Мати, привітно всміхаючись, наливає чай. Батько п'є і потім курить цигарку. Мало згодя починає балакати, оповідати про свою молодість і молодечу діяльність. Оповідає з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодість. А син, молодий Корденко, так пильно слухає,— так йому до вподоби сей його вродливий батько. От він оповідає про те, як ще був студентом і ходив на сходки, на яких критикували Уряд і змовлялись боротись з ним; як він ходив в свитці поміж селян і намагався вчити їх; як селяни його схопили і хотіли одвезти до станового, а він втік од них, коли вони заїхали до шинку, лишивши його зв'язаним на возі,— і багато іншого. І серце молодого Корденка росло, і здавалось йому, що й батько росте. Звертається він до батька і питає його:
— А тепер, татусю, мислю собі, що тепер робиш? Ти тепер ще сильніше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?...
— Ні, дитино, я тепер слідчий, а не вчитель, я сам уряд,— відповів батько.
— Так що...— почав син.
— А те, що не можна робити всього того, що я хотів робити, коли був молодим, бо я тоді був дуже наївним... Виростеш, взнаєш...
І здавалось йому, молодому Корденкові, що батько його робиться таким звичайним, таким мізерним, як і всі, і навіть ще гіршим, здавалось йому тепер... І от почуває Корденко, що він росте, росте і робиться великим, дужим, а батько старіється враз і робиться таким, як тепер, і от він схоплюється і мовить так гаряче, так міцно і між тим так грубо:
— Ти — буржуй, бюрократ, мізерний зрадник!..
Мати схоплюється й собі безпомічно махає руками...
— Мовчать, мовчать!..— кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.
В сю мить в хатину вривається сила жандармів, кидаються на молодого Корденка, схоплюють його і тягнуть геть,— і чує він роздираючий душу плач матері...
Просипається... Прокидаючись, він ще чув немовби той плач і здригнувся. Сів на ліжко і почав протирати очі.
Провів рукою по чолі: холодний піт застиг на ньому.-Він глянув на вікно: уже розсвіло. Він немовби не знав, що з ним було і чого йому так важко на душі.
Раптом з блідо-синім відсвітом ранку ввійшла в кімнату тінь — привид, знов ожививши уявлення про вбитого Тарта-ренка... І тоді він все зрозумів... І дбвго сидів, витягши руки по колінах, спустивши безпомічно голову, дивився вперто і безглуздо в долівку, на якій ледве помітно лягала пляма за плямою сірого ще відсвіту дня, що надходив.
"Надходить день, день нових мучень, сумлінь, коли прибудуть свіжі сили. Мене мучить не те, що сумління гризе, а те, що я, Корденко, міг зробити помилку... Помилка се; а чи то не помилка і всі інші подібні випадки? Чи не помилка ввесь я?.. Нарешті, чи не помилка і все, що існує довкола нас?.."
Ся думка, "чи не помилка ввесь я", особливо довго проходила йому в голові, і коли він думав, що вона вже пропливла, вона знов і знов верталась, уже одягшись в такі слова: "коли ти був ненормальним — тепер чи тоді, як вбивав Тарта-ренка? Досі ти був впевнений в те, що безумовно в останнім разі ти був нормальним, але тепер?.."
"Як?., хіба я міг тільки божевільним вбити Тартаренка?"
"Але якби ти був не в припадкові відповідної манії, то ти б тепер не мучився".
"Але я мучусь лише тим, що сталась помилка".
"Помилка примусила тебе мучитись".
"Бо без сього не було б волі моїм інстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумління". "Ти в сьому впевнений?.."
"Я впевнений... Еге, я впевнений, що я тепер ненормальний..."
Така розмова велась між думками в голові Корденка, і йому навіть цікаво було стежити за сею борнею думок і разом з тим боляче, страшно...
Почувши отой декрет,— що він тепер ненормальний, знов почував, що не твердо впевнений і в сьому. І питання сього не розв'язав... А інші уявлення понесли його вперед.
Корденко почув тепер себе таким неміцним, що не міг би — він в сьому був певний — сказати, хто правий і хто винний, не міг би кинути просто в вічі тому, хто став би його винуватити, що він буржуй; не міг би голосно і сміливо казати всім ту правду, в яку так вірив; не міг би гордо і непохитно тримати свій прапор,— не міг би боротись за нього до загину... Йому скрізь миготіла "помилка"...
І тепер він, Корденко, вийде поміж гурт слабим, нікчемним, з якого він сам ще так недавно сміявся і на якого з погордою дивився. Тепер кожний може кинути йому грязюкою в лице, тепер всякий викине на очі те, чого спершу не міг, боявсь і що тримав тоді про себе; тепер кожний, поперед подоланий, помститься на нім дрібною жорстокістю, з рабською злістю,— і він, Корденко, пишний і сміливий, тепер нікчемний, помилка в своїх власних очах, не буде міг обстати за себе, бо... Немає грунту під власними ногами, похитнувся..
На що опертись? На те, що хитається?.. Але ні, його гордий дух не може погодитись з тим, що він тепер стане слабим, нікчемним, мізерним... Ні, сього не буде!..
І він встав і поглядів на чоло дня, що надходив...
Воно було вже біле...
Зараз засяє день: він не хоче, щоб день, який бачив його могутнім переможцем в боротьбі за правду і з собою і з другими, тепер побачив його подоланим, мізерним, з поламаними крилами...
Корденко думно підійшов до бюро, одчинив шухляду, добув револьвер і приложив до грудей...
І схотілось йому ще раз, останній раз, подивитись довкола на світ, на наближення дня, на себе...
І він поглядів: на обличчі йому витисся той груботвердий вираз, який запановував на нім, коли він на щось рішався.
І спустив курок...
Здригнувся Корденко, похитнувся... нахилився і важко впав... ще раз здригнувся і занімів...
12 квітня 1906 року. Варшава