(Образок з життя Дніпровського повіту 1887—8 року)
Нема краю широкому, вільному степу! Простягся він рівний-рівний від кучугурів Дніпрових аж до самого Сиваша, уперся в його, став неначе на годину, а далі перекинувся через Сиваш, задавив його своєю величезною рівнотою і простягся вже вільно далі й далі, зачепив річечки Молочну, Дін і пропав десь... Коло самого моря лежить він — неначе залицяється з ним, широким і таким же вільним,— як два брати, один тихий, до оселі прихильний, а другий — ворог хати... Від Дніпра степ хороший, коло Сиваша — понурий, білястий, з лисинами. Та й не диво йому засумувати коло такого сусіди. "Нікчемне море" і коло його, і над ним:
І небо невмите, і заспані хвилі, І понад берегом геть-геть, Неначе п'яний, очерет Без вітру гнеться... 1
А трохи далі од того нудного берега, де тільки верблюжка червоненька — неначе кров розлита, або м'ясиста — неначе сльозами вкрита,— далі не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава 2.
Отакий-то шматочок степу, про котрий іде річ.
Цей рік великий бог не хотів глянути на степ широкий своїм милостивим оком; прогнівили його, милосердного, одвернув лице своє, і в той мент мертвим вітром повіяло... Все, що з весни потяглося з землі багатої, все зразу стало вмирать. Вітер з схід-сонця віяв, дув немилосердно, лютував як хотів, усяку билину, стеблину зв'ялив, зсушив. Зелений хліб вийшов з землі травицею розкішною, неначе килимом укрив степ; повіяв сердитий вітер — і травиця звернулась у дудочку, зав'яла, голівоньки схилила додолу, пожовкла — і вмерла навіки... Курай колючий та живучий, перекотиполе чудовне та летюче — від того вітру повмирали, і на Іллю святого 3 степ почорнів, неначе зябина восени, сірою землею як попелом вкрився. А чоловік, хлібороб, сльозою гіркою вмився... Дрохви повтікали, стрепети знялися і не вертались, степ захолов, замер.
Тільки Сиваш своєю важкою, сивою, як мертве око, хвилею лиже жовтий і попелястий берег.
По жовтій землі розкинулось село,— як пісні кажуть, стоїть невесело. Хатки маленькі, з глини складені; покрівлі, як у татар, низькі, глиною вкриті; повітки і сараї глиняні. Хата від хати на півверстви, а вулиця — як колишні шляхи. І все те жовте-прежовте: і хатки, й земля, і небо — все жовте. По всьому селу ні одного деревця немає; будяки, що іноді ростуть рясно та густо — і ті жовті, обскублені. Тільки серед
* Трава, портулак.
самого села велика біла церква сяє золотою банею й радує втомлене око зеленим цвітом. По селу розбрелась худоба: кістки та шкура одвисла на ній, коні зовсім запаршивіли. Ніде коло хат і на гарманах нічогісінько немає: ні соломи, ні сіна, ні полови... А поза селом стоїть будка, соломою вкрита, і коло неї велика жердина, а на ній віхоть соломи та пучок різок. Вартові стоять і денно, і нощно,— то в селі чума, а віхоть та різки говорять: не їдь, чоловіче, бо .битимуть!
Чудно на світі робиться! Як поза хатою стіжки весело красуються на сонечку божому, як на гармані повні коні, сита худоба,— то коло хати стоять стіжечки палива — кирпичу (кізяку), по двору птиця вештається та щеботить, свиня хрюка; у хаті весело, відкіля тих квіток навезуть; дівчата пісні співають, весілля грають на селі, на вулиці люди ходять, парубки співають, а коло шинку, як коло вул-ля у теплий ясний день,— такого там людей... А як поза хатою голо та пусто, та ніде немає нічого,— сум, тиша і в хаті, й на вулиці, а жид у шинку цілий день спить або зачинить шинок і повіється зовсім з села. Проїдеш через таке село — сум, нудьга нападає; якби не гріх, так би на тій жердині й завісився.
