Неробочий Грицько Кривий

Грушевський Михайло

НЕРОБОЧИЙ ГРИЦЬКО КРИВИЙ *

Волинський образок з початку XVIII віку 1 І

Був хмурий день восени. Сиві важкі хмари облягли все небо, й воно наче нагнулося, налите водою, нависло хмурою покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ мов збирався щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком на мокру листяну ж настілку. Пташки розлетілись, поховались, і гучливий в'їдливий крик мокрого крука панував сам — навколо, наче глузуючи з сумної агонії літнього життя, з його минулої краси й сили.

Сумний краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною дорогою: вони їхали мовчки, понуро, нап'явши відлоги на голови. Бурка з кращого крамного сукна на передньому давала знати, що то не був селянин, як його товариш в простій сільській свиті, а якийсь пан.

Так проїхали вони мовчки з верству попід лісом. Тут ліс кінчився, дорога розбивалася надвоє, і на роздоріжжі стирчала, похилившись низько на бік, стара корчма. Шляхтич зліз і пішов туди, але за хвилинку вернувся.

— Нема, не було, не бачив,— промовив він, глянувши на дорогу, що вилася межи ріллями, пропадаючи в млі.

— Десь повернули набік,— сказав на те чоловік, пораючись коло сідла.— Де його тепер знайдеш? Адже ж тому більше як день, як їх бачили.

Шляхтич не сказав нічого і, взявшися під боки, мовчки дивився, наче хотів випитати в дороги, чого йому треба, а далі з нехіттю став знову вилазити на коня.

— Може, єврей збрехав, щоб одурити, а може, й не одурив: хіба малий світ? Адже ж не вперше тікає: не піде

* Неробочий — тогочасний правний термін для неосілого селянина, persona vagabunda. Фабула оповідання взята з декрету, видрукованого "Архиве Юго-Западной России" 2, ч. VI, т, JI, № 15; побутові подробиці оперті на документальнім матеріалі3

просто дорогою, щоб його зловили,— метикував тим часом чоловік.

Шляхтич від'їхав від корчми на дорогу й знов став, не знаючи, що його робити.

— Тю, бодай їм всячина! — промовив він нарешті, повернув коня і, вдаривши, пустився назад межи лісом тією ж дорогою, що приїхав. Швидко зникли обоє в тумані.

За кілька хвилин, як не чутно стало й коней, між деревами з лісу виглянула якась постать і, озираючись, вийшов помалу чоловік на дорогу, за ним жінка з дитиною. Обоє прислухалися пильно: не чути було вже нічого.

— Нема,— сказав чоловік, постоявши кілька часу, й веселий усміх розливався по його лиці.— Не думав я, щоб заліз він так далеко. Та тепер, хвалити бога, не вернеться! — додав він весело й перехрестився.

— Не вернеться, хвалити бога,— обізвалася жінка, помалу перекладаючи на руці дитину.

— От якби не почули та не сховались! Ледве ж встигли звернути з дороги! Добре, що дитина спала, а то було б нам! — радів чоловік і простягнув руку попестити дитину

— Не руш, спить! Та ходім, бо змерзла, ноги одубли, в воді сидячи.

Чоловік перекинув знову, що ніс на плечах, і пішов далі дорогою. Жінка почимчикувала за ним; в одній руці мала дитину, в другій торбину. В тій торбині та в клунку було все добро їх. Се були селяни — Грицько Кривий, чи Грицько Гричук, як він звався в останньому селі, з жінкою Ганною, що втекли від пана шукати де краще. Четвертий день вони вже йшли так, здебільшого ввечері, або рано та вночі, або переховуючись лісами. Сьогодні були пішли вже сміливіше — просто шляхом, не сподіваючися погоні, та завчасу почули тупотіння, сховалися в рів та й пересиділи там.

