Якщо наступні покоління без хрестоматійного примусу (бо й шкільні програми з літератури досі складалися не за цінністю твору, а за посадою його автора) захочуть прочитати хоч одну мою книгу, отже — заробляє собі і своїй родині на хліб літературною працею".
Оскільки головний редактор газети "Голос колгоспника" так бурхливо заперечив мій псевдонім, я зупинився на "скромнішому" варіанті — В. Придеснянський. І під цим прізвищем невдовзі став широковідомий на Олишівщині… Особливо після фейлетону про олишівську торгівлю. Фейлетони і сатиричні замітки В. Придеснянського зарясніли на сторінках газети. І вже в Олишівці казали: "Нема на вас Придеснянського…" Або: "Ось поскаржимося Придеснянському…" Так здобувається всенародна слава — у масштабах району. Тепер, коли б я не зайшов до чайної, для мене знаходився окремий столик. Один час завідувачка намірилася "пригодувати" мене і накривала столик в окремому, для начальства, кабінеті. Але я досить швидко розкусив її наміри і підкреслено демократично повернувся до спільної зали, за кутовий, правда, столик.
Уже пізніше я став підписувати свої журналістські творіння власним прізвищем. Коли почав друкуватися в обласній газеті. Слава В. Придеснянського не переросла меж Олишівщини. А хотілося ж, аби і в Петрушині, не. так давно залишеному мною, знали, що в газеті друкується не хто-небудь, а Володька Гуців. Гуци — наше сільське прізвисько по батьковій лінії. Мабуть, у його роду були хлопці, що добре вигуцували з бубнами на вуличних гулянках. Кожному хочеться слави не десь там, а у власному селі, на власному хуторі. Я—не виняток. Мліло серце, коли уявляв розмови на лавочці, під нашим двором. "То невже це ваш Володя — у газеті? Только ж наче без штанів бігало…" — запитують здивовані сусіди.
А батько, згортаючи самокрутку, незворушно відповідає: "Та наш же, наш, чий — ще?.."
Ще — про іржу. Це тепер ми такі мудрі, з дивовижною легкістю відхрещуємося від себе учорашніх. Міняємо погляди, як зачіску. Не треба відхрещуватися. Ми були такими, якими були. Розуміння того, що я переступаю межу, за якою починається розклад, смерть особистості, прийде значно пізніше. Поки що я — юний чиновничок. Чиновничок початкуючий. Але уже почуваюся на сходинку вище од загалу, од маси. Якось у неділю, уже рання осінь, приїжджаю в Чернігів. У новому кітелі, у новому галіфе, у нових юхтових чоботях. І зустрічаю на автобусній зупинці двох своїх недавніх однокласників, двох Анатоліїв — Утікайла і Пасічника. Обоє вони вже працюють на місцевому заводі учнями токаря. "А де ти приліпився?" — запитують. "Ну, я — номенклатура райкому партії…" — кажу поважно. "А що ж ти робиш?" — "Роблю в редакції". Тут під'їздить їхній автобус. "Ну, будь здоров, номенклатура! Бережи своє галіфе…" — і однокласники втискуються у переповнений салон. "Заздрять, — думаю я, дивлячись услід автобусу. — Заздрять. І справді, хто — вони і хто — я?! Та переді мною самі голови колгоспу запобігають, аби я не написав якого фейлетону. Я, власне, на рівні керівників району…" Я піднімаю руку, ловлю таксі. Таксі невдовзі обганяє набитого людьми автобуса, яким поїхали мої колишні однокласники. Я звільна відкидаюся на спинку сидіння. Я їду на таксі вулицями, які учора ще вимірював щодня вогкими чунями. Я мчу у неозоре, як писав у вірші, майбутнє…
Не біймося сміятися із самих себе. Якщо хочемо хоч на схилі літ позбутися іржі у хворих душах наших.
8. Засідання науково-медичної ради в Халеп'ї. Дискусія навколо нужника…
Доводиться переривати екскурсію по власному Музею і терміново вирішувати нагальні господарчі проблеми. Життя є життя. Ринок є ринок. Навіть засідання Секретаріату у Спілці письменників нині нагадує господарчу нараду про те, як дешево купити і дорого продати. Шлях від розвиненого соціалізму до провінційного капіталізму вимагає жертв. Втім, це уже в традиції нашої держави. Ми звикли жертвувати не лише окремими людьми, а й поколіннями.
Одною з перших жертв сьогодні стає культура. Музей живого письменника, звичайно, заклад культурницький, роздумую я, а все ж — із комерційним ухилом. Навіщо я його створюю? Щоб торгувати власним ім'ям. Якщо за це ім'я можна що-небудь вторгувати. А якщо завтра до Музею живого письменника завітає податковий інспектор — щоб зустрітися з письменником — на предмет податків?.. А він, звичайно, завітає. Учора я вперше на своєму віку заповнював декларацію про прибутки. Там було запитання: "Хто дозволив вам займатися індивідуальною діяльністю?" Я написав: "Господь". У районній податковій інспекції сказали, що такої інстанції вони не знають. Тоді я дописав: "Небесна канцелярія…" Таке роз'яснення теж не задовольнило податкову інспекцію, і довідки для одержання славнозвісних купонів мені не видали. І я сьогодні, коли пишу ці рядки, усе ще — неокупонений громадянин суверенної України. Прирівняний рідною державою до бомжа або до вуличної повії.
Сьогодні уся моя надія — на Музей живого письменника. На нашу з доктором філології Жульєном діловитість. На талант підприємництва. Якщо вже інші таланти суспільству не потрібні. Сидимо з директором Музею на знаменитому дерматиновому дивані і розмірковуємо. Звісно, Доктор Жульєн керуватиме Музеєм на громадських засадах, але годувати його — доведеться. Жульєн їсть лише м'ясо і ніколи не постує. Отже, м'ясо для Директора. А м'ясо подорожчало втричі.
