Порваною дорогою

Івченко Михайло

У неділю з сільради старій Вівді принесли листа. Вівдя тримала його обережно, боячись пожмакати. Вона вдивлялася в цього зеленого, забрудненого якимись плямами папірця, а очі її мовби щось бачили десь далеко від нього.

Вівдя довго жувала сухими старечими губами, ніби перебираючи сухі нитки вовни, а в полудень взяла сухого дубчика й пішла до секретаря в сільраду.

Коли той читав Вівді листа, слова їй здавалися далекими й незвичайними, як слова Євангелії. А вона бачила в ту пору рвучку веселу дівчинку, що вечорами любила не вгаваючи гарювати.

Її дзвінкий дитячий сміх ніби обтрушував давній порох у хаті Вівдиній. Тоді й образи, і стеля, і стіни — все сміялось у світлі маленького каганця. З листа Вівдя зрозуміла тільки, що дочка кличе її до міста в гості.

— Що ж вона грошей не вислала? Де ж тепер їх узяти на дорогу? Таке!

Вівдя невдоволено махнула рукою й, попрощавшись, пішла додому.

Дорогою їй плутались різні думки та спогади.

Вона згадувала й думала про свою дочку.

Колись дочка, ще як училась у єпархіальній школі, була молода та струнка панянка. Тоді стара милувалася з неї, сподівалася бачити вчитблькою, своїми руками доглядати внуків, притулитись до далекого, та все ж рідного вогника й грітись коло нього. Але, скінчивши єпархіальну школу, дочка пішла вчитись на докторку до далекого міста. З тої пори не чути було про неї. Тепер Вівді проходили окремі яскравіші спогади з життя доччиного, і старе серце, змучене на самоті, гостро боліло їй.

Дорогою Вівдя вагалась, не знаючи, що їй далі робити.

Але, не доходячи своєї хати, вона якось безнадійно махнула рукою й пішла знову на село. Вона з болісним зусиллям перебирала двір за двором і нарешті спинилась на Кіндраті Буцеві.

Вона знайшла самого господаря в клуні, як той провівав жито. Привітавшись, вона рішуче поспитала:

— Чуєш, Кіндрате! Чи ти б мені не допоміг хоч трохи грішми?

— А скільки вам, бабо?

— Та хтозна! Мабуть, п’ятиричку.

— Те! Такі гроші! Звідки я їх маю? Самі знаєте, які тепер гроші!

Кіндрат довго викрикував, торгувався, та баба сердито й уперто колупала дубчиком землю.

Погодились на тому, що баба дасть коробку вівса та прийде попрясти вовни на п’ять день.

Увечері другого дня Вівдя йшла до пристані. Дорога їй була знана здавна. Коло хутора колишнього багатія, Юхима Гирки, тепер покинутого, стояла криниця, над нею стара верба й високий хрест, підперезаний рушником.

То було якраз половина дороги. Вівдя сіла спочити. Вона подумала, що на пізній вечір ще встигне дійти до пристані, і тепер спокійно спочивала, поволі жуючи пирога.

Вона втомно вдивлялась навкруги і бачила, як сонце сідало за її селом. Дерева обіймались синяво-золотою каймою. Над полями лягала запорошена бризками сонця густа пелена вечора. Хтось ніби розповідав журні слова давньої пісні, а Вівді було боляче бачити цю землю, бо вона встала перед нею вперше така прекрасна й принадна — молодим своїм цвітом.

Хтось ніби гнав ту землю далеко від неї, і тим відходило й Вівдине життя геть кудись назад.

Від того Вівді боліло серце, — але йти далі було легко й радісно босими ногами по м’якій порохняві вечора.

На пристані, як вона прийшла, було порожньо й темно. Десь у однім віконці блимав вогник, яскравий маяк, кидаючи гостру й довгу смугу на річку. А з неба, холодного, блакитно-білявого, блимали серпневі зорі.

Було морозяно й вогкувато. Вівдя тулилась у куток і дрімала, покірно й нудно чекаючи пароплава.

