Але не тільки тривога позначилася на її обличчі: у складці міцно стиснутих губ, у виразі очей Валерій прочитав більше ніж докір. Вона дивилася із суворою рішучістю судді.
Хвилину, другу панувало важке мовчання. Нарешті знову заговорив Молибога.
— Ось що, Валерію. Твоя мати і я… Ми вирішили поговорити з тобою. Можеш не шукати пояснень, брехня тобі не допоможе, а правди ти, очевидно, казати не збираєшся. Але трапилося так, що ми знаємо правду. Вчора ми були в "Абхазії"… Тільки заради тебе, заради твого майбутнього ми пішли на таке…
Валерій пополотнів.
— Ну і що ж вас злякало, не розумію? — промовив він, розгублено зиркаючи на Молибогу.
— Все. І твоя компанія, і діла, затіяні вами… Так, не дивуйся. Ми й про діла ваші знаємо. І навіть те, за який процент ви всі на нього працюєте.
— На кого?
— Прізвище ти сам назвеш. Я маю на увазі "дядечка".
Валерій спробував посміхнутися, але очі в нього відразу ж і пригасли.
— Даремно ви намовляєте на людину. Чорнопудренко пенсію від держави одержує, має заслуги, — захищався Валерій.
— Подивися мені в очі, — підійшов до нього Молибога. — Ти ж сам не віриш у те, що кажеш.
— От і вірю! — хлопець нервово кусав губи. — А вас я не розумію… До чого вся ця комедія? Ну, були ви з моєю мамою в "Абхазії", ну, бачили мене… нас… А далі що? Треба ж кінець кінцем відповідати за свої слова!
— Ти правий. За слова треба відповідати. А за вчинки — особливо, — підкреслив Молибога. — Ти, наприклад, ідучи з чужими, можливо, краденими облігаціями за виграшами, замислювався над своїм вчинком?
Такого Валерій не чекав.
— Які облігації? Які виграші?.. Брехня. Мене оббрехали перед вами, — вже не захищався, а просився Валерій. — Мамо, ти ж знаєш, хіба я дозволю собі?!
Він почув, як вона глибоко зітхнула, побачив її руку, ніби прикуту до одвірка. Погляд матері — зосереджений, суворий, незнайомий — не обіцяв йому ніякої підтримки.
І раніше ніж Валерій отямився від цього нового удару, Микола Молибога почав одягатися.
— Я піду, Галино Дмитрівно, — сказав Молибога, — ми даремно гаємо час. Те, чого не хоче Валерій сказати нам, він скаже міліції. На жаль, без цього не обійдешся… Міцно прив'язали до себе хлопця "дядечко" та його компанія…
Молибога достояв трохи перед Валерієм; прозорі ніжні вуха, золотистий пушок на шиї, м'яке і густе, мов у дівчини, волосся. Квітуча юність… Як вилікувати тебе від червоточини, як спрямувати твоє буяння не на горе, а на радість матері?
— А мені?.. Може, і я з вами… в міліцію, — озвалася Галина Дмитрівна, ніби прокинувшись од сну. — Нехай роблять з ним, що хочуть… Сили у мене вже нема.
Молибога трохи подумав.
— І справді. Збирайтеся, підемо разом.
Валерій втратив, здається, дар слова, втратив здатність мислити. Треба негайно робити щось, затримати Миколу Павловича, матір, переконати обох, що ніякого злочину він не зробив. Радий заприсягтися, що віднині рве з Чорнопудренком — не треба йому тих заробітків. Тільки нехай не йдуть у міліцію…
А тимчасом мати одягається. Пальто вже на ній, і чорну хустку витягла з шафи. Вона й не глянула в його бік, не хоче бачити його благальних очей.
Цокає ключ. Настає тиша.
— Мамо! Стривайте… Нікуди не йдіть! — розпачливий голос Валерія б'ється, як птах серед чотирьох стін. Ніхто не відповідає йому. Мить, і Валерій на сходах. — Мамо, Миколо Павловичу, — знову гукає він і стрімголов летить униз. Он вони тільки-но вийшли на вулицю. Наздогнати, вернути їх, за всяку ціну вернути… — Мамо!
