Світляки

Івченко Михайло

I

Тільки приїхавши до себе в село, доктор Лесь Коркушко дізнався, що його батьки обоє померли під революцію й голод. Хату їхню одвели якомусь захожому комнезамові. Кілька днів доктор з ласки сторожа пробув у школі, спав на підлозі, в бруді й поросі, і вже жалкував, що забився сюди. Та коли вимазали й причепурили хату, доктор мерщій перебрався до себе, розташувався там і тепер смакував по-дитячому кожну дрібничку свого спочинкового комфорту.

З того часу життя йому пішло впорядковано й повно. Швидко з села до нього стали приходити хворі, але здебільшого приходили тільки надвечір, а день у доктора був цілком вільний.

Тим-то він зрання довго возився з чайником на примусі, потім, смакуючи й не кваплячись, пив чай, а тоді, причепурившись, виходив гуляти.

Він ішов звичайно поволі, байдуже погойдуючи палицею. Інколи він спинявся, вдивлявся в хвилясті обрії ланів, і його серце тремтіло предківським хліборобським соком.

Одного разу, коли він зайшов у кінець ланів, перед ним у всю велич розіслався ліс довгою зазубреною стіною. Доктор підвів очі й приголомшено спинився. Підгір’ям ішли вгору великі строкато-зелені полотнища листу, ще молодого й соковитого, з холоднуватими плямами дубів, що зачіпались за білі хмари.

Доктор по-молодецьки перескочив через канаву й відчув, що більш нема нічого в світі. Є тільки якась неспізнана й щаслива смуга, яку можна розтягти без кінця далеко. Ззаду його ніби хтось ще підганяв нервовими стусанами, але він себе рішуче стримував і йшов стежкою повільно й велично, широкими кроками, як могутній господар цих просторів.

На кущах, у холодку, ще буяли роси, — десь перегукувались й втомно, й смаковито одуд з горлицею, пищали шпаки, жовтобрюхи. Над ярком забився соловейко, але занепокоєний крик одуда його обірвав.

В коліна докторові били росяні смолянки, сині дзвіночки й стегнійки, між кущами шелестіли птахи, тікаючи від нього. А десь угорі вп’явся в небо холодним лататтям дуб.

В яру доктор широким рухом розстібнув комір сорочки й убирав усю безмір неба й сонця.

Він на хвилину спинився, засліплений і занімілий. Небо тут перевернуло сонячний казан і налило з нього повний яр густої сонячної смоли. Луки строкато горіли високими стеблинами квітів, по боках вибагливо покручені зализини вростали в кущі й вилискували січним листям трави. А серединою йшли лози. Крізь них подекуди проривались темні з золотим відблиском озера річки.

І все заніміло повнотою дзвінкого, напруженого спокою та разом і широкого, напоєного сонцем руху.

Доктор ішов боязко й нащулено, ніби приголомшений цим великим святом землі. А втім, глибока снага несвідомо вабила його далі й далі. Він уже пройшов довгий яр і повернув на доріжку, коли раптом почув рясний плескіт води. Крізь кущі лози замайорів білий клапоть хустки.

Доктор поглянув на річку, і в ту мить, як зір йому впав на кущі, перед ним промайнула ніжна й чиста лінія жіночого тіла.

— Леле! Якась Діана![?] Дідько б мене побив! Звідки їй тут?..

Він спинився, гостро придивляючись, але жінка швидко й боязко заховалась за кущі. Крізь просвіти лози тепер визирали тільки зірчаті краплі білої хустки. Доктор хвилину постояв, чатуючи на жінку, але, не дочекавшись, пішов далі, подеколи озираючись. Він поминув кривулину дороги і тоді виразно побачив жінку, звичайну селянську молодицю. Обличчя їй він не міг розпізнати й напружено думав: "Але звідки їй узяти таке тіло? От чорт!.."

Доктор сів на дорозі й став тепер стежити, ліниво пихкаючи цигаркою.

Жінка, тим часом одягшись, боязко пройшла через луку й мерщій потонула в гущині дерев, а в повітрі від неї зосталась нечутна смуга гострого пориву й тремтіння.

Доктор втомно підвівся й неохоче посунув угору. Йому раптом спливло багато важких спогадів, що тепер у чуйній тиші лісу загомоніли настирливими голосами…

А ліс то обривався перед ним молодим порубом, то раптом виростав у велетенські громади дерев, то знову розривався дрібними затишними полянами з високою травою на них.

За полянами несподівано показалась доріжка, і доктор пішов нею. Доріжка різалась у глиб густих шатів, а десь удалечині ясніли легкі прориви білих хмар.

Лесь вийшов на вузеньку, до блискучого втоптану стежку й пішов нею понад полем. Він тільки тут поглянув на годинника й занепокоївся: було вже коло п’ятої.

Лесь прискорив ходу і йшов далі, ні до чого вже не придивляючись. Та коли пройшов кілька нив і проминув високу стіну конопель, в вічі йому впала та сама біла хустка, що він запримітив на річці.

Жінка полола льон, але робила це не кваплячись і, певне, неохоче, бо часто одривалась й довго вдивлялась кудись у далечінь. Вона тихо наспівувала якоїсь пісні і, здавалось, була більше захоплена співом, ніж самою роботою.

Лесь привітався з нею, як вітався з усіма людьми з його села.

Жінка повернулась до нього залитим в сонці лицем і, привітно посміхаючись, кивала йому головою. Вона тепер розправилась і, держачи горстку бур’яну в руці, дивилась просто й сміялась розчервонілим засмаглим лицем.

— Надовго до нас, Олександре Степановичу?

Лесь, ще не впізнаючи, з ким говорить, жваво відповів:

— О, на ціле літо! Хочу добре спочити!

Він ближче підійшов і спинився.

— А ви тут працюєте?

— А що ж нам робити? Вашому братові спочивати, а нам треба хліба приробляти.

Та тепер Лесь, підійшовши ближче, здивовано розвів руками.

— Маріє Василівно, стривайте! Яким побитом?

— А так, знаєте, — сіла на землі.

І Марія Василівна рясно бризнула сміхом.

— Так, так! Значить, пролетаризувались?

Марія Василівна сумно захитала головою й зітхнула.

— Опролетаризувалась. А що ж, — тепер уся власть пролетаріатові. Нащо ми кров проливали?..

Марія Василівна знову рясно засміялась, але в цім сміхові виразно вчувались ноти глибокого, притамованого болю.

Доктор сів на косогорі канави й покволо запалив папіросу. Він крізь дим скоса дивився на Марію Василівну, впізнаючи в ній колишню виплекану панну, дочку генерала, морського лікаря.

Марія Василівна насторожено й цікаво стежила за ним.

— Де ви жили усю цю пору?

— Та майже увесь час у Києві.

— Лікарем?

— Так, я асистент в інститутській клініці.

— Он як! В професори збираєтесь?

— Ет, — не один чорт, чим бути. — Він якось втомно махнув рукою і з досадою пихнув цигаркою. — Ну, а ви як? Як ви живете, Маріє Василівно?

Він дивився на неї гостро й спостережливо. На лиці вона безперечно схудла й постаріла; на лобі, під очима й коло рота лягло кілька глибоких загрозливих зморщок, але все ж воно було ніжне й привабливе.

Марія Василівна вирівнялась стрункою постаттю й запитливо поглянула на доктора.

— А вам, знаєте, йде стиль пейзанки, справді, — гостро зауважив доктор.

— О, ви ще мені й компліменти! Ніби залицятися збираєтесь?

— Чому ні, я маю право.

— А жінка що скаже?

— В мене жінки нема.

— Значить, і досі паничуєте?

— Паничую, Маріє Василівно, певне, вже й довіку!

— Ну, дивись ти, як зарікається! Що ж то, зранене серце замолоду?

Марія Василівна лукаво й насмішкувато поглянула на нього. Та доктор гостро й з притиском відповів:

— А хоч би й так. Хіба в цім є що поганого?

— Я не кажу, але вірність одній — в наші часи це надто велика диковина.

— Ну, добре. Але як ви опинились у такім стані?

