Навіщо ж насміхатися над чиїмось почуттям!
Замполіт обурився — якесь дівчисько надумало його навчати етики! Павло прислухався до пояснень Лариси, був на її боці. Адже лист про любов. Уявив себе на місці тієї дівчини, чий лист потрапив до замполіта. "Яке він мав право розголошувати?"
Обговорення затягнулося. Більше він не міг чекати, до поїзда залишалося менше години. Добре, що сидів біля дверей. Тихо вийшов.
Він завжди після роботи вибирав найкоротшу дорогу, і вона лежала через площу Дзержинського. Коли побачив її вперше, площа здалася кам'яним пустирем. Для скількох будинків вистачило б тут місця! А ще кидалося в очі — людський потік котився повз неї, обминав площу, тільки поодинокі перехожі перетинали її по діагоналі. І площа, і корпуси, названі Держпромом, і пам'ятник Кобзарю прикрашали місто. До голої ж площі Павло звикнути не може. Вона приголомшує його своєю невимірністю, він тут відчуває себе мурашкою, не розуміє — навіщо розлито стільки асфальту, поховано під ним земну красу? Зате інша площа, ніби й мала зовсім, з білосніжним Палацом піонерів у центрі, з висадженими на ній деревами, квітами — площа Тевелєва — радує його і вабить. Пам'ятає, привезла їх Августина Петрівна у Харків на екскурсію. Тоді в цьому будинку був уряд республіки. А за ним, на узгірку — музей Сковороди.
Дзвінкоголосі трамваї, які виринають з-за рогу, з Пушкінської, котяться весело далі, один везе людей на Південний вокзал, другий — на Леваду. Павло заздрить он тій старенькій бабусі, що сидить на стільчику біля своєї міської оселі, одягнута по-домашньому. Заздрить хлопчикові на балконі, який із своєї висоти бачить півміста, дівчаткам заздрить, що зайшли в будинок, на фронтоні якого красується табличка: "Гуртожиток ХДУ". Думає про городян, як про найщасливіших людей на світі. У містах життя не схоже на їхнє гуляйгірське. Що там цікавого? Хіба що сельбуд. Ївга Головко, бібліотекарка, видає тоненькі книжечки дуже цікаві. Часом знайдеш собі напарника пограти в шахи. Ото й усе. Молодь туди заглядає рідко, більше збираються за старою звичкою на кутках. Співають! Так було завжди, скільки пам'ятає. А тут... Місто, як тільки смеркне, засвітить яскраві вогні. Відчиняться двері театрів, кіно, клубів, вибирай на свій смак. У парках — музика. Останній поїзд відходить до Гуляйгори у нуль годин десять хвилин. Один раз на тиждень можна дозволити собі затриматися в місті довше, і тоді воно на кілька годин твоє. Нагуляєшся, аж ноги гудуть! А потім нічна дорога додому — губиться десь у темряві стежка від станції до села. Слабенькі вогники блимають де-не-де — то вчителі не сплять, мабуть, ще переглядають учнівські зошити. Або сина-робітника, котрий запізнився, так як Павло, дожидає мати, щоб всипати борщику, бо сам не догадається й повечеряти, зморений. По собі знає: тільки заснеш, як тебе вже будять.
Він — на вулиці Рози Люксембург. З радіорупора над дверима кінотеатру "Комсомолець" гримить знайомий голос артиста Бабочкіна: "Стой! Куда?!" I знову вимогливий голос легендарного Чапаєва: "За мной!" Але Павло не піде в кіно. Дивився вже "Чапаєва". І не раз.
Той, хто живе в приміському селі, півжиття — в до. розі. Навіть одежа його пахне не тільки своїм потом, а й чужим тютюном, вже й сам цього не помічає.
