"Уміркований" та "щирий"

Винниченко Володимир

Лист чоловіка до жінки

Оце, Ольго, пишу тобі з самої тюрми. Найшовсь добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав-таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили-таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таки, побачить же воно справді, що з мене соціаліст, як з клоччя батіг. А все-таки продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може, скоріше виручиш. Та, гляди, не продай чорного кнурця, що по ліву в сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора і виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось в руку,— щоб його за печінки вже ткнуло,— може, з того щось і вийде.

Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову "великорусским наречием". Пам'ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить в вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам'ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.

Я вже мав виїжджати додому та на гріх і подумав собі: "Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любові до рідного з серця не викинеш".

Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось-таки правитель-ству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхать, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзда.

Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері причепився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі:

"Свій чоловік, українець... Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах..." От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері і хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчики з галстуком, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб всяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже і "ренегат", і "кацап", і "зневага національної культури". На смерть образився.

Ну, все-таки поїхали разом, їдемо, балакаємо про українські газети, і, не криюсь, приємно-таки було держати в кишені українську газету і не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казати, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато і по-українському-таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціалістом був. Гріх це сказать про його, тільки вже надміру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не одпадуть, гляди, й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. їдемо ми звощиком повз пам'ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звощи-ка у спину.

— Звощику!.. А, звощику! Той обертається.

— Ась? — каже.

Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається.

— Не "ась", а "що",— поправляє того. Звісно, звощик не розуміє:

— Чего изволите?

— Не "ась", кажу, "що" треба казать! Розумієш? Хто це на коні?

— Это? — показує звощик пужалном на Богдана.

— Еге ж.

— А ато какой-то хахлацкий генерал.

— Чого ж хахлацький?

— Вели б наш, так он прямо сидел бы, а зтот, ишь, как набок свалился. Пустяшной генерал...

Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звощика за пояс та як закричить:

— Що?? "Пустяшной"?! Ах ти ж, кацапська твоя морда! Та ти не знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?!

Звощик попався сердитий. Не подобалось йому це.

— Тьі,— каже,— барин, потише, не лайся. Я ведь то-же могу словечко сказать. Я хоть й кацап, да одной леригии с государем!

Тут би замовкнуть, так ні, Недоторканого це ще більш підзадорило, і він випалив таке, що до лиця тільки якому-небудь соціалістові. Мені аж у серці йок-нуло, а звощик так і жахнувся.

— Так вон ка-ак? — каже.— Это, значит, на государя такие слова. Ну, так погоди же. Н-но!

— Куди ж ти завертаєш? — гука Недоторканий.

— А вот увидишь! Н-но! Вот в участке мы разузнаем, верно ль то, что тысказал. Мы таких уже возили...

"От туди,— думаю,— к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його". Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде.

— Ну, оставь, извозчик,— миролюбиво кажу я,— по-езжай на вокзал... Довольно.

— Не-ет. Я атого не могу. Не-ет. Уж мы это в участке рассудим. Н-но!

Що ти його будеш робити? Ще справді завезе. Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.

— Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? — питає, нарешті.

— А ты думал в лесторан тебя за такия слова? Н-но! Що ти йому казатимеш? Везе-таки в участок! Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене та й каже до звощика:

— Ну-ну, їдь, їдь... Чого ж?.. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за т в о ї слова про царя... їдь, їдь...

Звощик нічого, мовчить.

— Побачимо, побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицьку морду з царем зрівнюєш.

— Разве я равнял? — раптом озирається звощик.— Я, значит, к примеру только... А ты вон что!..

— Ні, голубе... Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свидєтєльом буде. А за це знаєш що роблять?

Звощик нічого не одповідає, одвертається і мовчки їде далі. Потім помалу поверта коня і їде назад.

— Куди ж ти? — з іронією пита Недоторканий (не вдержався-таки).

— Время не хочется терять...

— А! "Время". Ото-то ж бо й є... Кацапня проклята!

— Та годі вже, пане Данило,— просю вже я — Хай йому біс. Мовчіть уже.

— Ні! — каже.— Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. "Пустяшний"! А ваші Куропаткіни, Рождественські, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондра-тенко — та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури!

Отакий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду,— немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандарм, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я.

— Він не має права! — чую, говорить Недоторканий.— По маніфесту усі мови рівноправні... Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка:

касир нещасний!

Жандарм перебиває його.

— Та плювать мені! — гука Недоторканий.— Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!

От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандарм дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав-пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.

— А хіба на полиці не можна? — каже до того.

— Что-с? Полицию? — не зрозумів той.

— Ничего, ничего,— поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота.

— Ти — українець? — тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.

— Как изволили сказать? — ввічливо нахиляється цей.

— Хохол ти чи кацап?

— Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Чернигов-ской губернии.

— А по-своєму й говорити не вмієш?

"Ну, от! — думаю.— Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!" А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.

— Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужиц-кому,— делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.

Недоторканий ще більше похмурюється:

— Та не "по-мужицькому", а "по-українському"! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк... О! Є і пани такі ж самі...

— Да! — зітхає багажний.— Всякие, значит, народм... Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги

на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як

навмисне, нема. Плюнув я.

— Чи нема,— кажу,— хоч у вас злота, Даниле Івановичу?

— Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувать хотів... Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете?

— Злота, злота.

— А наш брат галушка мовчить... Та чухається... А ка-цапня хазяйнує собі... Культуру свою...

— Барин! Мне некогда... Идтить нада, второй зво-нок,— несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його.

— А ти по-своєму сказати мені не вмієш?

— Я, барин, человек занятой... Позвольте за труд... Мне некогда политикой заниматься...

— Ні, стій! Я тебе не про політику.

— Данило Івановичу,— умішуюсь я,— бог з ним, пошукайте злота.

— Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?

Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.

"Ах, ти ж боже мій! — думаю.— Знов скандал буде".

— Данило Івановичу! — благаю вже.— Та пустіть чоловіка.

— Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?

Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:

— Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.

Зачувши "жандарма", я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зникає.

Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую — чийсь знайомий голос вигукує:

— Україна спасла Росію!

Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий мітинг.

1 2