Голод у селі. Страшне слово!.. Члени земські тричі приїздили, привозили гроші; приїхали аж три валки з хлібом,— але той хліб на новий посів, а їсти... їсти — бог дасть. І бог дав. Люди коней запрягали, сами посідали й потяглися в Херсонщину, де бог хліба дав; одні повіялись аж за Миколаїв, другі поїхали аж у Київщину... На селі тільки жінки з дітьми зосталися та слабі...
Зосталася удова Ганна й коло неї п'ятеро дітей: Степан чотирнадцяти год, Марися дванадцяти і троє зовсім малих, таких, що меншому рік минув.
Степан уже другий рік у наймах, він за кухаря коло котити; був підпасичем коло шматка шпанки, а далі у кухарі перейшов. Другий рік як він у багатого німця по тридцять карбованців на рік став і гроші приносив Ганні. Велику поміч давав. Прийде було — усі радіють: мати не знає, де посадить. Марися клопочеться коло нього, розпитує, як і що у панів, чи велике село Чаплі, чи велика отара, як квітки ростуть у городах у панів; малеча лізе... А мати подивиться і нишком заплаче. Кожен раз, що приходив Степан, нужа його заїдала; сорочки немає — шматочки закаляні замість неї. Обмиють його, одягнуть у чисте шмаття, одпочине дома день або й два і піде знову на степ. Жилося Ганні не дуже погано; хліба було доволі торік, хватило аж до нового,— а нового бігма, та нічого, міркує вдова, прийде на покрову 4 Степан і принесе гроші.
Цілий день на покрову ждали Степана — не прийшов. Другий день Марися аж на толоку виходила назустріч — немає Степан^. Яа п'ятий день тільки прийшов Степан і приніс клунок: в йому було дві сорочки, постоли, батіг — усе його збіжжя. Дуже зраділи йому.
— Шо ж це ти, сину, так запізнився?.. Ми тебе чекали ще на покрову, як торік...
— Так запізнився, бо...
— Що ж це ти і клунок свій забрав?
— Я, мамо, зовсім прийшов.
— Як зовсім? — перелякано спитала Ганна, і серце у неї захололо.
— А так.
— Хіба ж тебе вигнали?
— Вигнали.
— Ой, лишенько. За що ж, сину, вигнали? Може, ти сам не схотів?
— Ні, я хотів, а шахмейстер. приїхав і звелів іти додому, я й пішов.
— Як же це так? Робив, робив, а проти зими взяли та й прогнали? Сину мій коханий! Ти від матері не таїсь: може, ти що вкрав абощо?
— Ні, мамо, не крав.
— Може, яке ягня зарізали та з'їли?
— Ні, не різали... У Хвейна не можна: вівці лічені, і коли яка пропаде, одіб'ється — зараз штрап, а як здохне — махан собаці віддай, а шкурку шахмейстрові. Ні, там не вкрадеш, не з'їси.
— За що ж, за що ж вони таке роблять? А другі зостались, чи й других порозгонено?
— Ні, зосталися... Оце отамани і старі чабани зосталися, а всіх підпасичів з наших сел прогнали. Казали, що у Каховці на ярмарку полтавці поставали дешевше на зиму, а котрі були до покрови у нас таки да у якономіях — ті за харч стали.
— Головонько ж моя бідная! І грошей не дали?
— Не дали. Казали, що всі забрав, а вперед не дають,— такий приказ. Казали, що хліба і сіна немає, так усім дають менше.
— Лишенько ж моє! Чим же я годуватиму вас, дітки мої кохані? — заголосила Ганна, а за нею й менші діти.
Довго вона плакала, бо бачила, що зима прийде, заробить нідеу бо і в Перекопі — і там людей повно, за хліб роблять,— просто таки лягай та й умирай.
— Мамо, а мамо! Та ви тоє... чого ви плачете? А може, й перезимуєм...— говорив Степан.
