Петька Дактиль

Чемерис Валентин

І Зурбагай несподівано збагнув, що перед ним літаючий ящір.

"Мабуть, від перевтоми".

Зурбагай стулив повіки, разів три-чотири глибоко вдихнув і видихнув повітря, подумки полічив до тридцяти й розплющив очі.

Літаючого ящера ніде не було.

"Ну й добре, — обрадувано подумав він. — Напевне, я таки перевтомився за літо… Але цікаво — куди поділася підбита качка? Падала вона десь тут… Треба пошукати, бо все одно під ранок пропаде. Або лисиці спіймають".

Закинув рушницю за плече і рушив берегом.

Та не зробив і трьох кроків, як побачив ту химеру — літаючого ящера. Волочачи перебите крило, той незугарно кульгав до ближнього куща полину. Загледівши людину, чудо-юдо завмерло, великі круглі очі його, чомусь схожі на риб’ячі, не кліпаючи, насторожено втупились в Зурбагая.

Зурбагай сказав "хм", присів на піщаний горбик, зняв з плеча рушницю і поклав її поруч. Дістав сигарету, запалив.

На літаючого ящера намагався не дивитися, хоч це йому й коштувало чималого зусилля.

Отже, він таки й справді здорово стомився за літо — три місяці безперервної праці, коли по сімнадцять-вісімнадцять годин на добу не вставав з-за столу, дали взнаки. До всього ж він надто збуджений, от уява й розгулялась, а вона в нього така, що тільки дай привід… Треба перш за все заспокоїтись, а потім зосередитись на чомусь іншому, щоб відволікти увагу від літаючого ящера. Хоча ні, подумав він тут же, треба спокійно розібратися, як усе це сталося…

Значить так, він вистрелив…

Ні, спершу він підійшов до цього симпатичного озерця в заплаві Самари, що було оточене очеретом та вербами. Огинаючи озерце, попростував понад краєм, шукаючи чистий бережок (не хотілося трощикуватися очеретом до води). Необережно наступив на суху палицю, та лунко тріснула, і тієї ж миті на озерці хтось швидко-швидко залопотів крилами, почулося хурчання. Над очеретом з’явилися три качки: дві полетіли в бік Самари, а третя, чомусь зробивши півколо, повернулася до заплави. Зурбагай спіймав її на мушку, взяв упередження і натис курок… Якусь мить качка ще летіла після того, як він відчув поштовх у плече, а тоді, ніби наткнувшись з розгону на невидиму стіну в небі, вдарилася об неї, перевернулась і, гублячи пір’я, почала падати на піщане узгір’я, заросле іржаво-рудим кінським щавлем та золотистим безсмертником уперемішку з кущиками сивого, наче вкритого памороззю, полину.

Підбігши до того місця, де впала качка, Зурбагай різко зупинився і в першу мить аж відсахнувся. Замість качки перед ним лежало на боці якесь дивне створіння, схоже водночас і на птаха, і на тваринку, але як для птаха воно не мало пір’я, а як для тваринки — шерсті. Довгий дзьоб закінчувався дрібними зубами.

"Птах із зубами? — подумав Зурбагай. — Ну і ну! Але куди ж поділася качка?.."

А втім, про качку він вже й забув.

Все ще не вірячи власним очам, розглядав потвору. Була вона завбільшки з ворону (а може, трохи навіть і більша за неї), крила мала широкі, череп вигнутий уперед, вузький. Жодної пір’їнки чи чогось схожого. Шкіра — зморшкувата, зовсім гола, схожа на пергамент. Придивившись уважніше, Зурбагай збагнув, що крила цієї мари — то шкірясті оболонки, або перетинки, що були натягнені між боками тулуба і передніми кінцівками, які мали по чотири пальці з кігтями. Задні кінцівки — досить розвинені, міцні — теж мали кігті. І тоді Зурбагай збагнув, що перед ним — літаючий ящір. Або птеродактиль, або птерозавр. Ні, швидше всього — птеродактиль, бо птерозавр мав хвіст із ромбиком-лопаточкою на кінці (руль). Жили вони в юрському та крейдовому періодах мезозойської ери. Вимерли десятки мільйонів років тому… Мда-а…

Зурбагай звівся і зробив до тієї химери крок. Ящір не то злякано запищав, не то застережливо зашипів, клацаючи великим довгастим і зубатим дзьобом. На заокругленнях його крил заворушилися кігтисті пальці, наче маленькі дитячі ручки хотіли вхопитися за повітря.

