У Харкові житиме. Ото й усе.
— Облиш. Не те говориш, Іване,— не зовсім вірила чоловікові.— А сундучок? Кращого нічого не знайшли для сина?
Павло, щоб спрямувати розмову в інше русло, нагадав:
— А з візником так ми і не розрахувалися? Он він уже виїжджає з двору.
Батько узяв під руку милицю.
— Чув же, грошей не хоче. Гукнути хіба? Нехай розговіється. Скоч за ним, Павле.
Поки кришили цибулю та огірки, батько з візником у дворі розпаковував ящик. Павло вийшов до них. Батько акуратно кліщами витяг цвяхи, щоб дощечок не розколоти. Вони для нього були ніби дорожчими за те, що в ящику. Під шаром стружки знайшли мішечок брезентовий з інструментом і запасними гвинтиками, шайбочками, гайками.
Протез лежав на дні, загорнутий у папір.
— Важчий за мою дерев'яну,— мовив похмуро батько.
Понесли в хату. Розгорнули, поклали на лаві. Металеві суглоби блищали нікелем, як шишаки на двоспальному ліжку. Жовта шкіра на залізному сухожиллі рипіла й піддатливо вигиналася разом з ним. Реміння пахло військовим спорядженням.
Їздовий Максим Тополя, недалекий сусід, чухав лису голову, шморгав носом, оглядав протез. Заходив то з того боку, то з того, але руками доторкуватися остерігався. Іван Чепель щось там необережно натис, нога заворушилася, зігнулася в коліні. Максим злякано одсахнувся.
— Дорога, видно, штука,— покрутив головою згодом, аби не мовчати.— Самої шкіри пішло он скільки.— І хльоснув себе пужалном батога по халяві. Ні, фабрична нога не сподобалася Максиму Тополі, хоч, видно, обійшлася в копієчку.
— Прошу до столу,— покликала мати. І як тільки одійшли од лави, метушливо накрила протез благеньким ряденцем.
Так він і пролежав на лаві до пізньої ночі. Інші клопоти забрали увагу матері, батька: збирали Павла. Поклали йому в сундучок штани вихідні, найновіші, дві сорочки, рушник. Шкарпетки Надія нашвидку випрала й засунула в піч, щоб швидше висохли, бо треба було ще й полатати. Подарувала братові своє маленьке дзеркальце, одрізала півкуска пахучого мила "Букет моєї бабусі". Ниток намотала у запас — білих і чорних, батько підказав. Загорнули в папір ложки — столову і чайну, виделку, ніж найпохватніший— вузьким різаком. З великої скрині, де берігся посаг ще материн дівочий, витягла біле простирадло.
— Подушку візьмеш? Одну чи дві?
— Куди їх... Досить однієї — маленької.
— Пухову бери. Ще тільки до половини напакували, поміститься. Завидна штука сундучок солдатський!
Ледве засіріло небо — Павло вже на ногах. А мабуть, і не лягала. Біля печі клопочеться і дивиться, дивиться на Павла, аж йому моторошно.
Сундучок на замку. Окремо в торбині — харчі. Картопля, цибуля, часник, яблука. Трохи горіхів. Вони зверху й торохкотять, пересипаючись. Хотіла мати всунути й чавунчик, начищала його, терла цеглиною, та Павло відмовився.
Мабуть, голосно тпрукав у темряві Максим Тополя, бо сусіди попрокидалися. Он і Наталка вискочила боса, на ходу заплітає косу: "Хто це і куди їде? Ага, Павло".
Сундучок поклали в передку. Старий Чепель сів позаду, виставивши дерев'яну ногу, як рушницю.
Наталка одвела Надію за хату. Про що там гомоніли Павло не чув, але він бачив, як сестра пригорнула до себе Наталку і щось їй шепнула — у саме вухо. Та ніяково засміялася, перекинула косу через плече і, обірвавши білу жоржину, підійшла до Павла.
— Міг би й попередити.
— Тільки вчора все вирішилося.