— "Как дошла ти дожізні такой"?

Марія Василівна засміялась, та швидко якось обірвала сміх і сумно зітхнула. Вона сіла на траву й, рвучи стеблинки, безнадійно і втомно задивилась на ліс.

— Так вийшло, Лесю! От, і більше нічого…

— Що за дурниці! Як то, так вийшло? Адже ви самі так зробили?

— Ні, знаєте. В цьому була, певне, моя доля…

— Заждіть, заждіть. Я все-таки дуже мало знаю про вас. По-перше, де ви тепер?

— Бачите ж, господарюю.

— Самі чи з ким?

— Ні, я вийшла заміж удруге.

— З ким же ви тепер?

— Кіндрата Тиковку знаєте?

— Те-те-те! Наша баринька опроститься задумала.

— Він головою товариства.

— Але як же ви, вибачайте, в таку історію втьопались?

Марія Василівна досадно прикусила стеблину бур’яну й замислилась.

А далі, ніби обриваючи глибоку задуму, тихо сказала:

— Ну, ви ж знаєте Миколу Петровича, мого першого чоловіка?

— Він останню пору, здається, був приват-доцентом[?] при університеті?

— Так. Ну, а потім забрали на війну. Під Перемишлем його, здається, й забили. Але я довго про це не знала. В мене родився хлопчик. Переїхала я сюди на батьківщину і все чекала Миколи.

Як почалась революція, хлопчик помер від шкарлятини. Наше господарство пограбували. Зосталась я сама, голісінька, без допомоги, безпорадна. Про Миколу вже стало звісно, що його нема в живих.

— Так, так. Значить, на землю сіли — феодалізм новий, — зауважив доктор.

— Ну, я вже не знаю, як. Я, по-перше, скинула з себе звичайний одяг, прибралась селянкою, ходила боса або в личаках, з людьми жила попросту.

— Толстовство. Це оригінально — пролетарська революція й толстовство.

— А що ви думаєте? Я придивилась до села й побачила, що в ньому є багато своєї простої й мудрої правди. А головне, вони живуть близько до землі, відчувають її постійну силу. І їм не страшно навіть лихоліття. Ви дивіться: в місті життя руйнувалось, там люди мучились. А тут стали множитись: набудували собі хат, жили так, як і раніш. В них простіше життя, знаєте, і його трудніш зруйнувати.

— Ну, а як же ви одружились?

Марія Василівна підозріло поглянула на нього й відповіла:

— Ну, ви знаєте, на землі не можна без цього.

— Виходить, чоловіка треба було, як живий реманент[?] у господарство?

— Не знаю. Просто так склалося. Важко одній було справлятись, важко жити самій стало. Ну й потягло якось.

— І ви пішли, Маріє Василівно?

— І я пішла, Лесику. І тепер, бачите, господарюю.

— Так, так. Оригінально, можна сказати!

Лесь неспокійно завозився на траві, вдруге запалив цигарку й замислився. Марія Василівна дивилась на нього запобігливо й вичікуючи. Та раптом вона озирнулась навкруги, поглянула на сонце і занепокоїлась.

— Лишенько! Вже скоро вечір, а я тут сиджу. Треба поспішати додому.

— А то чоловік гриматиме? — гостро поспитав Лесь.

— Та що там чоловік! Треба ж поратись. Прийде скотина, вечерю варити…

Вона швидко зв’язала вузлом одежину, взяла під руку сніп бур’яну й, поправивши хустку, вирівнялась, чекаючи доктора.

Той важко підвів голову й дивився на неї пронизливо й холодно.

— Ну, що, ходімо, Лесю?

— Ходімо, — байдуже відповів той.

Вони який час йшли мовчки, але, вийшовши на дорогу, Лесь знову поспитав її:

— Ну, що ж, ви вдоволені з свого життя?

— А що ж! Хліба-солі не купуємо, то й живемо собі, — жваво відповіла Марія Василівна.

Але раптом вона важко зітхнула й додала тихше:

— Ні, так як інколи подумаєш, стає страшно! Нашому братові це однаково як у могилі.

1 2 3 4 5