— Громадяни, приготуйте квитки. — Маленька повна жіночка в чорному френчі, як у Дениса Лісового пройшла по вагону, постукуючи ключем. Від одних дверей перевірку почав ревізор, від других іде назустріч провідниця. До кожного квитка придивляється уважно тримаючи його проти вікна. Декого й безбілетного ревізор обминав — і так повірив. Найдовше затримувався біля жінок з кошиками і мішками. Ось дві тітки добре щойно попоїли, смачно облизували губи й пальці Вони наче змовилися подратувати ревізора. Ззирнувшись, почали, не поспішаючи, шукати квитки. Одна витягла його з глибини мішка, сама перевірила компостер і тільки тоді вручила ревізорові, друга хтозначого метушилася, перекладала пакунки з кошика в мішок, потім навпаки — з мішка в кошик. Дивувалася що ні там, ні там не знаходить, кликала сусідок у свідки божилася. Третя їй допомагала шукати, а коли до самої дійшла черга, потупила очі й призналася:
— А я брехати не буду, не встигла. Що моя сусідка купувала, хрест святий, бачила, а я — ні. Правду кажу.
Ревізор подивився на провідницю, ніби питався в неї поради, як бути.
— Доведеться платити штраф, громадяночки. А як ви собі думали? — строго підказала провідниця.— Я ж повірила, коли сідали. Ну де тільки у людей совість? На базарі за бур'янець шкуру деруть. Куди вам хоч їхати?
— Далеко,— відповіла небрехлива.
— Ми з одного села, — одказала та, що ніби й мала квиток, але десь загубився.
— То будете платити штраф? По три карбованці.
— Ого! Де в нас такі капітали!
— Документи є?
— А які в бабів документи? У вашої жінки вони є? Павлові стало смішно. Він уявив собі "главного" на місці цього ревізора. Хто кого переміг би? Згадавши Дениса Лісового, подумав і про Лесю. "Прийде сьогодні в кіно? Обов'язково повинна б".
Мабуть, Наталка підстерігала його, бо як тільки взявся за хвіртку, вийшла назустріч з пакетом.
— Візьми сорочку, доки лежатиме. А гудзики вже сам пришиєш. Ти "Поцілунок Мері Пікфорд" ще не бачив? Кажуть, смішна комедія. З участю Ігоря Ільїнського. Я збираюся...
— Сама?
— А то з ким же? Я — завжди сама.
— Ні, я не про те... Лесю мав на увазі.
— Ми з нею не домовлялися, — відповіла якось невесело. — А що? Гукнути її? Можу збігати, як хочеш.
— А встигнеш? — Павло не помітив, що в сусідки зіпсувався настрій.
— Встигну, не бійся. — Наталка дивилася вже не на Павла, а кудись убік, ніби щось її там зацікавило.
— Якщо затримаєтесь, приходьте просто в сельбуд. Я з квитками чекатиму.
— Добре, — збайдужіло відповіла. — Та не притискай до себе — зімнеш. І про гудзики не забудь. Трьох не вистачає.
"Ну, укусить і меду дасть! — догадався, нарешті, Павло.— Не дуже ладять вони, певно, з Лесею".
От і Надія причепурилася — не впізнаєш. Плаття у синій горошок, з чорним лаковим пасочком на талії. Матерчаті спортсменки білі як сніг, натерті крейдою. В товстій косі синя стрічка.
— Куди це зібралася?— поцікавився Павло, ховаючи у шафу пакунок.
— На Кудикині гори. Ще й питаєшся. У кіно.
— Може, й мене запросиш?
— Тебе? Для мене вже й квиток узяли.
— Ого! Хто ж це?
— Побачиш. Давай краще поміряємося, хто з нас вищий. А то Микола каже...
"Ага, Микола. То він розкошелився?"
Надія стала з ним поруч, трохи підняла голову.
— Ні. Ти — вищий за мене. Ось на стілечки,— і показала самий кінчик мізинця.— До осені ще й пережену.
"Росте Надійка нівроку!" — згодився подумки Павло, Не помічав досі. А була довго кволенька. Розмовляла у сні, плакала. Мати тоді не відходила від неї, а Павлові здавалося, що тільки про неї й турбується, а його забуває. Якось Надія захворіла. Ще як у колисці спала, Мати, погойдуючи її, скаржилася сусідці — Наталчиній матері — на свою нещасливу долю: "Їй-бо,— казала, — коли б не надія, укоротила б собі віку.— І все повторювала: — Тільки ще надія, одна надія тримає мене на світі".