— Не виправдовуйся. Тобі хотілося зникнути раптово — був і нема. Але від мене чого критися? Захочеш дізнатися про батьків, заходь у штопальний. Надумає мати передати щось синові — прийде до Наталки. А до кого! Оце ми й з Надією домовилися. У нас із твоєю сестрою — повна злагода. Ага, не чекав?— І щебетала, щебетала.
Павло ніби й слухав її, а думав про інше. Заклопотане лице матері, яка стояла біля воріт, склавши руки на грудях, примусило запитати себе: чи вірно робиш, чи не рано наготував сундучок?"
Розділ восьмий
Голий до пояса, з татуїровкою на руках і на грудях хлопець нехотя поздоровкався з Павлом.
— Так, це в нашій кімнаті звільнилося місце. Але без коменданта нічого не вийде. Тут, браток, порядочок. Побанитись тобі треба — це раз. Санобробка одежі — два. Анкеточка — три.
— А мені ж сьогодні на роботу.
— з богом. Сундучок залиш у прибиральниці. Нічого з ним не станеться. Будівельник?
— Ні, в ремонтному.
— Кадровий, значить? А ми — сезонники. Літом тут, зимою на печі. Твій папаша?— кивнув у бік старшого Чепеля.
— Угу.
— Бачу, йому з дороги відпочити б треба. То заходьте.— І простягнув руку:— Костиря Федір.
Дошки під ногами вгинаються, риплять. Коридор довгий, з нумерованими дверима на обидва боки, в кінці — глухий перестінок, за ним чути дівочі голоси. В заскленій рамці — плакат, на ньому намальовано чорною фарбою черепаху в попівській рясі, червоною — перехрещено, зліквідовано на пні.
Долой, долой монахов,
Раввинов и попов,
Наука доказала,
Что нет теперь богов.
Павло пригадав — і при вході до гуртожитку висить гасло: "Релігія — опіум для народу".
Костиря, помітивши, що Павло зацікавився віршами, посміхнувся:
— Якщо в бога віриш, начувайся. Ми всі, увесь без винятку гуртожиток, поголовно — войовничі безвірники. Чуєш, войовничі, як і наш комендант.
— Я теж безвірник. А з деякого часу войовничий. Ось батько знає. Ледь не задушили мене богомольці.
Пішли за Костирею. В кімнаті чотири ліжка застелені, п'яте — з голим матрацом. Тіснувато. Стіл, тумбочки, вішалка. Уркоче на стіні репродуктор. У кутку — велосипед. Троє хлопців топчуться біля столу, нарізають хліб, ділять на порції сало, консерви.
— Увага, товариші! Нашого полку прибуло. Так як тебе, кажеш, величають? Павло? А це його батько. Не бійтеся, батько не залишається, сина під нашу опіку привіз, оце для нього й ліжко. У нас тут, папашо, комуна. Всі свої. Цей ось молодець — братуха мій, Костиря Петро. Рідний, між іншим, хоч ми й не дуже схожі. Не дивися, що я чорнявий, а він, бачите, альбінос. Товаришок з ножем — наш землячок, Сергій Макуха. Сьогодні його черга нас годувати. Де хочеш розживайся. Нехай буде вовна, аби киша повна. Так, Сергію? Ну от. Привітаємо, товариші, нашого нового пожильця — фізкульт-ур-ра!
— Федя, заткнись. Набридло.— Петро глянув у вікно.— Он, дивися, сам товариш Клопотовський іде. Він тебе...
— Та ну! — не повірив Федя і відсторонив брата. — Окуляри надінь. То коза нашої прибиральниці Марини.
Старий Чепель поглядав на братів зацікавлено, навіть посміхався. Підтягнув мішок ближче, поставив біля себе. Не поспішаючи, розв'язав. Пошарудів у ньому рукою — зверху були горіхи.
— Вгощайтеся для знайомства. Звуть мене Іваном Михайловичем. От що я вам скажу: хлопці ви дружні, бойові, не дасте собі, як то мовиться, в кашу наплювати. Я й сам таким був, І Павло мій... Одне слово, я у казармах та окопах прожив з чотирнадцятого по двадцять перший. Слава богу, пройшов усі труби, чи як там.
— Тільки не "слава богу",— перебив його молодший Костиря.— Казав же вам, ми всі войовничі безвірники. За такі слова товариш Клопотовський накладає штраф. Бог, боженята, божа матір, діва Марія, як і всякі там і чорти з янголами і янголятами, в гуртожитку суворо заборонені. Навіки! Великдень, різдво, спаса, Івана Купала і прочая, прочая для нас не існують. У такі дні ми білимо, миємо, фарбуємо, співаємо "Долой, долой монахов". Оце вашому Павлові треба зарубати собі на носі. А зараз — нам пора. Шкодую, не маю часу на встановлення повного взаєморозуміння.
Прихопивши по двоє яблук і по півдесятка горіхів з Чепелевої торбини, безвірники пішли, забравши з собою і Павла.
Іван Михайлович залишився — треба ж дочекатися коменданта, познайомитися, побачити, що воно за людина, почути, скільки беруть з постояльця за місце, чи стереже хто гуртожиток, чи є де їжу варити. Знав, Марія Миколаївна обов'язково про все розпитуватиме, а що він скаже, коли не поговорить з місцевим начальником.
У кімнаті сидіти самому було якось незручно, і тому він поніс табуретку на двір.
Сонце вже добре припікало. Біля дверей у пилюці купалися горобці. Чорний кіт-ледащо підповзав до них по-пластунськи, але не спішив, наче грався. Мружився тільки та час від часу жалісливо нявкав: собі співчував чи їм. Одинокий дуб з порепаним стовбуром розкинув богатирську розкішну крону, всіяну жолудями. В думці Іван Чепель порівнював його з людиною-патріархом. Отак само сіється по землі рід людський. Старе відмирає, молоде росте від нього, вкорінюється, набирає сили, живе. Думав і про Павла. Це ж він — його, Івана Чепеля, жолудь. "А чи будуть з тебе, сину, люди?"
Фуркнули, прошелестіли над головою горобці — всі разом. Хтось налякав їх. Чепель підняв голову. Перед ним стояв довготелесий чолов'яга в толстовці з попелястої грубої матерії, зовсім голомозий. Увесь він якийсь сухий, наче в'ялений, череп вузький, видовжений, на самій маківці — картата тюбетейка. Це згори. А знизу — все на інший манер: галіфе, хромові чоботи, шкіряний пузатий портфель під рукою.
— Ви хто будете? — Чолов'яга приглядався до раннього відвідувача.— Когось шукаєте?
— Коменданта чекаю. Товариша Клопотовського.
— Я комендант.
Чепелю здалося, що десь він уже й раніше зустрічався з таким-от чоловіком, чув ніби голос його. Клопотовський гугнявив, наче в горлі у нього пищик з жовтої акації, яким люблять бавитися діти.
Почувши від Чепеля, хто він, звідки, чого приїхав, Клопотовський одразу пом'якшав.
— Є. Є таке розпорядження товаришки Вільхової. Вашому сину пощастило. В цьому році туго, а бач, віддали йому перевагу. Дякуйте товаришці Вільховій, вона — місцевком, а він вирішує. І Тюриній. Заслужений, мабуть, ваш син? Демобілізований червоноармієць?
— Буде червоноармійцем років через два.
— Чому ж така йому увага? В сорочці народився, не інакше. Може, тому, що батько — інвалід. Уявляєте, я вже немолодий, а й досі без квартири, хоч і комендант.— Потім перепитав, з якого села Чепель.— О, з Гуляй— гори? — Клопотовський уважніше подивився на Чепеля, на його дерев'янку.— Бував і я там. На ярмарку. Але то вже давно, тепер про ярмарки і не чути.
— Не такі великі, але бувають.
Комендант запросив Чепеля в конторку, взяв у нього Павлові папери.
— Вступні членські внески зараз заплатите? — запитав Клопотовський.
— Які це — вступні?
— Я три книжечки синові одразу випишу: буде він членом Міжнародної організації допомоги борцям революції — раз, войовничим безвірником — два і другом дітей — три.