Не обійтися Музею і без екскурсовода. Не можу я демонструвати самого себе, наприклад, за творчим процесом і водночас — розповідати про себе. Роздвоєння душі ще не означає, на жаль, роздвоєння тіла. Потрібен дроз-дознавець, або, ще ліпше, дроздознавка… В Інституті літератури — скорочення. Але скорочують, звісно, докторів і кандидатів наук. А вони звикли до чималої платні — за звання, за посади — і навряд чи погодяться на ту мізерію, яку я здатен заплатити. Хоч немало з них свої докторські та кандидатські захищали, серед інших творінь, і на моїх писаннях. Доведеться шукати екскурсовода серед недавніх випускників філологічних вузів (вони чи не найпершими поповнять лави безробітних), які темами своїх дипломних робіт узяли творчість Володимира Дрозда. Чомусь дипломні про мої книги пишуть самі дівчата. Мабуть, відчувають вроджену жіночність моєї душі. Я з дитинства дружу лише з представницями слабшої статі.
Сторожуватиме уночі, за сумісництвом, Доктор Жульєн. Поки не забронзовіє в своєму директорстві. Посади, на жаль, псують не лише людей, а й псів. Але без бухгалтерського обліку — не обійтися. Прибутки, видатки, дебет, кредит… Тимчасово міг би допомогти комп'ютер. Щоб купити, хай і поганенького, суто для обліку, комп'ютера, потрібна валюта. Валюти у мене нема і не передбачається. Я не належу до тих "мудрих людей", що, як писала Ірина Жиленко, "про запас завели валюту в банку й прокопали довгий лаз". "Ми не судим, не караєм, не стинаємо голів. І скарби свої збираєм в небесах, як Бог велів". На скарби небесні, на жаль, земного комп'ютера не купиш. А якщо, за прикладом колег і політиків, звернутися за допомогою до діаспори?
І, обійнявши Доктора Жульєна, на дірявому дерматиновому дивані я подумки пишу листа-звертання до братів за океаном: "Дорогенькі пани і панни з української діаспори в Америці і Канаді, Австралії і Німеччині, Бразилії і Аргентині, в усіх краях-землях, куди занесла вас лиха доля! Дякувати Богові що ви — є! Як часто у застійні і дозастійні часи рятували ви нас, духовних пастирів української людності! Проклинаючи вас, жовтоблакитників, найманців всесвітнього імперіалізму, навчаючи вас впродовж десятиліть як вам жити і думати, ми заробляли собі на шмат хліба, а часом — з маслом та ікрою. Якби не ви, не бачити б нам, як власних вух, багатьох наших премій, орденів, багатотомників і посад. Здається, жоден український радянський письменник (окрім блаженних одинаків), що побував в Америці у складі державної делегації до ООН, не відмовився, повернувшись на рідну землю, в країну розвиненого соціалізму, сотворити свого "гусака на Бродвеї", свого томика прокльонів і пересміхів. І не кололо йому, що творить він усе те ідеологічно-сатиричне місиво американською авторучкою, обтягши власний зад американськими джинсами, а на тендітні плечі дружини накинув шубку, придбану за долари. Обпаскудили ми ту Америку і вас із нею, дорогі брати по крові, як могли. Тепер ми, з дозволу начальників наших, перебудувалися. Ізнову ми — глибоко вдячні вам. Бо кого би так возносили до небес у своїх писаннях та мітингових промовах, коли б не ви, брати заокеанські! Яку б країну, замість оспіваного-переоспіваного нами комунізму, ми малювали для довірливого народу свого — раєм земним, якби не було на світі Америки! Тільки ви нас зрозумієте і пробачите, бо ви ж — наші брати і сестри, і такі ж довірливі, як увесь український народ. Тож дорогенькі брати і сестри з діаспори! Багатьох українських літераторів ви уже порятували од злиднів, вділивши їм від щедрот ваших. Порятуйте ще одного писаку, хоч я й не літав до Америки ні в застійні часи, ні в перебудовні, а сидів сидьма в Халеп'ї та писав нікому не потрібні романи. Порятуйте не так мене, як Музей живого письменника, подарувавши йому поганенького комп'ютера. А далі я вже сам порятуюся, завдяки вродженому підприємництву своєму. Батько мій возив на базар картоплю, гарбузи і яблука, я повезу на ринок самого себе і продам. Якщо хто купить…"
Але чим далі снував я подумки рядки листа-звертання, тим менше він мені подобався. Надто вже по-жебрацьки. І вирішив я обмежитися офіційним, від імені директора Музею Доктора Жульєна листом. "Шановні панни і пани з української діаспори! Просимо подарувати Музею живого письменника комп'ютер. А ще, бажано, — множильну техніку. Аби змогли ми налагодити в Музеї випуск видавничої продукції, спрямованої на пропаганду творчості пана Володимира Дрозда. Вважаю за потрібне дати літературознавчу довідку про те, що ні в застійні, ні в дозастійні роки пан Володимир Дрозд не послав у ваш бік жодного, письмового чи усного, прокльону, не заробив у такий загальноприйнятий тоді спосіб жодної копійки. Втім, можливо, це буде сприйнято вами як недолік письменника. Але істина дорожче… З пошаною і найкращими побажаннями—директор Музею живого письменника, доктор філології добродій Жульєн".
Вирішивши справу з бухгалтерським обліком, ми з Жульєном далі подумки фондували свій Музей.