міняє одну мелодію за одною.