"Ніобея"

Левицький Модест

"НІОБЕЯ"1

Бувальщина

До брудного жидівського заїзду в маленькому місті на Волині під'їхала на чотирьох підводах трупа артистів. Тут вони мали дати дві вистави, а коли пощастило б, то й третю, а потім їхати далі, у друге містечко, звідтіль у третє — і так далі, без краю. Звичайно, як мандрівна провінціальна "рус-ско-малорусская" трупа.

Було це пізньої осені перед Пилипом 2. Холодний вітер гнав якусь мряку, чи то дрібний дощик, на вулицях було слизько й кально, стояли калюжі, бо танув сніг, що випав був кілька днів перед тим.

Старий, брудний заїзд з облупленими стінами стояв серед містечка, над дорогою. З темного підсіння, куди заїздили підводи, було четверо дверей у "номера", як називав господар горниці свого заїзду, а далі була стайня і возовня, під тою ж таки самою стріхою.

Артистів було десятеро, й розташувалися вони в трьох "номерах" заїзду,— бо четвертий зайняла компанія приїжджих офіцерів.

У найменшу горницю, що була в кінці підсіння, геть коло самої стайні і єдиним віконцем своїм дивилася на облуплену стіну сусідньої хати, молодий, худий і блідий чоловік з голеним обличчям, у кожушині, критій сірим сукном, та в сивій смушевій шапці, ввів під руку закутану в теплу хустку жінку.

Иона йшла помалу, похилившись і через силу пересовуючи ногами, а як переступала поріг, то застогнала жалібно.

Помалу, Івасю,— просила вона.— Ой, як тяжко... Як погано!..

— Сідай... Ось тут сідай, просто на ліжко. Я тебе зараз розкутаю, роздягну та й відразу ляжеш, спочинеш, то й легше і об і буде.

— Ой, де вже легше! — простогнала жінка.— Чогось мені чимраз гірше стає...

— Втомилася ти, бо дорога погана, розтрусило тебе Іі розбило. А спочинеш, то й полегшає. Я здоровий, а й у мене спина болить, наче цілий день молотив.

— І втомилася, й болить-таки... там... чимраз гірше... 'Га я б усі болі залюбки перетерпіла, якби Наталочка наша була здорова та з нами тут була...

Іван не сказав нічого, тільки зітхнув тяжко й почав розкутувати хвору. А вона сиділа, згорбившись на ліжку, склавши руки на колінах.

— Насте, сиди рівніше, бо не розкутаю ніяк,— казав Іван.— Насте, не хились же, Насте! Що з тобою? — крикнув він переляканим голосом.

Настя схилилася набік і впала на постіль, на голий брудний матрац, ще нічим не застелений, без подушки. Тепла хустка зсунулася їй з голови; лице Насті було бліде як стіна, уста сині, очі заплющені.

— Насте! — з одчаем скрикнув Іван, вхопивши її за руки.— Що з тобою? Ой боже мій, що з тобою!

Він пустив її руки, й ті руки впали, мов мертві. Іван вибіг з кімнати в підсіння.

— Ой, рятуйте! — крикнув він.— Ой, люди!

У "номер" вбігло кілька товаришів артистів, що не встигли ще пороздягатися з дороги, прибіг і господар заїзду.

— Що? Га? Води... води дайте!

— Вмерла?

— Зомліла?..

— Зомліла, напевне, зомліла...

На Настю бризнули холодною водою. Метушня в хаті була велика, двері в підсіння стояли нарозтіж. Настя відкрила очі: мутні, немов сонні.

— Холодно... Ой, холодно!..— промовила вона.

— Зачиніть двері! Та й справді тут холодно, як надворі.

— Запаліть у грубці! — звернувся хтось до господаря.— Тут-бо у вас і справді собака не висидить, не то що людина, та ще хвора.

— Зараз, зараз... Сею минутою! — метнувся господар.

— Настечко, що з тобою? — лагідно питав Іван, взявши хвору за руку, холодну, як крига.— Зомліла? Болить дуже?.. Втомилася?..

— Ой, так мені пагано... Так недобре...

— Треба лікаря,— сказав один з артистів.— Не можна ж так. Чи є тут лікар? — спитали господаря.

— Аякже! Є. Аж два докторі є.

— Пошліть кого-небудь, щоб привіз лікаря.

— Не треба,— тихим голосом мовила Настя.— Що він мені поможе?

— Як — не треба? Де ж бо таки так? Ви ж зовсім хворі. Треба щось робити, так не можна. Біжіть по лікаря.

— Я зараз пошлю звощика,— сказав господар.— Зараз, сею минутою!

— Та у грубці зараз щоб запалили. Це й без лікаря всякий скаже, що так холодити хвору людину не можна. Та самовара поставте.

— Сею минутою!

Тим часом Іван з двома артистками роздягнули Настю з верхньої одежі, якось застелили ліжко, вклали її і накрили всім теплим, що було в них. Настя трусилася, як у пропасниці.

— Чи то з холоду так її трусить? — бідкався Іван.— Чи з утоми? Чи з хвороби?..

— І з болю, і з утоми, і з холоду,— все докупи склалося,— мовив підстаркуватий, гладкий, обголений комік.

— А сьогодні ж грати треба,— озвалась одна артистка.

— А треба.

— Та як же вона буде грати?

— Спочине, зогріється, заспокоїться, то й буде грати. До вечора ще далеко.

— Авжеж,— згодився старий комік.

— Федотов не подарує,— мовив другий артист.— Що йому до того, що людина хвора? Грай, хоч ти собі рачки на сцену лізь, а грай. А не можеш чи не хочеш — пропадай з голоду.

— Ох! — тихо простогнала Настя.— Я б грала, коли б тільки не боліло так тяжко... коли б не душило так під серцем... коли б я хоч знала, що там з дитиною робиться1,: з Наталочкою?..

І вона тихо заплакала.

Минуло з півгодини. У підсінні заторохкали балабончики містечкового звощика. Рипнули двері, у них просунулась голова господаря й сповістила:

— Доктор приїхав!

Увійшов лікар. Він привітався, кивнувши головою, й почав роздягатися, шукаючи очима, куди б повісити своє пальто і) шапку, й, не знайшовши навіть цвяшка у стіні, склав свою и ігжу на стілець у кутку. Тим часом з горниці повиходили нніариші артисти, лишилася тільки одна артистка та Іван, І Іастин чоловік.

Що тут у вас сталося, люди добрі? — спитав лікар, підходячи до ліжка й уважно дивлячись на хвору примруженими, короткозорими очима.

— Ось жінка моя, пане докторе, занедужала,— ска-шв Іван.— Сідайте,— додав він, підсовуючи Стілець до ліжка.

— То ви артисти з трупи Федотова? — питав лікар, витираючи хусточкою мокрі від опару вуси.

— Еге. Оце тільки-що приїхали.

— І хвора також артистка?

— Авжеж. Сьогодні має грати Ніобею. Лікар похитав головою.

— Ну, розказуйте, що у вас болить? — звернувся він до хворої.

— Ось тут болить... так болить, що аж зомліла я з того болю... всіх перелякала...

І Настя відгорнула з себе стареньке пальто з такою драною підшивкою, що аж вата клаптями лізла; потім таку ж саму діряву, витерту хустку. Лікар аж зітхнув, дивлячись на те нужденне лахміття та на стару Настину сорочку і спідницю, що місця живого не мали на собі без дірки або латки...

— Не дуже тут у вас тепло,— мовив він.— І дух такий прикрий від тої стайні, від гною. Чи не могли б ви хоч для хворої якусь кращу, теплішу горницю взяти?

— Де ж її. взяти? — здвигнув плечима Іван.— Ще и гірших бідували не раз... Ця ще нічого... Ось запалять у грубі — буде трршки тепліше.

— Ну й життя ж ваше... циганське, вибачайте,— сказав лікар.— І здоровому, мабуть, не легке воно, а що вже хворому. .

— Гірше циганського, пане докторе,— озвалась хвора.— Цигани хоч бідують, так за те волю мають. А ми невольники, продані з тілом і душею...

— Як— продані?

— Найгіявся — продався,— сказав Іван.— Антрепренер як хоче, так нами й орудує. Слабувати не можна: занедужав— іди собі геть і подихай з голоду... Е, багато говорити! — махнув він рукою.

Лікар почав оглядати хвору й розпитувати про її болі. Потім, оглянувши та вислухавши все, що треба було, поклав хворій під пахву тепломір.

— Ось так посидьте ще хвилинок з десять, подержіть тепломір. Бо у вас ще й гарячка є.

— Яка ж гарячка? Мене холодом трусить.

— Ото ж то, мабуть, і починається гарячка,— мовив лікар.

— Тут, пане докторе,— озвався Іван,— опріче цієї хвороби, ще тяжке лихо в нас є: дитина наша занедужала, як у Дубні грали ми. Мусили лишити її в земській лікарні, бо з собою ніяк не можна було везти: кір у неї почався, горить уся. А що ми відразу не помітили тієї хвороби та ще, мабуть, десь застудили її, тиняючись отак по заїздах: бо до того кору ще й запалення легенів причепилося. Куди ж було з нею подітися? Жінка хотіла лишитися там з нею, та антрепренер наш і слухати не хотів. "Як лишатись, то лишайтеся,— каже,— але вже до мене не вертайтесь, не треба мені вас і чоловіка вашого не треба, не хочу держати вас,— каже,— ідіть собі під три чорти всі: одні збитки мені через ті ваші хвороби. Одну виставу граєте, а дві пропускаєте!" Ну, а куди ж нам тепер, зимової доби, подітися? Гроші він нам винен, а попробуйте виправити їх! Неволя, каторга, та й годі!

— Сама, повірите, через силу ноги волочу, а грати мушу,— мовила хвора.— А душа потерпає, як подумаю, що там з дитиною робиться...

— Мала дитина? — спитав лікар.

— Шість літ.

— Ну, то перебуде кір, видужає. Це ж не така вже тяжка хвороба.

— Не кір страшний, а те запалення легенів,— озвалася хвора.— Лікар казав, що дуже тяжке воно в неї і небезпечне... що днів три-чотири він ні за що ручати не може... Кволенька вона в нас, худенька, слабосила... Та й де та сила взялась би в неї з такого бурлацького життя? Ми ж більше трьох днів на одному місці не сидимо. Отак увесь вік свій та бідна дитина тинялася по брудних заїздах!.. А чи раз воно бувало, що по два дні, по три дні не обідали ми, якоюсь ковбасою чи чаєм живилися!

Сльози струмочком бігли по блідому обличчі хворої. Гарне було воно, те обличчя, особливо очі, блакитно-сйіі, великі, тепер повні сліз, тільки якісь жовті плями та темні смуги під очима трошки збавляли тої краси; від безсонних ночей поробилися вони та від усяких мазил та фарб театральних.

— Слухайте, люди добрі,— мовив лікар,— що там з дитиною вашою — нічого не скажу, бо не знаю й не бачив її. А ви самі, пані добродійко, хворі, та неабияк — оце я напевно скажу. Грати ви ніяк не можете сьогодні. У вас тяжка жіноча хішроба та ось і гарячка...— він добув з-під пахви хворої іччіломір,— тридцять дев'ять градусів. Лежати вам треба нерухомо днів кілька, поки гарячка минеться.

— Не можна ніяк,— казала хвора.

— Мусите.

— Не можна ніяк! — зітхнув Іван.— Афішки вже розліплено, виставу відкласти не можна... Федотов нас живцем з'їсть... зруйнує...

— Нехай хто інший за вас грає...

— Ніхто не може,— сказав Іван.— На другу виставу заздалегідь ще можна було б обійтися без неї, вибравши якусь іншу п'єсу, та й то попереду півдня треба гризтися з антрепренером. А сьогодні вже мусить вона грати.

— Та як же вона буде грати, коли вона й хату перейти нездужає? Вона ж вам там, з того болю, знов зомліє, на сцені впаде...

— Ось за тим* ми вас і попросили, пане докторе: піддержіть хоч на цей вечір, дайте їй чого такого, щоб зменшити біль, ви ж знаєте такі способи: морфій чи що там інше...

1 2