Вони пройшли мовчки верству, потім другу. Тяжко було йти по грязюці в холодній млі, несучи клунки. Сумна дорога незабаром прогнала їх веселість, і вони тяглися понуро й важко. Нарешті та похила корчма на розпутті, де розпитувався пан, встала перед ними.

— Пристанемо чи підемо далі? — спитав чоловік.

— Підемо вже до села, вже, мабуть, недалеко: краще, ніж тут у євреїв,— відказала жінка.

Вони порівнялися з корчмою. Чоловік позирнув, позирнув ще, разом спинився й повернув до неї.

— Куди ти, Грицьку?

— Та зараз...

— Будеш горілку пити? Так рано? Покинь, ще єврей як-небудь перекаже.

— Не перекаже,— відказав чоловік.

— Не ходи, Грицьку! — Жінка взяла його за полу.

— Е! — сердито крикнув чоловік, вирвавши полу, покинув клунок і пішов до корчми. По тих пережитих рано страхах нерви просили покріплення, і годі було ту хіть побороти. Жінка почала забавляти розбуджену дитину, промовляючи до неї, хоч дитина ще не розуміла нічого, бо не мала й півроку.

Грицько тим часом бадьоро вийшов з корчми й узяв клунка знову. Горілка вернула йому веселість і розв'язала язик.— Се я певно знаю,— балакав він,— що сказав панові той рудий еврей в Грицькунівській корчмі; нехай тепер пан йому подякує, що проїздився: без нього не заїхали б за мною так далеко. Хвалити бога, що не було з ним псів, а то було б погано. Як тікав з Литви, так мене з хортами шукали; та собаки мене пізнали, бо я був за парубка в пана й годував їх часто; а в мене був і дух упав: якби піймали, то й душу вибили б з мене, такий пан був лихий!

Жінка не відказала нічого.

— Дай мені хлопця, нехай ще я його трохи понесу: в тебе, мабуть, і руки заклякли! — сказав Грицько і, помалу взявши однією рукою сина, почав йому на губах виробляти всякі штуки.

— Скільки ми пройшли? Буде з десять миль? — спиталася жінка.

— Буде, буде вже. Се ж ми вже Дубно проминули десь.

— Хоч би пристати де-небудь, а то йдемо, йдемо, і не знати куди.

— Якби де натрапити на добре село! Мені самому хіба не надокучило!

Так балакаючи, вийшли вони над широку долину, що прорила якась річка. Дорога вилася понад нею. Туман кутав очерети й річку, ледве її було знати. Почав накрапати дощ, що далі — то дужче. Ганна завернула полу свитини і вкрила голову собі й дитину.

— От і село манячить, треба пристати, дощ перечекати. Вони зійшли узгір'ям в долину. Слизько було йти мокрою

стежкою. Ганна впала навзнак і чисто обмастилася. Нарешті наблизилися до села. Хати довгою низкою простяглися над річкою між обсадженими вербами городами та левадами. Перехожі звернулись до першої ж хати. Подратувавши собак, швидко діждалися й хазяїв: пристаркувата жінка виглянула до них.

— Пустіть переждати дощ, ми перехожі люди, з далекого села.

Та подивилась неймовірно, але по тім пильнім огляді лице її прояснилося.

— А йдіть, коли хочете! Просимо! — вже ласкаво обізвалась вона.

Перехожі порозбирались, поклали мокрі свити на піч та й узялися снідати хлібом та цибулею. Прийшов снідати й хазяїн з току, почали розпитуватись.

— Шукаємо, де б вільніше, а то в нас роби-роби, та й кінця нема; нема часу й собі щось зробити, та ще й новини тобі видумують щороку, наче коверзують з людей,— скаржився Грицько.

— То приставайте в нас,— відказав хазяїн,— адже в нас легко: робити тільки два дні на тиждень і в зиму, й літом — тільки всього; чиншу нема, як .по інших селах. •

— Та зате ж осип даємо,— відказала жінка.

— Ну, що ж, що* осип? А зате ні курей, ні гусей, ані інших вигадок. І пан нічого, нема чого казати... справді, жінко?

— Ну, не дуже хвали: он за підводами тими як раз у раз ганяє!

— Що ж, що підводи: се й скрізь,— не здавався хазяїн; він взагалі не був песимістом, а тепер ще й особливо припала йому охота хвалити своє село.

— Ні,— сказав Грицько, згадавши за погоню,— тут ще небезпечно: боронь боже, ще довідаються. За нами гналися трохи не до вашого села...

Дощ все не переставав. Хазяїн пішов на тік знову, Гриць-ко й собі — помагати, покинувши жінку з дитиною в хаті. Хазяйка сіла коло віконечка, щось латаючи; в хаті незабаром стало вже смеркатися за дощем. Ганн^ сіла проти хазяйки, годуючи дитину, спочиваючи з дороги; ноги нили після холодної води в тому рові; якась чудна, невиразна втома, тихий спокій огортали її; й думка, що за якийсь час знову треба буде покинути теплу хату й брести грязюкою, ще додавала того чудного, солодкого чуття. В тій хвилі Ганна рада була побалакати щиро, пригорнутися до кого-небудь, та й почала докладно розказувати, відповідаючи на питання хазяйки.

Вона була сирота і зросла між людьми. Був брат, жив у наймах, але вже кілька років десь пішов, та й не чутно: кажуть, що вбили його татари. Більше незісталося в неї роду, бо батько в неї був захожий чоловік. І вона все ходила у наймах. Невесело було дівувати наймичкою. "Почали далі дів-чата-однолітки заміж виходити, одна за другою, а мене, звісно, ніхто не сватає,— оповідала. Ганна,— не дуже де й побачиш було мене! Ото й думаєш: усі мене обминають, зостануся я довіку сама одна без роду на світі, та так сумно стане! Хоч би брат був, хоч би яка родиночка, щоб до неї обернутися, прихилитися. І так,було все ждеш — звісно, тільки дуриш себе,— що станеться з тобою що-небудь таке..; брат вернеться або посватає хто добрий... Було в хаті сидиш часом,— двері сінечні рипнуть або собаки загавкають, то аж серце стрепенеться".

' — Ти гарно розказуєш,— ласкаво кивнула Ганні хазяйка. — Нема чого й розказати! От тоді прийшов був на село Грицько, чоловік мій, та й пристав за парубка в хазяйського сусіда. То ж, бувало, часом стріне та й заговорить, а далі восени сватає. Не змагалася, пов'язала старостів, а хазяї відмовляють: він, кажуть, чоловік чужий, перехожий і не має нічого, ще й ледащо до того — а його ледачим вславили, хоч до своєї роботи він не лінується. Будете, кажуть, злидні тільки плодити. Та я не послухала — нехай вже й злидні будуть, та свої; як я маю цілий вік в* наймах ходити: всього добудеш, окрім доброго слова. Так і побралися; хазяї ще й посміялися з нас: таке заслужила за свою працю, що тільки поглузували. Докучило нам обом по людях ходити, взяли в пана хату з городом та робили в людей та в пана за сніп абощо; тільки трудно: робиш все, а нічого немає. Може, буде краще на новому місці; тільки добутися б уже скоріше...

Ганна засумувала під впливом власного оповідання.

— Мабуть, не дав мені бог талану, не бачила щастя й змалку, та не щастить і тепер... А Грицько все сердиться. 6т і тепер ідемо: хіба справді солодко тинятися, як собака блудяща, по дорогах та переховуватися по ярах?

Хазяйка почала розповідати й про своє горе — все діти її вмирали.

Так ішов час. Стало зовсім темно; вернулися чоловіки. Швидко поснули потомлені перехожі, не чуючи ані тихого ляпотіння дощу, ані цвіркунового голосу, що співав за піччю.

Перехожі повставали й зібралися — ще й не розвиднилося.

1 2 3 4 5

Інші твори цього автора: