Усе — про секс

Володимир Дрозд

Сторінка 7 з 10

Перед польотом обміняли нам у зореносній Москві аж по тридцять радянських карбованців, за курсом — двадцять вісім доларів. Я купив диктофончик, ще — якісь дрібниці для дружини та дітей, і мої валютні фінанси заспівали романси. Дуже тонкими голосами. Одного вечора, на Сицилії, ми поверталися із древніх Сіракуз. Машину вела чарівна італійка Лоретта, поруч мене сиділа в машині не менш чарівна українка Оксана, яка знала італійську мову. В одному з містечок машина зупинилася перед перехрестям, на червоне світло. До нас кинулися юні циганки із квітами. Я мав би їх купити і вручити своїм дамам. "Советіко..." — коротко проінформувала Оксана крізь опущене скло дверцят ентузіасток ринкової економіки, знаючи про мій скрутний фінансово-валютний стан. "А, советіко!.." — розчаровано вигукнули циганки і відвернулися від нашої машини. Оте нещадно-презирливе "советіко..." стьобнуло мене, як вкрай виснажену колгоспну клячу батіг із дротяним охвістям. У мені зануртували патріотичні почуття, у мені прокинувся приспаний було валютним безгрошів'ям мужчина, я вискочив із машини, дістав із нагрудної кишені останні мільйони італійських лір і сунув їх у чіпкі руки циганок: "На усе — квіти!" Так я підтримав міжнародний авторитет Радянського Союзу в останні роки його існування. І—залишився без валютних заощаджень... На аеродромі у Римі, де нам випало довго чекати літака, я відбився від рідного гурту і зайнявся вивченням загниваючої капіталістичної дійсності. На одній із розкладок, у закутку пасажирської зали побачив раптом цілі звалища так потрібних моєму пристрасному землякові журналів — "із голими бабами" на замацаних, наче аж пітних обкладинках. Не роздумуючи, позичивши у сірка очей, як сказали б мої земляки (а, що соромитися, хай у моєму селі знають правду про моральне падіння буржуїв!..), я вигріб із кишень останні металеві ліри, демонстративно, не рахуючи, висипав перед продавцем — знай наших, узяв із звалища три верхні журнали. Продавець кинув оком на монети і закивав головою, втім, здається, він ладен був віддати мені той інтелектуальний скарб і безкоштовно...

І ось із валізкою у руках, в якій — плоди морального розкладу Заходу на самісінькому дні, передбачливо загорнені у газету італійських комуністів, іду через московську таможню. Почуваюся я першопроходцем, тим, хто сіє бурю, так називали революціонерів, агентом ленінської "Искры", з якої колись, коли тоталітарний режим демократизується, розгориться полум'я вимріяної головою нашого колгоспу сексуальної революції. Прикордонник ковзає очима по моєму суворому, підкреслено незворушному обличчю, переводить погляд на мій службовий закордонний пашпорт і — стукає штампом, знак, що рідна соціалістична держава розкрила обійми назустріч своєму синові, що повернувся додому після двотижневих блукань по буржуазних манівцях. 1 ось ми уже із сільським сусідою, сорокарічним Митром, відзначаємо моє повернення у рідні пенати. Після третьої чарки, коли, здається, уже усе про пекло капіталістичне мною розказане, аби заповнити довгу паузу, бо сусіда мій — не вельми балакучий, показую мужньо провезену через кордон порнографічну продукцію, приготовлену для голови колгоспу. Митро так прикипів до тих журнальчиків, що навіть грізний голос його дружини Варки, який нагадував, через рівчак про бичка та свиней, для яких давно час накосити трави, не міг від них одірвати. Я пішов за ворота помилуватися асфальтівкою до самого мого двору, а Митро усе ще потів над моїми закордонними роздобутками. Назавтра я вручив журнали голові колгоспу, в такий спосіб подякувавши за сприяння щодо "стезі народної" до двору письменника, яка ніколи не заросте.

Минуло з півроку. Іскра, пронесена мною через московську таможню, розпалила у серці мого сусіди Митра негаснуче вогнище. За кожної зустрічі він тільки і говорив що про ті журнали. Тим часом суспільство наше все помітніше цивілізовувалось. Ось по радіо зазвучала реклама львівського видання "Усе — про секс", із повною передоплатою, — перша ластівка скорої сексуальної революції на рідних теренах. Митро приніс гроші і пошепки, хоч між нашими хатами — яр завширшки метрів зі сто, попросив мене, коли буду у Києві, замовити те сороміцьке львівське видання, бо він у себе на пошті, де кума—поштаркою, зробити того не може, жінка дізнається — уб'є. Так я ще раз прислужився майбутній сексуальній революції. Минуло, можливо, ще з півроку. Повернувшись у село після зими, я запитав у сусіди, чи одержав він замовлену і оплачену книгу. "Ні. А хіба вона на мій двір прийде?!" — наполохано перепитав Митро. "А на чий же? Я, Митре, уже старий, щоб таку літературу замовлять". Сусіда глибоко задумався. Тепер я бачив із вікна, як запобігливо, вискакуючи з двору, зустрічає він свою куму, поштарку. Працював Митро на плавучому крані на Дніпрі по дві-три доби безперервно, а потім тиждень — домував. І так судилося, що довгождана бандероль зі Львова надійшла, коли Митро на крані розбудовував уже незалежну Україну. Весна тільки починалася, листя на деревах ще ледь бриніло салатово, і я з вікна спостерігав за цією історичною миттю, що значила межу між селом нецивілізованнм і селом цивілізованим. Розрізавши сікачем, яким дрібнила буряки для корови, шпагат на бандеролі і розгорнувши цупкий папір, Варка як стояла, так і сіла на призьбу. І раптом за-голосила-заголосила, наче по покійнику. Поштарка побігла у хату по валокордин — Варка була сердечниця. Що ж, подумав я, повертаючись до своєї друкарської машинки, жодна революція не перемагала без конфліктів і жертв. Такий закон суспільного поступу. Хіба сексуальна — виняток?

