Вона

Жук Михайло

ВОНА

І

У городі курно і душно. Партерові будинки, помальовані жовтою, сірою та темно-зеленою фарбою,— втратили свій вигляд під грубою сугою пороху. Перехожі тягнуться ліниво, захищаючись від спеки парасольками або ховаючись у затінок, котрий кидають від себе дерева, паркани і доми з одного боку вулиці. Безхмарне небо застигло і хапає за очі гострим синім тоном, а дерева стоять безвладно і нерухомо — сірі від пороху.

Серединою вулиці плентається підводчик: конячка втомилася і, похнюпивши голову в долину, мотаючи від часу до часу головою, тягне, мов непотрібний, візок з господарем. Колеса і ноги коня глибоко затоплюються у пісок, котрий від посухи зробився дрібним і легким, як мука. Господар — трохи п'яненький — сидить боком, звісивши ноги в долину, і похмуро вглядається в землю. Ціла його постать виглядає, як мішок, випханий чимсь м'яким, і як мішок обсунулась, скрадаючи тим власний свій зріст. Великі чоботи, широкі штани, камізельку зверху сорочки, картуз на голові — котрий з'їхав трохи на потилицю — густо обсипало пилом. Спека і горілка налили голову оловом, а тіло зварили, наче у окропі. "Так живи, як хочеш...— думає він.— На поденній робив — нічого... Городом занявся — нічого... тепер підводчиком — і теж нічого...— Він підніс трохи угору опалену, спрацьовану руку, промовив уголос: — Дарма!.. Усе дарма..." Се було висловлено так несподівано і таким незвичайним голосом, що аж коняка піднесла більше догори свою похнюплену голову і смикнула трохи візок. Господар злегка похитнувся і, грізно звернувши голову у бік худоби, крикнув: "Тпрру!.." Візок миттю зупинився. "А то знову що?" — гнівно озвався він до худоби, і рука його жваво знайшла батіг. Наче він і чекав тільки сього, наче се була його найбільша ураза в житті. "Так ти так до хазяїна... Так я тебе дурно хлібом буду кормити, а ти посеред дороги станеш з порожнім возом? На ж тобі, на!.." І він став обкладати батогом ні в чім не повинні боки і спину худоби. Конячка з усіх ніг сіпнула возок і, якось ненатурально підстрибуючи, побігла вздовж вулиці, збиваючи за собою цілу хмару куряви. Усе його життя — сіре і безпросвітне, голодне і бездомне — стало перед ним, як на долоні. Він відразу почув себе не чоловіком, а такою ж робочою конякою, і страшенна злість і обурення засяло у нього на червонім потнім обличчі. Уривки гадок, як блискавка, що прорізує чорні хмари, літали у голові. "Так мене змалечку ганяли, і я бігав... Так мене люди били, і я плакав... Так морозом мене дошкуляло, і я мовчав!.." — кричало у голові. "На, на, н-на!.." — періщив він коняку. Через кілька хвилин він заспокоївся; згасла та червона радість на лиці; батіг лежав поруч, і коняка, відсапуючись, йшла повільною ходою. Але не вдовольнилася його зобижена душа тим знущанням над худобою; йому бажалося більшої, глибшої помсти. Він не знав тільки, де можна помститися. Через таку невідомість йому схотілося або собі яку шкоду зробити, або жінку побити, або доньку вигнати з хати. Очі його раптом зупинилися на невеличкій постаті молодої дівчини, котра йшла хідником у протилежний бік тому, куди він їхав. Він зразу пізнав доньку. Вона була невеличкого зросту, чисто одягнена, "панянкою" — як майнуло йому у голові; біленька парасолька ясно світила на сонці, а літній капелюшок злегка відтіняв її лице. Він ще здалеку спитав її:

Дивіться також

— А мати дома?

— Ні, немає...-пішла на річку, здається,— промовила вона. Він зупинив коня, дивився хвилю у землю, а потім промовив:

— Обідать є? Голодний я, як собака.

— Там у печі борщ... каша... А хліб у сінцях на полиці.

— Сідай зі мною — обідать мені даси.

— Та я так... я піду пішки... тут недалеко,— промовила вона, плутаючись у розмові. їй не хотілося сідати у повозку, запорошену, вистелену сіном — ясна спідничка, літні черевички і цілий одяг був таким контрастом до брудної повозки. А потім ясно, так ясно стала в уяві постать того... чиновничка з пошти... Вона могла його зустріти. І головне, він може бути не сам, а з товаришами, котрі його засміють, що його знайома панна і — на простому возі. Сі гадки так ясно повстали в її уяві, що вона рішуче промовила:

— Ви, тату, їдьте, а я здожену вас і пішки.

Він наче зрозумів її гадку — ясна "панна" соромиться їхати з батьком на простому возі; на тім возі, з котрого він кормить її і жінку. Лице його налилося знову тою червоною радістю, руки несвідомо сягнули до батога. Але він — навіть хміль його пройшов — здержався, зіскочив з повозки і промовив:

— Я рядном застелю. Сідай і поїдем зі мною!

— Та їдьте, а я піду,— промовила вона і обернулась, щоби йти додому. Наче щось порвалося у його грудях; порвалося і підкотилося до горла.

