А потім заглянемо і до дівчат. Думаю, почнемо з так званих сезонників. Зразкова кімната. Четверо будівельників живуть, а п'ятий фабричний. Свого кадрового поселили, щоб впливав. Он він, Павло Чепель.
— Чепель? Вже чула таке прізвище.
— Він самий.— Клопотовський загукав:— Чепель, підходь ближче.
Так Павло познайомився у той вечір із Зінаїдою Кретовою.
Проводжали лекторку десь о десятій. Був лише початок жовтня, але нічне небо дихало осінню. Часом холодний вітер вигулькував, як верхівець, з темного провулка, і тоді шумом бралося листя над головою. На даху одноповерхового дерев'яного будинку розгойдувалася між гіллям яскрава лампочка. При її світлі двоє фарбували дах. Пахло суриком, іржею. Десь поблизу за рогом гримкотів трамвай. Ось він уже підкотився до зупинки.
— Ну, все. Вертайтесь, хлопці. Я вам дуже вдячна,— обом проводжаючим Зінаїда потисла руки і легко ступила на підніжку загона. Трамвай рушив.
Трохи згодом Костиря запитав у Павла:
— Як думаєш, є в цієї Кретової чоловік або кавалер?
— Мабуть є.
— Я б не осмілився до такої свататися,— признався Костиря.— Посада у неї дуже висока. Начальниця.
Уяви тільки, вона тобі про міжнародні діла розтлумачує, про світові проблеми, а ти ні з сього, ні з того: "Дай я тебе, товаришко Кретова, поцілую". Назвала б дурнем, це факт.
Ех, Костиря! От він, Павло, не дозволив би собі подумати щось подібне. Одного лише разу... Разом пригодницький фільм дивилися. Ненароком схопив Лесю за руку, коли самому лячно стало за героя, а Леся до кінця сеансу так і не забрала руку.
Федір Костиря легенько штовхнув Павла.
— Чого задумався? Невже Кретову уподобав? Дивися, Павле, на дуель викличу,— пообіцяв, поклавши важку руку на плече.— Не бійся, жартую.
У їхній кімнаті ще не спали. Сергій Макуха притишив репродуктор і слухав концерт. Петро Костиря корпів над зошитом. Штатний гуртожитківський кіт Робінгуд — прозвали його так, бо робив карколомні трюки в повітрі, полюючи за горобцями,— сторожко кліпав з-під ліжка: виженуть чи не виженуть.
— Ну, кого поздоровити? Чи обох?— поцікавився Петро.
— З чим?— не зрозумів Павло.
— Все ясно. Я казав Семену, він не вірить.
— Вона таких бачила-перебачила. Нас багато, а Кретова одна.
— Годі вам, сміхолюби.
— Ну що ж, спати, так спати, — згодився з братом Федір.
Склали на ніч одежу акуратно, черевики — під ліжко. Цигарки та інший дріб'язок — кожен біля себе, на тумбочці. Зачиняє двері на ніч черговий. Сьогодні — Петро Костиря, завтра — Сергій. Хоч відбій об одинадцятій, та всі розуміють, що сьогодні вже Клопотовський по кімнатах не ходитиме, лекція втомила його — старався ж і він перед лекторкою.
...Шурхотять колеса по гравію, снуються думки. Пригадуються слова цехового партгрупорга, старого вояки Тихона Івановича Тарана. "Зі мною така ж історія трапилася — на місце пораненого командира призначили мене. А вранці — в бій. То що мав робити? Усю громадянську війну командував — то взводом, то ротою". Партгрупорг теж вийшов уранці до брами випроводжати хлопців. Бойовий орден причепив, як на свято.
От уже всі, кого чекали, зібралися. Тюрина командує:
— Ставайте щільніше. Людвіг у центрі. Хоч на фото будете зі своєю командою.
Іван Кубрак натискав на спуск апарата кілька разів. Нарешті команда сіла на веломашини. Учасників пробігу перев'язали червоними широкими стрічками. Рівно шість. Здаля обізвався гудок Харківського паровозобудівного заводу. До нього приєдналися й інші — велосипедного, турбогенераторного. З протилежної околиці на високій ноті почав свою партію завод "Світло шахтаря". Гудки звучали по-різному, але злагоджено, як інструменти одного оркестру. Вони то замовкали, то знову оживали. До загального хору вливався, як підголосок, гудок "Червоної нитки".
З Бєлгорода виїжджали, як і з Харкова, рано. І тут їх супроводжують гудки: почався новий робочий день країни.
Розділ десятий
Нові згадки Павлові — стосовно Гуляйгори, батьків. Аж самому дивно: дорога біжить уперед, а думки — назад.
...Погожого осіннього дня ламали кукурудзу, картоплю копали. Зграйки горобців перелітали з вишні на вишню, з яблуні на яблуню, щось там дзьобали.
— З'їж яблучко, вже літні відходять. Бачиш, тільки на високих гілках лишилися,— нагадала Павлові мати, як малому.— Он, дивися, аж репнуло. Та й антонівка в цьому рощ соковита. Яблук небагато, зате здоровенні.
Павло озирається, чи немає на сусідській садибі свідків. Не любить, коли мати розмовляє з ним, наче з хлопчиком.
Сестра розвішує свої платтячка, які випрала на річці. На ній — зелений сарафанчик. Голі руки, спина аж до самого пояса гола, соромилася б. Добре, що дерева порозросталися, прикривають садибу од чужих очей. На вулицю так вибігає, до річки. А скажи — висміє. Язичок має гострий. Кине йому, як колись: "За Леською своєю дивися. Вона і не носить сарафана, а спідницю вкоротила. Видно, бухгалтерові догоджає". Знає, що бовкнула дурницю, бо одразу й зникла. Чув потім як їй вичитувала мати. Перегодя знову підійшла до нього.
— А ти змужнів, братику. Я тебе таким гарним ще ніколи не бачила. До речі, Наталка фото твоє просила, по секрету. Та я не знайшла.
— А чого це раптом про Наталку згадала?
— А того, братику! Через тебе чкурнула дівчина хтозна-куди.
Не став допитуватися. Здивувався тільки, що така вона бистра, рішуча, його сусідка.
У Клименків на подвір'ї тихо. Нікого не видно.
Примовкла й Надія. Підгортає сухе гудиння, шукає, де кущ. Працює неквапно. Рухи плавні, немов вона не серед своїх на городі. Втім, діло не стоїть. Ось уже один кущ вивернуто, другий. Хороша картопелька вродила, нічого не скажеш, сорт у них чудовий, хоч і не знають люди, як називається. Довгасті, гладенькі бульби. Така картопля, як добре звариш, щоб не перестояла, не набралася водою, і без сала смачна, розсипчаста. А пече на — аж пахне.
— Це ж батько у Дзеніса. Не знає, що ти приїхав Скоч, Надю, гукни.
Надія слухняно кивнула матері, їй і самій цікавіше пройтися по селу, ніж порпатися у запилюженому картоплинні. Поправила сарафанчик, зірвала собі яблуко.
"Невже так і піде в цьому одязі?"— не повірив Павло. Вже як узялася за хвіртку, крикнув:
— Хоч умийся.
У голосі його не просто порада, вимогливість старшого. Зітхнула голосно і підкорилася. Зате вийшла з хати не скоро. А коли нарешті одчинилися двері, мати сказала здивовано:
— Дивися, Павлушо, як на іменини зібралася.
Сестра стояла на порозі в найкращом своєму голубому платті. Пошили в Харкові, як сімнадцять виповнилося. Батькова пенсія місячна пішла до копієчки. Зате ж і услужив кравець.
— Ну, а як тепер? Чи, братику, можна мені отакою на вулицю? Чи, може, туфлі інші взути? Оті он бежеві.
Посміхнувся примирливо Павло: "Попадеться ж комусь щастячко на шию",— не зозла думав, бо ж, може, й добре, коли вміє дівчина показувати характер. Недарма мовлять: "Чоловік у хаті всьому голова, а жінка — його шия. Куди захоче, туди й поверне".