Пароплав прийшов тільки о четвертій годині ранку, даючи в туман гострий обірваний гудок.

їхати довелось на палубі. Було так само холодно, бо ввесь час назустріч дув сердитий вітер. З річки вставав і гостро колов важкий туман. Вода виростала перед очима в довгий сіруватий і мутний сувал.

Вівдя притулилась коло димаря, прослала свитину й задрімала.

Розбудив її гострий гудок сирени, що з розірваним криком виривався з пароплава і розбивався лунко серед побережних дерев.

Під’їздили до якоїсь затишної пристані. На пароплав сів тільки якийсь добродій, одягнений по-міському, з добродієм був рябий гладкий сетер. Він оббігав усі куточки на палубі, обнюхав їх, тоді заспокоївся й сів біля свого господаря.

Було вже нерано. Добродій снідав і, снідаючи, кидав собаці шматки смачної шинки з білим хлібом, а собака ковтав їх на льоту.

Після революції Вівдя вперше була на людях, і їй дивно було бачити, що тут серед людей нічого й не змінилось.

— Диви ти! Скільки люди бились, а пани зостались! Тільки інші панами стали.

Собака наблизився до Вівді, обнюхав, як вона їла хліб з цибулею, і чмихнув.

Господар нахмурився й крикнув:

— Тубо, Ларька!

Собака помахав хвостом і одійшов.

Вівді мимоволі пригадались останні роки. Перед нею пройшли всі жахливі події, і в них люди з їхнього села, вп’яті в землю, з одною любов’ю до неї.

Хтось їх сіпав і ганяв, бо проходило військо за військом, влада за владою, і в цих каламутних днях ніби вітер осінній розвіяв половину села.

А втім, Вівдя відчула приязнь до пса. Той дивився на неї великими, прозорими, а дурними очима. Вівдя тихо пестила його, — так і потоваришували на всю дорогу, бо собака хутко ліг коло Вівді і вже відходив від неї дуже рідко.

До міста приїхали рівно за добу. Ще стояла в місті тиша й прохолода. Десь вицокував поодинокий візник, і стукіт коліс від нього лунко розходився в повітрі.

Гурт молочниць та крамарок із Подолу посувався вгору.

Вівдя підобгала свій маленький клунок під руку і рівною дрібною ходою теж пішла вгору. Вона йшла так, як завжди ходила в поле, спираючись на суху халузину, і два кінці крайки ззаду в такт ході рівномірно тріпотіли в повітрі.

Назустріч їй ішли плутані вулиці, тіняві важкі сквери, золотоголові церкви. А вона спокійно вбирала їх у свій холодний байдужий зір, плекаючи десь углибині свої приховані думки.

Вона довго розпитувалась, аж поки надибала приміщення, де жила її дочка.

Та й то нешвидко тут пустили її — довелося знову чекати, сидячи на мурованім підвіконні.

Вже будинок навколо східців наповнився шумливими звуками, коли вона знову постукалась до хати. Тоді їй відчинили. Вона несміливо ввійшла, і зразу ж її маленька похила постать потонула в темряві прихожої.

Але вже назустріч бігла розпатлана жінка.

— Мамо, мамусю!

— Здорова, дочко! — Вівдя проказала це цілком стримано й холодно, а їй на плечі впало тепле й ніжне тіло доччине.

— Сюди, сюди, мамцю! Боже, як ви приїхали?

— Та це ж із пароплава тільки, та ще так довго не пускали до тебе, що й не знаю як.

Вони ввійшли в маленьку кімнату. Тут упала на очі сила речей. Із-за ширм визирало ліжко з пожмаканим простирадлом та ковдрою.

— Бачите, яка я погана хазяйка, мамо! Не сподівались на вас сьогодні, проспали, не прибрали.

— То ото ви щодня так пізно встаєте?

— А так що й щодня. Звечора довго в театрі буваємо, пізно приходимо — ну то пізно й устаємо.

Вона говорила, ніби виправдуючись, а тим часом швидко прибирала в кімнаті.

Стара сиділа на порванім кріслі, крісло вгрузало, а вона боялась впурнути в нього і все ще спиралась на погнуту халузину.

За кілька хвилин кімната була причепурена й визирала привітно й затишно.

Тепер Галя підійшла й притиснулась до старої.

— Яка ж ви, мамо, стали, дайте хоч поглянути на вас!

— Яка ж я стала, Галю! Постаріла вже, дочко! Важко робити, важко по землі ходити!

— Ну, що ви! Та, їй-богу, ви зовсім не змінились, мамо! Ну точнісінько такі, як і були!

Галя з замилуванням вдивлялась.

— Бач, яка добра в мене мамуня. Пожаліла свою бідненьку доцю, прийшла одвідати її, пожаліти бідненьку мене, сиріточку.

— Та буде вже тобі!

Стара ніяково посміхалась, виплутуючись із обіймів.

Звідкись із дверей з’явилась чорна розхристана чоловіча постать. В одній руці він зобгав рушника, другою притримував комір розстібнутої сорочки.

Він скривився, прижмурився і раптом холодно всміхнувся.

— Драстуйте, мамо!

— Оце мій чоловік — бачите який: чорний, кудлатий, як циган, — сміючись, говорила Галя.

— Ну, що ж! Сама собі вибирала — тепер і шануйся, — спокійно відповіла стара. Але тепер вона зобгнулась, приховалась у себе й говорила обережно.

Тільки очі Галині, блискучі від сліз, дивились на неї захоплено й тепло.

— А я й не чула, як ви побрались. Тільки пізніш од людей узнала.

— Та ми собі нашвидку побрались. Ніколи було збиратись на весілля, — винувато говорила Галя.

— Мама, мабуть, думає, що ми вінчались, — сказав зять і засміявся.

— А ви хіба невінчані й живете?

— Ні, мамо, бачите, ми просто не встигли. Ну… Просто не було грошей на це.

— Нащо ти, Галю, так говориш? Просто тому, що не віримо в це, нам це не потрібно!

— Корнію! — крикнула Галя, розчервонівшись.

— Ну, що ж тут такого? Треба говорити правду.

— Значить, і в Бога не вірите? — сумно поспитала стара.

— Та признатись, що й так!

— Ну, що ж. Тепер молоді все так пішли. І в нас он писар сільський теж. У страсну їсть скоромне. І в церкву не ходить. Ну та й комнезамія теж пішла така: й лоба не перехрестить.

— Ні, мамо, бачите, це не те! — виправдуючись, говорила Галя.

А втім, вона швидко перевела розмову на інше.

— Ну, мамусю, сідайте сюди ближче, та будемо пити чай!

За чаєм пішла розмова про всякі дрібниці. Галі раптом встало селянське її життя, і вона залюбки тепер розпитувала про рідне село.

Але в старої була вже якась неприязнь до зятя, якої вона не могла в собі придушити.

Після чаю Корній швидко пішов до міста.

— Він служить де? Мабуть, на службу пішов?

— Ні, мамо! Він у театрі працює.

— У театрах? Що ж він там робить?

— Ну, як сказати! Він готується на режисера. Ну от, вроді, як командувати, показувати акторам, як треба грати!

— Значить, преставленія преставляє?

Галя мимоволі розсміялась, але стара ніби цього не помічала.

Прибравши нашвидку в кімнаті, Галя повела стару показати місто.

Вони обійшли кілька музеїв, картинних галерей. Але Вівдя спокійно приймала все це, навіть байдуже. Тільки, коли ввійшли в старий напівтемний собор, стара мовби пожвавішала.

Вона стала хреститись і уважно оглядати ікони.

На всі пояснення Галі вона сумно й насуплено хитала головою, пильно вслухаючись у все.

Але зовсім несподівано вона поспитала:

— А ти, доню, ходиш сюди?

— Ні, мамуню, бачите, нам якось і ніколи. Тут у місті багато крутні випадає нашому братові.

— Та я бачу, бачу, дочко! Тільки ж і Бога не треба забувати, бо в житті всього буває, дочко.

1 2 3