"Як це так, одна Надія? — питав сам себе малий Павло, лежачи в кутку на печі.— А батько, який проти ворогів воює? А я? "Сльози наверталися на очі, йому теж хотілося вмерти. Не "назовсім", звичайно, а щоб тільки побачити, як жалкуватиме за ним мама. Надія! Нескоро дізнався, що означало це слово для матері, І аж тоді відчув провину і перед сестричкою, і перед матір'ю, що нерозумно думав.
Павло видобув з кишені кілька монет.
— Візьми, Надіє. Розплачуйся своїми.
Дочекався Наталки.
— Не знайшла твоєї Лесі. Мати каже, що не знає де.
Павло махнув рукою.
— То, може, удвох?
— Щось розхотілося. Нецікавий, кажуть, фільм,
"Сім п'ятниць на тиждень". Дивився на неї — посмутнілу, незрозумілу.
— Ну, нехай я в дурнях. А ти чого згедзилася?
— Кажу — розхотілося. Нехай собі та Мері цілується.
— Як знаєш.
Сельбуд не в центрі села, а на пагорбі проти школи, їх розділяє ярок, по дну якого проляга наїжджена дорога. Дерев'яні сходи ведуть у старий сад, і в ньому стоїть сельбуд — цегляний будинок. Мабуть, раніше було кілька кімнат, однак простінки розібрано, збудовано сцену. В іншому кінці залу — кінобудка. До початку сеансу ціла година, а перші ряди вже зайняті підлітками, дітьми. Гамірно, голоси збуджені, жваво обговорюється фільм.
Біля сельбуду ні Лесі, ні бухгалтера. Не видно нікого й біля каси. Хлопчаки заглядають у кінобудку, готові виконати будь-який наказ механіка. Зовсім недавно, здається, серед них був і Павло. У кіномеханіка Мешкова цікава звичка — все пояснювати самому собі вголос: "Беремо мінусовий дріт і включаємо сюди, беремо плюсовий... Тепер перевіримо динамо". Так його вчили, певно, на курсах, і він строго дотримується цього порядку. Приохочував до своєї професії і Павла.
Чепель спустився в сад. Уже смерклося, хто там сидить на лавочках попід деревами, здаля не розпізнаєш. На ближній — самі курці. Блискотять вогники цигарок. Далі притихла якась парочка. Ще далі — знову двоє. Павло попрямував у глиб саду — до альтанки.
Зататакав моторчик, спалахнули лампочки: на сходах, за вікнами сельбуду. Павло зупинився поблизу альтанки і завмер. Краш;е б не світили... Він побачив Лесю і Сурженка. На колінах у бухгалтера і зараз лежить шкіряний нерозлучний портфель.
Леся зробила такий рух рукою, неначе хотіла закрити лице.
Побачила вона, звичайно, що хтось наблизився, але хто — навряд чи впізнала.
"Брехав. Усе брехав Микола про сварку між Лесею і батьком. Запевняв, що Сурженко Лесі не потрібний. А в них, бач, повна згода, — аж ціпенів Павло. І згадавши, як швидко повернулася Наталка нині з хутора, він аж тепер подумав, що вони, може, бачилися з Лесею. Тож поведінка Наталки зрозуміла,— Гуляй собі хоч до ранку".
Ні, Павло не обізветься. Не принизиться, не підглядатиме, хоч ниє в нього серце і сверблять кулаки, А Наталка теж хороша. Не сказала йому правди. Попередила б. Так ні... Кому ж вірити? І Микола Лісовий, і Наталка невідомо заради чого приховують від нього те, про що вже знає, мабуть, усе село.
На другий день Павло працював мов не своїми руками. Був і не дуже обережний, бо, ремонтуючи у ткацькому цеху пристрій для регулювання нитки, зопалу крутнув ключем так, що рука зірвалася, — до крові збив кісточки на пальцях.