— Сину мій, сину, дурна ти дитино! Як же ми перезимуєм? Без тебе було важко, а тут ще й тобі треба шматок хліба,— де ж я його візьму?
— Та воно, може... як-небудь... Може, й перезимуємо.
— Ах! — промовила Ганна.— Дурне, дурне...
Хліба ж, хвалить милосердного, було трохи, на місяць стане або й на два.
Заходились варити їсти. Марися принесла кирпичу, запалало у печі. Закипіла вода, вкинула шматочки зо три буряків та кислого каменю, що в Перекопі купують, та солі — от і борщ. Хліб черствий і того по шматочку дає Ганна. Картоплі немає — бо її й заводу нема, картопля не родить, а буряки іноді ростуть; не родить ніякої огородини.
Одпочивши днів зо три, Степан пішов розпитувати людей, де б йому стати хоч за харч. Одні з його сміялись, другі казали: "Ти, Степане, хоч і малий, а вже великий дурень. Хіба не бачиш, що тут робиться! Самим їсти нічого, а ще й наймитів держати".
На Михайла 5 пішов він до молоканів 6, чи не приймуть до отари. Не прийняли, бо позганяли вівці на другі степи, у другі повіти — тут нічим годувать шпанку. Уже й морози взялися. Зима рано прийшла. Оце уранці встане Степан, візьме дві вірьовки та удвох з Марисею йдуть на степ збирати паливо — курай. Цілий день проходять; сонечко сяде, а вони по стеблині збирають і принесуть в'язку або й дві. На одну ніч не стане.
Хліба все менше і менше у коморі.
— Лишенько моє! Хоч би ти, Степане, де став, а то їси багато; бач, хліба вже мало зосталось...
Посидів ще Степан день, походив, назбирав кураю, а увечері й каже:
— Мамо!
— Чого, мій голубе?
— Я піду... бо малі діти у вас... Зоставайтесь самі.
— Куди ж ти підеш? Де ж тебе приймуть?.. Ти ж ще хлоп'я мале...
— Піду...
Уранці Степан узяб шматок хліба, у клунок сорочки й батіг і пішов з села. Одним ротом менше стало. Тижнів через два після Миколая 7 настала зима, да така, якої десять год вже не було. За кураєм уже ходить не можна, бо ввесь вибрали, а надто ще й снігом замело. У хаті — як надворі; стіни усі льодовою корою вкрилися, у кутках сніг лежав. Одсунули лавки од стін, усі сидять на печі, але й піч холодна, бо немає палива. З ранку до вечора ходять Марися з Ганною по селу й поза селом, збирають кізяк... Та де там збиратьі Скотячий лікар з урядником палять гній, бо чума на худобі, не можна, кажуть, його держати — приказ такий.
Минуло й різдвяне свято8. Завше весело було у велике свято — а тепер тихо: не чутно ні пісень, ні гомону на вулиці. Де-не-де хтось заспіва та й зникне — фуга не дає й цим двом-трьом веселим молодим душу одвести.
Настала й голодна кутя. Для Ганни й справді голодна: ні пирогів не пекли, ні куті не варили. Перед вечором сумно було у хаті, діти щось щебетали та й замовкли; менші заснули, а старшенький хлопчик на печі сів коло Марисі, обняв її й тихенько щось питав.
— Марисю, а Марисю! Чи у всіх кутя бува?
— У всіх, любенький.
— А у жидів? У жидів, мабуть, не бува. Не бува, Марисю?
— Ні, не бува у жидів, тільки у тих, що до церкви ходять.
— А солодка кутя у панів? Га? Солодка? І узвар, мабуть, є? Є, Марисю? Мені Степан казав, що в управляющего ой солодкий, ой соло-одкий...
Ганна засвітила свічечку шагову воскову перед іконою, стала навколішки і тут усю душу вилила... Наболіло у сироти. Згадалось їй дівоцтво, як той сон, як блискавка засвітилась, а далі її весілля, трудове життя з любим чоловіком, а далі, далі...