Зурбагай завагався, не знаючи, що робити.

Оглянувся, але навколо — ні душі. Тоді він простягнув рушницю і, відволікаючи увагу химери, правою рукою схопив її за спину і придавив до землі. Ящір заборсався, забив здоровим крилом, пронизливо запищав. Зрештою, примірившись, Зурбагай взяв його на руки. Ящір був напрочуд легкий, зморшкувата шкіра — м’яка на дотик, приємно-шовковиста, запах — риб’ячий. Ящір усе ще повертав дзьобом, клацав ним, намага-ючись схопити людину зубами, й одночасно ворушив пальчиками на крилах та махав ними в повітрі.

— Заспокойся, викопний дурнику, — ласкаво сказав йому Зурбагай. — Я тебе підстрелив, я тебе й вилікую, і тоді буде у світі справедливість. Хоча… хоча яка там справедливість, коли одна жива істота стріляє в іншу живу істоту.

Ящір усе ще пронизливо і неприємно пищав. Прихопивши рушницю, Зурбагай рушив берегом. У тіні верб сиділи рибалки, повтуплювавши сонні погляди в непорушні поплавці.

— Ну як?.. Клює?.. — спинившись біля них, весело запитав Зурбагай (рибалки тільки мовчки та зосереджено засопіли). — А я ось… птеродактиля поцілив. Літа-ючого ящера тобто. Стріляв у качку, а впав доісторичний птеродактиль. Як кажуть, і не придумаєш таке. — І простягнув їм ящера. — Гляньте, яка симпатична химера, цей птеродактиль. Вимер він десятки й десятки мільйонів років тому, ще в мезозойській ері.

Рибалки подивилися на нього, потім на його простягнені руки, на рушницю, що виглядала в мисливця з-за плеча, і раптом, не змовляючись, кинулися врозтіч. Тільки очерет затріщав…

Зурбагай нічого не міг втямити.

— Чого це ви горохом сипонули з берега? — гукнув хтось із протилежного боку озера. — Оси на вас напали, чи що?

— Якийсь прибитий на цвіту з ружжом колобродить, — відповіли втікачі з очерету. — Каже, що пуляв по качці, а впав буцімто доісторичний літаючий ящір… Простягає руки, а в руках ніякого ящера й немає. Не інакше, як псих, ще, чого доброго, свинцем шарахне! Вже, каже, якогось Петьку Дактиля пригепав. Схибнуті вони такі…

Ображений Зурбагай тільки знизав плечима і, притискуючи до грудей птеродактиля, швидко пішов геть…

Зурбагай працював.

Написавши абзац, він довго правив його, чистив, викреслював одні слова і вписував інші, доки заново не переписував абзац. І так разів зо три. Потім читав його вголос, ще раз правив, а вже тоді передруковував ті кілька рядків на машинці. І задумувався над новою фразою. Це був звичайний метод його роботи — виснажливий, тяжкий і повільний, з дуже малою продуктивністю праці (півтори сторінки вдень), але інакше працювати він не міг.

Процокотівши хвилину, "Еріка" надовго затихала, ніби теж задумувалась, як задумувався її господар. У кабінеті западала непорушна тиша, тільки іноді з кутка між письмовим столом та книжковою шафою чувся сухий шерхіт, як начеб там вовтузилась пересохла шкіра, та чувся невдоволений писк…

— Не заважай! — не обертаючись, бурчав господар кабінету на адресу того писку в кутку. — Місяць у мене живеш, пора б уже й знати, що я зранку і до сімнадцятої нуль-нуль раб, прикутий до галери, тобто до друкарської машинки.

