Градобур

Михайло Петрушевич

ГРАДОБУР

Оповідання

ГЛАВА ПЕРША

І

Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п'ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках гортанки сині знаки пальців з кривавими відтисками нігтів. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат, на котрім висіли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузьким шкіряним ременем; до нього на шнурку прив'язаний був складаний ніж.

Перейшовши долинське передмістя, звернув Гнат наліво коло каплички: тут зняв шапку, перехрестився, зітхнув глибоко й протяжно і пішов поміж хати й корчми до насипу залізничного. Понижче насипу стоїть корчма з великою брудною вивіскою; на ній суть зображені символи п'янства — пляшки, келішки, високі склянки до пива —: а під-сподом німецький напис: "Wein, Bier und Meth — Nuchim Schinder" *.

Підходячи д' корчмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи ні,— але порівнявшись з широкими, на два боки отвореними дверима (корчма приймає всякого з от-вертими раменами), вступив до шинку.

* "Вино, пиво і мед—Нухім Шіндер" (нім.).— Ред.

В шинку було кілька мужиків, що, стоячи перед шинква-гом, закусували горілку булкою і розмовляли. За шинквасом сиділа жидівка і плела панчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам "Славу" і казав собі дати порцію горілки за три нові.

— А то ви, Гнате? — обізвався малий, присадкуватий, з хитрим виразом лиця, мужик.

— Та я,— якось ніяково відповів Гнат.

— Як ся маєте? — питав далі мужик, покинувши своїх співбесідників.

— От як видите,— сказав Гнат і протяг руку по келішок, котрий жидівка поставила на поруччі шинквасу.

— А вам що, Гнате? Та вам кров з волося слезить...— питав здивова'ний мужик.

* — Василенків... От ліпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходіть зараз — підемо разом додому...— стиха промовив Гнат, випив горілку, обтер рукавом рот, і оба з Василенковим вийшли з корчми.

Дивіться також

2

Василенків був звісний в Новиці і околиці градобур і ворожбит. Він відвертав літом град від села, зашіптував хвороби людські і худоб'ячі, привертав молоко, забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осінь, він брав мішки на плечі і ходив від номера до номера, здираючи по гарцеві данини за відвертання граду, а практика ворожбитська приносила йому також незлі доходи.

— Ви, Гнате, знов з Шуликами? — зачав перший Василенків.

*— Муку маю велику від них,— понуро сказав Гнат.

— На чім же зайшло?

— Сама, відьма, зачіпає: сліди за моєю коровою збирала; жінка уповіла мені, я зачав упоминатися, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взялися до мене... дивіть, що з мене зробили...— дрижачим зі зворушення голосом говорив Гнат і, знявши шапку, показував Василенковому рану на голові, за вухом і синці на шиї.

— Ви, може, по "реперту" до суду ходили? — спитав Василенків.

— Нема правди на світі! — гірко скликнув Гнат.— Пани в суді казали, що знаки замалі... Нема нащо "реперту" давати...

— Де нині правда є? Хіба в бозі та в мені трохи,— підсміхуючись потвердив ворожбит.

— В голові палить, якби грані насипав... Муку мені велику бог посилає^ може, я ще переможу €Ї... тоту Шуличку-відьму!

— Ви, Гнате, чоловік письменний, Біблію читаєте, слово боже розумієте, а бабу не можете змочи.

— Зміг би я єї, коби не військо.

— Правда є. Ваш покійний тато, а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе,— говорив Василенків.

— Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу,— відповів Гнат.

Так то бесідуючи-то, мовчки перейшли вони попри хотинську корчму, перейшли мостом вузьку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вилася поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги її зеленіли молодою травою, засіяні блідими сліпавками, яскрами і лотатнем. При мості похилилися верби, а гнучкі їх гілки, покриті молодим кучерявим листям, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і сполучення з пнем, з котрого росли, вертала їх на перше місце: так молодий чоловік пливе на хвилях мрій, поки досвід не верне його на землю, з котрої злетів.

Перед ними видніла майже над самим берегом Лімниці велика лютрівня спіритусу. Була се велика одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами усподі, звідки вічно димівся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горілчаний запах. Сторчав високий червоний комин, немов жадно розглядався по сусідніх селянських полях.