Наступного ранку я з цікавістю поглядав на сусідський двір. Село є село — кожна ніби незначна подія тут набуває світової ваги. Нарешті бамкнула залізна хвіртка, це Митро повернувся із роботи. Як я і передбачав, жінка уже чекала на нього. Із коромислом у руках. А була Варка ставна, широка у плечах, на голову вища од чоловіка. Коли спалахували під час аж занадто щедрого чаркування бійки поміж мужиків, Митро завжди відступав за надійну жінчину спину. Побачивши Варку з коромислом у правиці і незугарненькою, але коштовнішою за грубі фоліанти брошуркою "Усе — про секс", здогадливий Митро усе зрозумів, відкинув убік торбинку, у яку набирав з дому харчів на тривалу зміну, і побіг через ще не зораний город до рівчачка, що розділяв наші садиби. Варка — слідом. Здаля я не чув усього, що вона кричала, лише уривки фраз долітали до мене: "На блядки, на бляшки тебе потягло! Вигуляється за три дні на своєму крані, поки я туточки у гною копаюся, дак йому — пози подавай! А дручка, паразит поганий, не хочеш?! Я тобі таку позу покажу, чортова душа, що тобі до смерті не закортить..." Митро перестрибнув через рівчак, ще повний з весни води, широкими стрибками, як заєць, перетнув мою грядку і подерся по ще сивому, крутому схилові між акаційних стовбурів на Московську гору. Я почувався спостерігачем та істориком бурхпивих революційних процесів на українському селі. Провівши чоловіка до середини схилу, Варка нарешті згадала про свої сердечні недомоги і повернула назад. Митро ж, не озираючись, зник за шпилем гори. Варка ішла косогором, тяжко опираючись на коромисло, наче на костур, у бік моєї хати. Брошурки "Усе — про секс" у її руці уже не було, певно, пошпурила услід чоловікові. Сіла на вкопану у моєму саду лавочку, довго відсапувалася, обличчя її справді було припухле, нездорове. Я почувався трохи винним у тому родинному бешкеті і теж мовчав. Нарешті Варка мовила, наче виправдовувалася, не переді мною, а перед Митром, якого їй уже було шкода:

— Хоч би воно куди далеко не забігло, лякливе ж, як той заєць... Може, я що й не так, може, я — сильно вироблена. Жисть трудненька стала, а виживать якось треба. У нас же і курочки, і гусочки, і індички, і корівка з телятком, і п'ятерко свиней, чого тільки нема. І усе чисто — на мої бідні ручечки. Дак воно ж і правда, я вам признаюся. Як натягаюся за день тих корзин, та ношок, та чугунів, дак мені усе теє мужеське причиндалля хоч на носа мого повісь, я — і оком не поведу...

Підвелася Варка та й похилитала крутосхилом додому, раз у раз озираючись тривожно на шпиль Московської гори, за яким зник, наче розтанув у весняному небі, її сєксолюбний Митро.

СЕКС ЗАСТІЙНИХ ЧАСІВ

На початку сімдесятих мене обікрали. У зореносній Москві, куди ідейні батьки послали удосконалюватися у знанні партійної історії аж на два місяці. Обікрали у гуртожитку Інституту літератури майбутні інженери людських душ. Я ще був молодий, не так давно скинув із себе солдатську шинель, гімнастерку та кирзовики, ще полюбляв чепуритися і раптом опинився, у чому пішов на зустріч із перекладачкою. Трохи грошенят підкинула Спілка письменників — як потерпілому у період ідеологічного загартування. Але у розпал застою, як пізніше назвуть цей час, полиці крамниць, навіть московських, були голі-голісінькі, усе з одежі, щось путнє, треба було — діставати. Пам'ятаю, трохи пізніше я знову приїхав до Москви, де готувалася до видання книга, жив у готелі "Росія". Одного ранку вийшов із номера—народ біжить по коридору, в один бік. Побіг і я, так радянська людина була вихована, або, думаю, горимо і треба з усіма рятуватися, або щось дають. "Куди біжимо?!" — запитую у тлустого мужчини, що важко сопе поруч. "Розпродують, що не купили депутати, у спецмагазинчику..." Справді, прибігаємо — у холлі натовп, попід стінами — розкладки, через спини бачу — закордонні шмотки, дефіцит. І поки я проштовхався до прилавка, залишилися самі сорочки чоловічі, справді гарні, лляні, вишиті, індійські. Я вихопив дві останні, і вони слугували мені усі сімдесяті роки на виходи, як казали тоді, урочисті, празникові. Але тоді, одразу після пограбування, проблема одягу для мене стояла досить гостро. Аж тут трапилася далека родичка, яка мешкала у одному із шахтарських міст і працювала у торгівлі. Вона наобіцяла мені гори дефіциту, якщо приїду погостювати. І я піддався на умовляння, хоч дуже важкий на підйом. Скажу одразу, що моє триденне гостювання вилилося у суцільне застілля, од якого я геть очманів, оскільки ніколи не полюбляв посиденьок за щедро накритим столом.

1 2 3 4 5 6 7