Сердитий писк у кутку посилився, сухий шерхіт теж, і невдовзі звідти перевальцем вийшов птеродактиль. Пошкоджене крило він уже тримав і навіть махав ним. Повівши сюди й туди видовженою головою з довгим дзьобом та переконавшись, що в кабінеті немає нікого, крім господаря, придибував до столу.

— Може, тобі мойви дати? — питав господар, вставляючи в машинку чистий аркуш. — Рибу ж ти любиш, правда?

Птеродактиль пальцями здорового крила вчепився йому в холошу, підстрибнув, потім, хапаючись то пальцями ніг, то крила, видряпався на коліна, сів і затих. Але очі його, коли він подивився на Зурбагая, були печально-журливими. Зурбагай поплескав його по спині.

— Ну що ти, що ти, Петю? Викопна доісторична істота, а ведеш себе, як мокра курка. Геть розкис. Сумуєш за своїм юрським періодом мезозойської ери? Потерпи, ось зростеться крило, тоді…

Ящір дивився на нього, не бликаючи, і бляклі риб’ячі очі його в ямках-западинках витягненого черепа були, як і перше, сумними, а шкіра на ньому геть позморщувалась і зсохлась.

— Ну чого ти, чого ти?! — вже почав сердитись Зурбагай. — Мені теж, брат, буває невесело. То не пишеться, то дружина нерви псує, то критики… Терплю. Сиджу за "Ерікою" і вперто стукочу. А ось суму не виношу. Тому, коли ти виліз мені на коліна, то, будь добрий, веселіше на мене дивися — терпіти не можу зажурених очей.

— Кого це ти повчаєш? — зайшла до кабінету дружина, скинула чорні стрілки брів на лоба. — Чого це ти гладиш своє коліно та ще й говориш до нього?

— Птеродактиль скис, як курка районного масштабу, то я його й розважаю рятівними бесідами. — Зурбагай випростав затерплу спину, потягнувся до хрускоту в суглобах.

— Дався тобі той не… пте…

— Птеродактиль, — з посмішкою підказав чоловік. — Або як його назвали самарські рибалки, котрі втікали від мене в очерет: Петька Дактиль. По-моєму, звучить: Петька Дактиль. Га?

— І не смішно, — зітхнула дружина. — Я до тебе серйозно, а ти…

— Я теж сама серйозність. — Помовчав, потім глянув на почату сторінку і до дружини. — Ти щось хотіла?

— Та нема його! — із стогоном у голосі раптом вигукнула дружина. — Птеродактиля твого. Чи Петьки Дактиля. Немає і не було ніякого Петьки з юрського періоду. І взагалі не може бути. Ти його просто… вигадав. Ну ще — створив у своїй уяві.

— Ти знову за своє? — насупився чоловік.

— Денисе… — дружина притулилася до чоловікового плеча, зазирнула йому в очі. — Дорогий мій, я не впізнаю тебе. Що з тобою трапилось? Та немає ж ніякого птеродактиля. Та й звідки він міг узятися, якийсь там птеродактиль з юрського періоду мезозойської ери? Ти ж не у фантастичному романі живеш, де все можливе, а в реальному житті. Схаменися. Отямся.

— Як це немає, коли він сидить у мене на колінах? — здивувався чоловік. — Петька Дактиль любить, коли я працюю за столом, вилазити мені на коліна, — зітхнув. — Тільки марудно йому в нас, додому він хоче. До своїх.

— Куди — додому?

— Ну… в свій юрський період.

— Літаком Аерофлоту він туди літає чи на власних шкіряних крилах-перетинках? — не втрималась дружина.

— А цього я вже не знаю, хоча дуже хотів би знати.

— Ти жартуєш чи, даруй, у тебе щось із психікою?

— Я цілком урівноважений…

— Ні, в тебе галюцинації. Зорові! Адже твого птеродактиля, крім тебе самого, більше ніхто не бачить і не може бачити.

1 2 3