Ми були дурненькими ягнятами в отарі, у якій порядкували вовки.
Загалом я досить тверезо поціновував кожен свій твір. Звісно, на шкалі цінностей, доступній моєму духовному розвиткові. Але з романом "Люди на землі" — ніби якесь затемнення на мене найшло. Я був певен, що написав значний твір. Можливо, причиною тому був стан мого здоров'я в середині сімдесятих. До мене уперше прийшов Біль. Я й досі не знаходжу пояснення тому станові. Як і медицина. Біль приходив до мене ще двічі — у сімдесят дев'ятому і у вісімдесят четвертому-п'ятому… Раптово починав боліти один з нервових вузлів, кожного разу — в іншому місці. Медицина шукала традиційні хвороби. Знаходила. Але такого Болю ті хвороби не мусили б давати. Біль тривав рік, півтора. Біль був такий гострий, що я не міг заснути впродовж довгих місяців. Жодні заспокійливі ліки не допомагали. Допомагало врешті-решт лише Халеп'я. Уже готового до смерті, уже прагнучого смерті як порятунку від Болю, мене привозили на мою садибу і тут залишали в самотині. Скільки місячних і не місячних ночей виходив я по своєму садові, просячи у Бога смерті! Минали місяці самотності, тиші, і Біль потроху вщухав. Але Біль руйнував психіку. Після багатоденного, багатомісячного Болю я міг думати про єдине: дітей своїх. Особистість з її переконаннями, ідеалами на якийсь час ніби зникала. Залишилася людська малість з її суто земними, біологічними прагненнями. Не знаючи про це, багато що в моїй творчій біографії важко зрозуміти.
Найлегше пояснити больові приступи нервовою виснаженістю організму. Усе своє життя, відколи пишу, я працюю без вихідних, практично — без відпочинку, я взагалі не живу — я працюю. Окрім досить короткого сну. Нині я все частіше думаю, що той Біль — наслідок вимушеного роздвоєння особистості. Ніби сигнальний дзвінок про небезпеку. І звучав він тоді, коли реальності буття примушували мене писати не те, що я хотів би писати Втім, можливо, і навпаки: я писав не те, що мусив би писати, уже в результаті духовної деградації, виснажений, вимучений, розіп'ятий Болем. Так чи інакше, а верстку книги "Люди на землі" я вичитував з відчуттям свого творчого успіху. Уперше трохи протверезив мене Гри-гір Тютюнник, коли я приніс верстку до видавництва "Молодь". "Погану книгу написав ти, Володю…" — мовив Григір, коли ми палили в коридорі. Я, звісно, протестував. Мусило минути чимало часу, перш ніж я погодився з Григором. Втім, чи у всьому погодився? Внутрішній протест супроти приватної власності, хапання за солодкий для моєї душі міф про суспільство соціальної справедливості — усе те досі є в мені. З тим усім, мабуть, і помру. Я — за переконанням — комуніст; не в політичному, а у високому, християнському, гуманістичному значенні цього слова, досить-таки забагнюченого політичними реаліями останніх десятиліть.
Не боюся писати про це навіть тепер, коли подібні ідеї вкрай непопулярні. Скажу більше: у душі чи не кожного художника живе співчуття до слабшого і покривдженого, віра в людину як духовну особистість, надія на можливість суспільства соціальної справедливості. Переконання мої не мають жодного відношення до так званої Комуністичної партії, у якій я перебував чверть століття. Повертаючись до книги "Люди на землі", нагадаю, що десь у ті ж роки я написав оповідання "Хата" — з реалістичними, часом жорстокими картинами села, з правдою про голод тридцять третього року: "А тут голодний рік ударив, люди мерли, як мухи. Йоська похоронним уліз, умів він так — в'юнком, цього не відбереш, їздив конячкою по селу і мерців з хат забирав, а колгосп за кожного закопаного по двісті грамів хліба йому виписував…" Як ця вся правда монтується з "рожевим трагізмом", за висловом однієї читачки, "Людей на землі"? Не знаю. Для того й пишу цю повість, аби зрозуміти.