Галина Дмитрівна обертається на крик: Валерій з перекошеним обличчям, напівроздягнутий стоїть на тротуарі.
— Повернемося, — тихо говорить Галина Дмитрівна.
— Добре, — згоджується Молибога. — Але знайте, в ньому страх бере верх. Страх відповідальності, а не усвідомлення своїх помилок. Ви мати — і я розумію вас… Та знайдіть у собі хоч раз в житті силу протистояти Валерієві. Нехай відчує не лише вашу любов, а й гнів, непримиренність.
Валерій дуже розгублений, от-от, здається, розплачеться.
— Я все, все розповім… Ви повинні повірити мені… Я буду іншим… Обіцяю… — повторює він.
У кімнаті він не спускає очей з Миколи Павловича.
Мабуть, Галина Дмитрівна розуміє, чому з такою тривогою позирає син на Молибогу, і вона просить останнього роздягтися: у них і так жарко.
Жарко… Та Валерія трясе лихоманка. Він не може заспокоїтися. Треба розповідати їм усе… а що саме? Що вони знають?
Неначе розуміючи причину замішання, Молибога робить спробу допомогти йому.
— Ти бував, звичайно, у "дядечка" і в його племінниці? Розкажи, як ти туди потрапив, хто вони?
Валерій запопадливо киває Молибозі: добре. І починає вголос згадувати. Як він, справді, туди потрапив? Вечеря у ресторані "Кукушка", за столиком літня людина і зовсім юна білявенька красуня… "Хочеш, познайомлю? — запропонував Пилип — напарник Валерія. — Це мої друзі…" Потім вечори в тісному колі, танці під магнітофон у їхній квартирі… Дружба з Людою… Так до останніх днів… до того моменту, коли Люда викупила його піджак.
Уважно слухає Молибога. І хоч розповідь Валерія звучить правдиво, проте все в душі Миколи Павловича протестує… Невже таке може бути? Невже в їхньому Києві ще є чорнопудренки?
Сидить і дивиться в одну точку Галина Дмитрівна. Ні, не до голосу рідного сина прислухається мати, це їй сон такий сниться, поганий сон.
* * *
— Доброго здоров'я, Миколо Павловичу, — тепло вітається з Молибогою майор міліції. Сьогодні його обличчя вже не таке стомлене, як минулого разу, і не таке сердите, як тоді здалося. — Ви самі прийшли?
— Сьогодні сам, товаришу Костюк.
— А ваш молодий друг?
— На роботі. Та коли б навіть і вільний був, він би знайшов якусь причину і по дорозі "відстав".
— Не полюбляє нас? — сірі проникливі очі всміхалися до Молибоги.
— Нібито. А повинен дякувати.
— Правильно… Але дякувати вам насамперед. Ну, а ми ще заробляємо свою подяку. — Костюк підсунув Молибозі стілець, а сам пішов до сейфа. — Так, заробляємо, — майор розкрив перед Молибогою папку і з вкладеного у пій конверта витяг невелику фотографію. — Пізнаєте?
Молибога заперечно похитав головою.
— Уперше бачу.
— Подивіться уважніше. Щоправда, знімок зроблено років десять тому, а ви цю людину бачили зовсім недавно.
Уточнення було не зайвим. Молибога почав перебирати у пам'яті людей, з якими стикався на будівництві, в гуртожитку. Дивився на гострий ніс, на високе чоло, відмежоване від обличчя кошлатими бровами. Де, за яких обставин могла зустрітися Молибозі ця людина?
— Допомогти? Добре. Ви буваєте в "Абхазії"?
— Разів зо три… Зустріч з ним, — Молибога вказав на знімок, — відбулася там?
— Можливо, й там…
— Ху, дідько його забери. Оце загадочка! — і він знову втупив очі у фотографію.
— Годі, не сушіть голови. Скажіть краще — на Чорнопудренка не схожий?