Порівнявшися з лютрівнею, вони оба майже рівночасно промовили: "Чути горівку" — і вступили до найближчої старої корчмини.

Коли вийшли з корчми, Гнатові очі блищали більше, рана за вухом загорілася дужче, а Василенків став бесідли віший.

— Ба, куме Гнате, а у війта? — спитав ворожбит.

— У війта? — роззявивши рота, скрикнув Гнат.— У того злодія?! З Христа ризи би здоймив...

— Робив справу?

— Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, аби-сьмо ся погодили.

— Шулики дали, певно, чотири кварти,— підсміхуючись над справедливістю, сказав Василенків.

— За мене не мине єго кара божа... Як на такі рани робити згоду? — питав обурений Гнат.

— Та й в суді не ліпшу справу зробили,— підговорював ворожбит.

"Помощ моя от господа, сотворшаго небо и землю..." Під людей добра не буде, погані,— сказав Гнат і умовк.

Нони йшли берегом Лімниці, що широким зарінком, змінюючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх Ооці шуміли лози, засаджені проти влому води; птахи порхали з гущавини, перелітаючи на другий берег. При березі і на Олранах чиста, а на глибині зеленкувата вода шуміла, б'ючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мазі линві сунувся напоперек ріки.

Коли порон наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові "Славу", посідали на край порона і дивилися горі водою.

З

Сонце спускалося щораз нижче. Чим далі на захід, тим більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум'янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.

На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня стоячої на горі церкви, окруженої вінцем високих тополь в парах з розложистими липами.

— Ще маємо кусень додому,— перший промовив гра-добур.

— Я ще більший, бо аж на Ялинку,— відповів Гнат.

— На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський великдень,— сказав Василенків, і оба вийшли з порона.

Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівля-ни, що вузькою а довгою полосою тяглися рівнобіжно до берега Лімниці і до полудневого пасма гір.

— Ра-ахма-нський великдень... Ходім: Шуличка зіпсує корову...— приспішуючи кроки, говорив дрижачим голосом Гнат.

В його голові був дивний нелад. Перед його очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтіші. По його голові проходили дрощі; та знов пекуче гаряче палило його чашку. В його уяві ставали образи з Апокаліпсиса котрого він умів майже напам'ять. З-під останньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до нього семиголовий звір львині зуби: його голови зливалися в дві голови Шуликів, змінялися в панича з люлькою в зубах і в червоній шапці і никли десь в рові під містком.

Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоні, покриті різучкою та ситником. Чорніють там великі торфові чорні пліші, а на захід опираються оболоні, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімниці; на схід кінчаться вони у підніжжя високого, покритого березовим та вільховим гущавником, горба. Попри дорогу стояли на оболоні громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.

— Дивіть! Лицар і Смерть...— скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.

— Що вам бог дав? Який Лицар і Смерть? — здивовано спитав Василенків.

— Не видите? Косу тримає в костистій руці...

— Що вам, Гнате? Дух святий при нас, хрещених! Чи не зсунулися ви з розуму? — вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивлявся пильно в Гната.

— Та я нічо... От так... Щось привидиться...

— Догодили ж вам Шулики! Вже вам і привиджуєся: а де ж хто видів так чоловіка збиткувати та ще й по голові? — жалував Гната Василенків.

Вони наближалися до села, перейшли міст на млинівці, пущеній з Лімниці, і ввійшли в село на головну вулицю. Дорога підіймалася щораз вище, ведучи поміж низькими хатами в сливових садах. Між ними дивував незнайомого прохожого великий одноповерховий не то дім, не то камениця, не то шпихлір — садиба новицького креза — війта, розмальована всіма можливо суперечними красками. Гнат, проходячи попри війтівський "двір", відвернувся, і оба пнялися мовчки аж д' великій брудній камеральній корчмі, що стояла на високій площині при дорозі. Тут дорога розходилася у два боки: одна вела направо, у часть села, названу Банею, і туди пішов Василенків, попрощавшися з Гнатом,— а Гнат ішов вже сам під гору. Він спішив, не видячи ні худоби, що повільно йшла горі дорогою, ні людей, що вешталися по обійстях, не чуючи вербових сопілок, що тужно грали десь на горі.

Сонце вже зайшло, лише на заході зоставала ще довга лілова смуга світла.

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора: