Кудою йти?

Трохим Зіньківський

Сторінка 3 з 3

І врешті — умре за сих людей, на хресті розіпнений... Для чого ж се, спитаєш, навіщо се єсть потрібно? А на велику науку людям й приклад: щоб послужити людям — їх треба полюбити так, як полюбив їх Бог, аж до смерті Своєї; а щоб їх полюбити так, то се зразок дає Христос: потрібно єсть єдине бути з ними, потрібно все те відчувати, що й ті, котрим маєш служити; потрібно жити їхнім життям, їхніми потребами, їхніми радощами і смутком їхнім, треба свою душу зілляти з їхньою душею і, піднісшись духом в високості, зоставатися їхнім братом... І коли ти хочеш Христа собі за Бога мати — йди Його слідом. Його стопою, наскільки людський дух може бути до сього здатний, іди до тих, до котрих душа твоя найближче; іди до тих, де ти родився, чиї і радощі, і горе мусять бути тобі найближчі — тільки там душа твоя найповніше відчує те, що і вони чують, тільки там її обійме найпалкіше полум'я любові до людей і бажання найревніше і жити, й вмерти задля них, твоїх коханих й серцю близьких... Для того і Господь, щоб взята їм на себе снасть людська пройнялась найбільшим палом любові до людей, мусив родитись від людей і жити так між тим людом, де родився. Не до фарисеїв, не до можних піде Він — ні: Він візьме в свою оборону люд темний і убогий, люд безпритульний й покривджений. Огонь жерущий свого слова гнівливого Він виллє на тих фарисеїв й можних, катюг людських; їм кару прорече небесну: "Горе вам, книжники і фарисеї!"

І зник божественний вістовець. Люциюс був як уві сні — все зрозумів він тепер, все йому стало ясно, став видкий йому шлях правди й волі на землі...

— Поклоняюсь Тобі, Боже вбогих і малих, й беру твого життя будучого прообраз моїм малим й нікчемним силам на приклад і науку! Зриваю з себе шати золотого раба римського владики! Видираю, викорінюю із моєї душі усі прикмети рабської душі, римської, що защепило їх мені життя із ними спільне, що їх надихавсь я в повітрі римськім отруйнім. Омию, омию в Рейні ріднім я римського підніжка плями, з повітрям вільним рідної безщасної вдовиці-неньки, Германії моєї, вдихну я знову, верну я знову любов і пал до щастя її й волі; поновлені згадки про літа дитячі щасні вернуть мені і чисту душу, і відвагу за правду її стати, поновлять в мені бажання для неї жити, для питомої країни, що топчуть тепер її легіони римські й псують, мордують нещасливу. Сонце твоє побачивши, діброви твої, гори і долини, серце в собі германськеє почувши, те серце, що билося так дитям ще, задля неї лиш, неньки моєї, для щастя й волі рідного краю. Зірвавши, скинувши із себе римлянина, я стану тим, ким мушу бути, й почую в собі силу й бажання йти тим шляхом правди, що вказує мені Господь новоявлений... Германіє моя убога, сіра, зневажена і темна! Тобі від сієї години усе моє життя, уся любов моя, увесь пал душі моєї — з тобою, з твоїми синами, я розділю твою сумну долю, й полон, і муки, і зневагу, що завдає тобі блискучий, в золоті й крові втопаючи, проклятий, на гибель люту слізьми і стогоном народів обречений Рим... І смерті самої, дай Боже, Христе Святий, мені, щоб не злякатись прийнять із рук катів твоїх, моя святая, рідна земле, за тебе, за волю твою й долю і за твою иравду...

Так помолився щиро біля Віфлеєма в святий день народження Божого перший християнин Германії.

1 2 3