— А, так ти підеш...— І з його уст вирвалася пекельна лайка. Наче каміння, торохтить і падає та лайка на голову дівчини. Усі її можливі і неможливі комбінації пролазили через уста, мов крізь тісні ворота, а у повітрі розбігалися уразливі і страшні, як холодні, слизькі гадини. Зупинялися люди. За кілька хвилин зібрався їх чималий гурток. А він все лаявся і лаявся. Наволікав на неї найгірші речі — прозивав її розпутною, докоряв тим, що у неї хлопці ночують, що вона у городі Ш. волочилася. Вона стояла кілька хвилин і слухала, мов скам'яніла. Сльози виступили їй на очі, плечі здригалися. Але ось сталося щось неможливе — вона бачить крізь туман у очах, як звивається хутко батіг... Вона починає втікати, а за собою чує грізне — "На — на!" і колюча смужка запекла їй у плечі. Вона бігла навмання, нічого не бачачи і не чуючи. Потом обливалося її тіло; сонце палило у лице, а на плечах, мов п'явка, уп'ялася смужка від батога. Вона завернула у знайомий двір і задихавшись вбігла у кімнати. Капелюшок з'їхав набік, пасма волосся поприлипали до мокрого обличчя, а ноги тремтіли і угиналися під нею. Вона упала на перше крісло і голосно розплакалася, затуливши долонями лице. Блузка щільно облягала її невеличкі плечі, котрі здригалися від ридання. Знайома її — панна — наразі не знала, що з нею діяти; потім, зміркувавши, принесла склянку холодної води, скинула їй капелюшок і почала умовляти, заспокоювати. Але вона трапила наче у скажений вир, де крутило її, де витягувало з неї усі фізичні сили, де тягнуло її на дно — страшне і глибоке дно. Ось вона уже захльобується слізьми — водою, ще коротка мить, і вона зникне, не стане її... Довго прийшлося знайомій панні умовляти її, поки вона хоч трохи заспокоїлася. Довго вона переповідала своє горе; радилася про те, що їй робити.

— Були добрі, поки їм гроші давала. Усе їм віддала, що придбала на службі. А тепер немає, і знову мене у шию гонять,— скаржилася вона на родичів. Так переповідаючи, посиділа вона до вечора у знайомих, а вечором, згадавши, що має зустрінутися з тим, через кого батогом дістала, хутко попрощалася і пішла.

За чаєм її знайомі розмовляли про неї. Розмова котилася тихо і спокійно: почали згадувати про її службу у городі Ш., почали домірковуватися про її грубі заробітки. Пригадуючи усі чутки про неї, дійшли нарешті до тої гадки, що легкою роботою вона тільки і могла заробити стільки, скільки заробила. Ті гарні шовкові спіднички, ті персні і золотий годинник,— не могла вона собі інакше справити, як тільки так.

Тихо і спокійно дивився літній вечір крізь вікно; світло від лампи грало лагідно на посуді, на мідному самоварі; метелики стукалися об шиби, пориваючись до світла; простори за вікном синіли: через контраст жовтого світла лампи,— і не хотілося вірити, що на світі є зло, що може бути погано.

Страшенний жаль обхопив її невеличку істоту. Той жаль виповнив її груди, що так нерівно дихали; він ухопив її за горло і давив спазмами сліз; він заслоняв туманом її очі. Речі свої вона якось механічно лишила у каюті другої класи, а сама — також несвідомо для себе — опинилася на горішнім чердаці пароплава, який мав незабаром вирушити в дорогу, їй чудним здавалося, що навколо неї рухаються і балакають люди. Правда, усі люди для неї були також чудні: вони наче почаділи, вони так хитаються, а дивує її тільки те, чому вони й досі не попадали на підлогу, щоб змовкнути і заснути... мертвим сном. Вона уже не може більше рухатися: ноги їй відмовляють і сили, енергії в тілі немає. Вона сідає на лавку і байдужно вглядається у місце, що темною плямою лежить на золоті вечірнього неба. Фантастичними стали садки — там, де перед хвилею сховалося сонце,— вони губилися у гарячім пилу його сяйва і злегка тремтіли. Здавалося, що небо у тім місці цілувалося з ними першим поцілунком... А навколо все стихло. Наче цікаві сусіди — умовкли навкруги садки і будинки; перші темні, а другі сірі від тих поговорів, які вони пустять уночі про той поцілунок проміж собою. Доволі поглянути, як вони стоять нерухомо, доволі побачити ті хатки, що причаїлися між деревами, що скрадаються з правого і з лівого боку, і ясна стане картина поговору. Небо зробиться темне і синє, зорі — мов квіти — засіють його поля безмежні... Почнуть тоді шелестіти дерева про поцілунок, а доми будуть слухати і сміятися жовтими вогниками своїх вікон. Гудок запищав пронизливим, тоненьким голосом раз, другий. Вона аж підскочила від жаху. А потім пішла далі на другу лавку і знову сіла байдужна до всього. Тепер вона була обернена плечима до міста і перед її зором розкинулися луги, рясно заставлені копицями сьогорічного сіна. Понад берегом і далі купками росли верболози, а на круговиді синьою смугою у млі вечірній спочивав ліс. Небо тут було широке і спокійне; синє, залите злегка рожевим тоном від заходу, здавалось, дрімало. А річка... куди тільки глянеш, лежить спокійна і блищить, мов живе срібло, а місцями — мов вичищений землею леміш. Вогкістю і прохолодою дихає вода. Так недавно усе було для неї цікаве — музика у міському городі, гуляння на човні по річці... А тепер... Далеким сном усе здається, далеким сном, що зруйнував день своєю байдужною до всього рукою. На одну коротку мить приснилося їй щастя, приснилося і згасло, як гасне іскорка у нічній тьмі. Все відразу втратило для неї свій принадний колір. Вона так любила золоту осінь, ті теплі дні без вітру, той спокій

золотого дня. Чи тому, що вона була зайнята тепер собою, чи справді воно так і є на сім світі, що усі чужі, не знайомі.

1 2 3

Інші твори цього автора:

Дивіться також: