Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там і цибуля, й часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзали по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстанова?.. Праворуч — залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки і численного потомства її; просто — покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декільки напівцілих стільців;
лампа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими жидівськими обличчями. На вікнах руді подрані завіски.
— І скільки за сей... за сей номер? — повернувсь я до Лейзера.
— Одін руб.
— Не менше?
— Хе! — усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене.— Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянсь-кий батюшка. У нас усьо благородниї" гості зупиняються... Даже студенти були... Ето самий пєрвий номер у весь N. Ето не какой-нібудь себе сарай...
— А Гаркун-Задунайський тут у вас?
— Гарку-у-н? — перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. — Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?
— Нєт... так... А что такоє?
— Нічево... Я думав... Нєт, нічево... Да, он був у нас... Тєпєр он на другую кватіру... Ет! ето такой человєк! —вмить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітерець, і пух закрутився по хаті.
— Гаркун, он такой человєк,— зараз же знов повернувся він до мене.-Єсли ви імєєтє к нєму какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у його дєньги... О! І тогда он будєт — ша! А єслі он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор' Какои он актьор? Актьори усьо — благородниї люді, а он шарлатан какойсь... Ми йому вигналі з нашой гос-тініци, так он завьоз наші 10 карбованців, і годі! Босяк, і більше нічево!
"От такої!" — подумав я і замовк. І більше про "ант-репреньора і режісьора русско-малорусской трупи" вже не мав охоти розпитувать.
II
Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене іти в сьому городі та ще і в таку ранню добу.
— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. "Певно, Лейзер з самоваром",— згадав я і заспокоївся.
Коли ж ні! В дверях з'явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. В синій суконній чумарці, таких же штанях в чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій, постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного жидка.
— Удивляєтесь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні.— Й, конечно, поражаєтесь?
Я таки справді і здивувався, і "поразився".
— Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунай-ский, антрепренер й режиссер русско-малорусской местной труппьі. Очень приятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку і шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю і щось, не пам'ятаю вже що, пробурмотів і собі.
— Позволите? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на йому, промовив: — Фу! Припекает сегодня! Абсолютно жарко будет! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. "Откуда мне сие?" — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун втирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
— Но... позвольте...— опам'ятався я нарешті.— Как же ви... Откуда же вьі узнали, что я... приехал...
То... єсть... я просто не понимаю. Откуда вьі меня знаєте?
— Я? — загорлав він знову і зареготався так, як, мабуть, ніхто і ніколи тут не реготався, скільки пам'ятали себе суворі жиди на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зітхнувши, сумно додав: — N.. знаєте, такое болото, где лишний... как бьі вам сказать, лишний голос в атом концерте, з... а... слмшен сей-час же... Д-да!
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все-таки мало з'ясована.
— Так! — одповів я.— Но... как же все-таки... только что приехал, нигде не бьіл, никого не знаю...
— О, ато пустяки! — заспокоїв він мене.— Абсолютно достаточно, если вьі меня спросили у Лейзера... Я к вашим услугам й душой й телом... й... й всем телом своим.
І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун колись дуже чогось розсердився, почервонів та так і застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.
Ну-с! — вмить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом.— Как же думаєте здесь устроиться? Ви... надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?
Я з цим згодився.
— А-х, щоб же нас! Так будем же розмовляти по-свойому!..
Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав, і почав засипать мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла у нас, чи то пак у його. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом "абсолютно" і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов'язків, яку не кожний витримать може.
— Ви візьміть хоч би таке,— говорив він з запалом.— Єсть у вас репертуар п'єс, п'єс передових; так сказать е... е... з... ну, з направлєнієм... Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е... е... з ними общест-во. І не можна!.. Абсолютно не можна!!
Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на його, закліпав очима і не знав, що йому на це сказати.
— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки, зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. — Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!! — Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив: — Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий "презренньїй металл"? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав в кишеню): нехай мені дають мілійони, розумієте: мі-лій-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: "Господа! вьі меня не знаєте! Вьі не знаєте Гаркуна-Задунайского!" І більш нічого! (Певно, він гадав, що мілійони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші...
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорить про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
— Знаєте що! — скрикнув він вмить з великою щирістю й одвертістю.— Вступайте до мене... до нас в товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
— Будем грать, служить е... е... іскуству... е... е...
— Дуже дякую,— пробурмотів я,— але я якраз тепер маю роботу, я повинен...
— Ет! плюньте ви на неї! — перебив він мене.— Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е... е... б'ється, публіка, аплодисменти... А тут ще музика... тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумать.
— І, главноє, дивіться,— він навіть устав і, широко розіп'явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні.— Ви тільки будете грать! Тільки! Це — раз!
Він загнув мізинець і подивився на його.
— Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це — два.
Біля мізинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
— О... Реквізиту ніякого... То вже моя нещасна доля така,— гірко усміхнувся він,— що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і... Ви не знавте, як це все... тяжко! І ви думаєте, набагато більше я маю від інших артистів? Набагато? Ех!
Він махнув рукою з загнутим мізинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
— Грали ми в одному городі,— задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно.— Збор... 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали... Ну, як вам сказать?.. Грали всі... нічого. Я, знаєте, підібрав тоді трупку — первий сорт. Вона тепер зо мною тут... У мене вже... е... е... абсолютно око на це... "мєткоє". Подививсь, обдививсь,— раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!., Д-да! Підібралась трупка античная просто, зігрались усі... Іде п'єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так коли-небудь)! Це-не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!! Аж театр от так... (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся... иедовольна! Розумієте: не-до-воль-на! А чого? Ви-зивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать — і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на їх, партачать абсолютно, як... е... е... лошаді... Якби не я... провал би абсолютний... Вивіз все-таки... зато ж... Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко і боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і... Ех!
Він знов махнув рукою і картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивились кудись під стілець, чумарка розхристалась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. В хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок
суворих жидів на патретах жалібно і одноманітно благав:
— Ма-о-о-ме, іх вілль есен! Мо-о-о-оме, іх вілль би-и-лке!
— Тяжке... положеніє артиста,— не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знов Гаркун.— Він — мученик, він... е... е... він страдалець. Він абсолютно... страдалець! Ви загляньте до його в душу, загляньте!.. Там... одна мука... Абсолютно!
Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й натхненно додав:
— Але він і...