Пішла Надія по батька. Забула, певно, що хвіртка з пружиною, відпустила рано, торохнула нею на всю вулицю.
— Наче й не моя дочка. Але тепер інакші діти, особливо дівчата. Нашій вісімнадцятий пішов. Що я тобі скажу, сину... Колька Лісовий до нас ходить. Є ти чи нема, а він — "здрастє". То було зиркає по хаті, червоніє. А останнім часом голову просуне: "Надя дома?" Ні мене, ні батька вже не соромиться.
"Ой, мамо, мамо, невже ніколи в голову не приходило тобі, що і я — бідовий? Що в Лісових не тільки хлопці є? Почути від мене хочеш, як до Миколи ставлюся? А ніяк! Руку він на мене підняв. Це йому прощаю. Хоч і не забуду ніколи. Даремно нагадала мені про Миколу".
— Приходить, кажеш, Микола, як і мене немає? Та він же, мамо, комсомольський секретар. Ну, а Надя ще в школі була активісткою.
— Може, й так,— згодилася мати.
Замовкла, вибирає картоплю. Мовчить і Павло. Тріщать качани: хрусь, хрусь. Хоч і не однаково йому, як то все буде з Надією.
Он уже й батько прямує на город. Здаля щулиться до Павла. І той дожидає. Іван Миколайович акуратний, поголений — таким буває не завжди. Іде без палиці, руки тримає не внизу, а розкидав убік, ніби під ним не земля, а вузька кладка. Палицю залишив біля воріт, така вже у нього звичка. На своєму обійсті хазяйнує без палиці. Звик до ноги дерев'яної. Але буває зранку — ні за гаряче, ні за холодне. Бродить, як мара світова, похнюпившись, щось шукає і не знаходить, на обличчі — безнадія. Піди спитай, що з ним коїться. Видно, мінятися погоді, мліє батькова культя. Признавався Павлові, що часом відчуває задавнені болі, вони від культі пробігають далі вниз, ніби у серцевині дерев'яної ноги відновилася чутливість, може поворушити навіть пальцями, яких немає.
Усього ж кілька днів не бачилися з сином, а певно, скучили один за одним. Якісь насторожені обоє. Ну, та це перша мить така. От уже Павло простягає батькові гарячу, натерту держаком руку.
— Здрастуй, синашу. Харчують вас на фабриці добряче? Не охляв?
— Гріх скаржитися. То самі кухарюємо, то в їдальні. Супи, борщі, розсольники, як дома. І макарони, і каші.
— Пісні чи з м'ясом борщі?— цікавиться мати.
— Як коли. Бувають з рибою, з просолом.
— А молоко?
— Частіше кефір. Пий скільки хочеш, аби гроші. Я, буває, і до їдальні не йду. Кефір, булочка, а на закуску халва. У буфеті іриски — копійка штука. Я ж їх з дитинства люблю. Але що це ми все про харчі? Розкажи краще, тату, що там дядько Ян надумав. Прошеніє якесь до Москви надіслав?..
— О, вже й ти знаєш? Кров у нього гаряча. Наслухався радіо та й написав, що в добровольці хоче йти. Абіссінію захищати від Італії. Так, каже Ян, англо-американські імперіалісти у вісімнадцятім році вдерлися з моря в Прибалтику і задушили свободу Литви, Естонії, його рідної Латвії.
— Годі вам чужі кісточки перемивати. Облиште, — мовила мати.
— А ти Павлуся нагодувала? Чи заодно будемо обідати й вечеряти?
— Не захотів. Одвик од материних борщів.
— Ну, він не захотів, а я, признатися, хочу. Бачиш, мучуся з кукурудзинням, ніяк не висмикну, охляв. Іди— но краще накривай стіл і нас гукай. Там і поговоримо. Та що, власне, для Павла нового у нашій розмові? Хіба про Надію. Ми тут з матір'ю радилися. Другий рік, як семирічку скінчила, в сусіднє село, де є восьмий, ходити не хоче, бо й справді для дівчини далеченько.