Гортаю олишівського альбома. Тоді я ще вирізав із газет і наклеював на альбомні сторінки свої "творіння". Тривало, правда це недовго. Так ось, напередодні "першого року семирічки" (п'ятдесят восьмий?) сотворив я поему "Романтики". Григорій Желепа, наш співробітник, маючи хист до малювання, зобразив два молоді натхненні обличчя на тлі індустріального пейзажу. Спішно замовили кліше в Чернігівській цинкографії. І в новорічному номері порадували ми читачів "Голосу колгоспника" моєю геть графоманською, ще й напівграмотною, поемою: "Посуньтесь, грізні гори. Гей, космос! Поклонись. Ми сповнені задору, як і діди колись, що, юну республіку складаючи по гвинтах, безстрашно ішли на бій, на смерть. Міщан, боягузів і нитиків з рядів наших чистих геть… Моє покоління не брало Берліна у громі гармат і заліз, та в нього по-справжньому доля орлина, велика мета — комунізм". І так далі. Що графоманія, ще й безграмотна, у цьому сумніву немає. Питання в іншому: наскільки щиро це усе писалося? Думаю, що досить щиро. І через якихось три роки так само щиро — оповідання "Колесо", "Соломинка", "Злодій" та інші, геть відмінні, як написали б тодішні критики, за своїм ідейним спрямуванням… Жертва ідеологічних наркотиків, якими нас щедро пригощали з дитинства? Частково так. Але було й інше — бажання бачити навколишній світ таким, яким він мусив би бути, але не був. Ідеалісти, романтики, наївники, дурні — називайте як хочете, але це — було. І щось від того ідеалізму-романтизму залишилося на все життя. Хоч як уперто нас від нього відучували…
Щойно мені виповнилося вісімнадцять. Я — черговий у райкомі партії. Тоді були обов'язкові чергування активу по вихідних, святах. Заходить перший секретар райкому. Колишній матрос. Високий, ставний, у незмінному, військового покрою френчі, галіфе. Строга хода, строге, владне обличчя. Доповідаю про дзвінки з сіл, з області. І раптом (досі в пам'яті — залитий вересневим сонцем хол райкому, мій схвильований, тремкий голос): "Мені уже вісімнадцять. Я хочу бути комуністом, хочу вступити до партії…" І я прошу в колишнього матроса, який видається мені кришталево чистим, зразком комуніста, рекомендацію. Можна з цього поривання сьогодні сміятися, можна мати мене за дурня зеленого, але — не кар'єриста. Кожне слово моє було щирим, щирим було моє хвилювання. І можливо, уже у вісімнадцять літ став би я комуністом, якби не критична статейка про збирання врожаю в Олишівському районі, яку я написав до обласної газети. Статейка з'явилася через декілька днів після тої розмови, районне керівництво страшенно розгнівалося. І мені вже довелося думати не про вступ до партії, а — як утриматися в редакції. А десь під зиму першого секретаря райкому, з якого я тоді "писав своє життя", з величезним тріском зняли з усіх його постів. Відкрилося, що добрий десяток років, відколи він кермував комуністами Олишівщини, його дружина, ніде не працюючи, отримувала платню в місцевій школі. Та й не тільки це. Правда, подібні "зловживання службовим становищем", як тоді писали, не завадили колишньому матросові пересісти в крісло директора хлібозаводу в Чернігові і спокійно досидіти в ньому до пенсії…
Що ж, і на сонці є плями, — так я намагався зберегти а душі юначий романтизм. Але надто багато плям було на сонці. Здається, у п'ятдесят восьмому році газета наша стала "чотириполосною". Мене призначили завідувати відділом листів і культури. З'явився новий редактор, поповнивши ряди героїв мого майбутнього роману "Катастрофа". Невдовзі — і його заступник. Не хочу називати справжнього прізвища — уже у вісімдесяті роки він тяжко захворів і переселився до іншого світу, де навряд чи є партії і редакції газет. Спершу ми з Борисом Павловичем вельми затоваришували. Було в ньому щось справжнє, міцне, селянське. Він і статурою своєю нагадував дубовий окоренок. Ходив трохи розвалькувате, але ноги на землю опускав твердо, наче печатки ставив. А над усім тим, справжнім, земним, висіла невидима ідеологічна хмара. Він прийшов до нас прямісінько із партійної школи, і вся духовна сутність Бориса Павловича складалася із старанно завчених у аудиторіях тої школи ідеологічних формул та лозунгів. Іншої освіти практично не мав: сім класів у селі, служба в армії і — армійська вечірня десятирічка.
Я тоді вже думав і нині думаю: як легко, виявляється, ідеологічній машині обтюкати з живого дерева усі зелені гілки і залишити, справді, самий окоренок. Наприкінці нашої спільної в Олишівці роботи мої з Борисом Павловичем стосунки звелися до виключно офіційних вітань. У моєму щоденнику зберігся запис (від 3 жовтня 1960 року): "І ось знову сиджу вранці в редакції "Голосу. Обдумую враження від моєї мандрівки по Шевченківських місцях Чернігівщини. Зайшов заступник редактора, буркнув: "Хай живетовариш Дрозд!" Відповідаю: "Хай живе товари З…!" Товариша ми уже не були. Невдовзі доля розвела нас — ліквідували Олишівський район. Борис Павлович "пішов" по партійній лінії. Наприкінці шістдесятих він працював другим секретарем райкому на півночі Чернігівщини. Розповідали, що, виступаючи на партактиві, він сказав: "Отаких, як Дрозд і Гуцало, нам треба розстрілювати, а не панькаться з ними!.." Саме тоді я потрапив у відповідь на Пленумі ЦК КПУ нашого ідеологічного секретаряхіміка (за роман "Катастрофа", Гуцала теж покритикували — за повість "Родинне вогнище"). Найцікавіше, що, з погляду Системи, якій Борис Павлович служив вірою і правдою, він мав певну рацію. І не через те, що ми з Євгеном Гуцалом претендували на якусь там революційність, ні. Але ми належали до того покоління, яке дозволило собі засумніватися у доцільності Системи. Аби тоталітарна Система могла існувати якомога довше, вона мусила у кожному покоління робити відповідну селекцію. Обрізати, так би мовити, живі гілки, про що я писав ще в шістдесяті роки в оповіданні "Сад". Звичайно, це не було моє відкриття. Про неминучість подібної селекції попереджав ще Достоєвський. Він визначив і її періодичність — кожні тридцять років. Рівно через тридцять літ після "відстрілу" тридцять сьомого року заговорив про нього і Борис Павлович…
Але усе це — пізніше. Поки що я — романтик. Будую соціалізм, а про комунізм — мрію. Пишу до газет нариси про ударників комуністичної праці. Борис Павлович пише до районки передові статті про комуністичну мораль і проповідує, навіть серед колег по редакції, Моральний кодекс будівника комунізму.