Премудрою здавалась, як Мінерва.
Не тим єси заважила в нас много,
Що прожила на світі літ чимало,
А тим, що, із беззубими водившись,
Старовини, мов реп'яхів, набралась.
Непережоване ловила ти обіруч
І нам, малим, у запічок носила;
А ми, темнота, світу не видавши,
Няли тобі, як Соломону, віри.
Прийшла черга і нам про давні давна
Новим пічкурникам оповідати.
Поткнулись ми з твоїми реп'яхами,
Та в них один хіба верблюд смакує.
Шкода малих магнатами лякати,
Що кров людську, мов упиряки, ссали.
Регочеться дітвора із рандарства,
Що козаків держало під патинком.
А по церквах "на славній Україні",
Мов по шинках, бряжчало талярами.
Не йме вже віри і кобзарським співам,
Що в них себе п'яниці прославляли,
Порізавши людей трудящих, чесних,
Аби в ясир попродавши татарам.
Нам сором, а тобі, стара, байдуже:
Ти все своє дрібній темноті плещеш.
Плещи, бо світ не перебуде дурнів,
Котрі таких казок охочі слухать.
Туманити людей ти й не хотіла б,
Та се така твоя брехлива правда.