— Чорнопудренко?! — Молибога аж схопився з місця. — Невже? Питаєте, чи схожий. Я б сказав, як свиня на коня…
— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся майор Костюк. — Влучно! І все ж це він. По-вашому, Чорнопудренко. А ось у справі, заведеній у свій час на нього, є й інші прізвища — Черняк, Сорокопуд, Кіт, Коробко і ще кілька. Одне навіть напівіноземне, грецьке — Кітніаді, яке утворилося просто: у паспорті до прізвища "Кіт" дописали "ніаді". Так-то, друже, Миколо Павловичу. Ваш горобчик Валерій потрапив був у пазури досвідченого кота! Не вирватися б йому самому… Вже ваша розповідь і деякі відповіді Валерія насторожили мене. Я відчув, що Чорнопудренко наш старий "клієнт". Вечірки, танці під магнітофон — це ж хитре маскування. На вечірках він тільки ближче знайомився з морально нестійкими людьми і відбирав серед них придатних у помічники. Ось так… Тепер ми зробили деякі кроки і знаємо, з ким маємо справу. — Костюк перегорнув якісь папери у папці і відклав її. — Знаєте, скільки разів цей Чорнопудренко судився? Його засуджували на різні строки, та все йому якось щастило. То в зв'язку з хворобою його випустять, то рік йому зарахують за три, а решту подарують, бо, мовляв, він уже немолодий, то ще якось викрутиться.
— Невже й цього разу Чорнопудренкові вдасться так швидко викрутитися?
— Не думаю. Але ж треба довести ще його провину. І про облігації і про годинники — це ж тільки розмови. А потрібні докази. Без незаперечних доказів Чорнопудренко тільки посміється над нами.
— Докази? Ми чули дещо в ресторані… — нагадав Молибога. — І готові дати потрібні свідчення.
— І це теж будуть тільки розмови. А Чорнопудренко скаже, що він жартував під п'яну руку — от і все. Речові докази потрібні, без них ми як без рук.
— Справа ваша, виходить, теж нелегка. Знаєш, хто перед тобою, наскрізь злочинця бачиш, а не руш…
— Буває й так… — признався Костюк. — Ось чому я й запитав вас напочатку — самі прийшли чи з Валерієм? Хотілося б мені поговорити з ним… Ще раз поговорити. Валерій, якби захотів, міг би нам серйозно допомогти. Дати конкретні докази…
Молибога догадався, про що йде мова, і заперечливо похитав головою.
— Ні, цього він не зробить. І, я думаю, це не пішло б йому на користь.
— Ми затримали б його з годинниками — от і все. Самі розумієте, що до Валерія ми ніяких претензій не мали б…
— Ні. Якщо ви радитеся зі мною — я проти. Я зустрічаюся з ним кожного дня, він працює у моїй бригаді учнем на екскаваторі… Так от… Не слід зайвий раз нагадувати йому про минуле, давати змогу зустрічатися з колишніми "колегами". До нового оточення, до нових своїх обов'язків він тільки призвичаюється…
— Валерія знову потягне на легкий хліб?
— Не про те мова, товаришу майор. "Легкого хліба", який веде на лаву підсудних, Валерій боїться. Але боїться він і помсти колишніх "колег", а декому з них співчуває.
— Люді? "Племінниці" Чорнопудренка?
— Ви догадалися.
— Доведеться показати вам один документ, — майор Костюк змушений був ще раз відкривати свій сейф. — Ось копія… шлюбного свідоцтва. Рік тому шістдесятилітній "герой" привіз до нашого міста молоду особу, дівоче прізвище якої за документами Блохіна. Чи заради прописки, чи з інших причин сімнадцятирічна Люда Блохіна взяла шлюб з Чорнопудренком і відтоді живе в його квартирі.
Молибога похитав головою.
— Аж не віриться! Та білява дівчинка — дружина Чорнопудренка? Для Валерія це буде страшним відкриттям.
Костюк показав документ, виданий загсом.
— Факти, як кажуть, річ уперта.