(З польової книжки)
Сплять мої товариші, як мерці, стогнуть у сні — мучать їх мертвячі сни.
Встану в темряві і вигляну з своєї могили, помалу-малу, крадькома...
Тихо в палаці Чорної Мари, дрімають по темних вітах жахи, притаїлись...
Стиха, як злодій, запалю мій смуток синій, гарячий, оживлю на ньому серце, засвічу мисль.
І буду думать, і буду писать, писать моє дрібне писання, і буде горіть в могилі живий огонь, поки заспівають півні.
Такого отруйного нуду ніколи не зазнав я, як тої пам’яткової травневої ночі. Тільки упали на землю ночні тіні, у мені пробудилась якась незвичайна тривога — якесь передчуття...
Казали, що тепер весна, що в саду коло зруйнованої мизи [25] чули солов’я, і я виліз із своєї нори. Було тихо, і було видно, хоч листи читай.
Примостившись під землянкою, почав я викликати свої найяскравіші спогади, рідні обличчя, тихі знакомі села, зелені, смутні, овіяні теплом і негодою. Але чого так нудно стало одразу, так тоскно? Очі з несвідомою тривогою все тягнуться туди, де між лісовими квітками сумом чорніє якась нова квітка. Здавалось, що там розцвіла вона, незвичайна, жива, гаряча, куриться чорним сумом, здаля коле жахливими голками і труїть світ. Моторошно стає і неспокійно на душі, мимоволі схоплююсь і поспішаю до неї.
Ах, це ж чорні маки; ті сумні й жахливі квітки, що розцвітають коло палаців Чорної Мари, що після огняного дощу виростають тут, як гриби.
На стеблах бур’яну чорніє під місяцем, потьмарена срібним промінням, кривава марля, як червона квітка, спалена на попіл блискавкою, і одсвічує містичним огнем. І полиняли мої яскраві спогади, як давній, залежаний, цвілий крам. Нудьга і сум чорним рядном огортає душу. Дивлюсь навкруги: тоскна сутінь Чорної Мари стоїть в повітрі, та жахлива тінь, що курявою завжди висить над нами.
Чи робиш що, чи думаєш, навіть коли спиш — все лежить вона, все давить тягарем душу: ось тут десь недалеко невидимкою стежить за тобою страшна сусіда. Кожну мить можуть спинитись на тобі її кам’яні очі, перед якими людина брязне на землю бездиханною грудкою глини; кожну хвилину може над головою несподівано тріснути повітря, і в чорному димі заблищать її огняні, смертельні зуби...
І всі дні наші потьмарені, ночі посумлені, кволі, надії, в’ялі радощі... і очі посліплені, і думки погашені...
Без думок, без бажань пішов никати поміж деревами, як по мертвому царстві. І скрізь нудьга, нудьга, як печія. Тіні од листя й од квітів манячать під ногами, як холодні гади, що виповзли грітись на місячне проміння; мимоволі, гидливо переступаєш їх, щоб не роздавить.
По фронту тихо. Раз по раз хрипко хававкають ракетниці; лупотять і шиплять хижі світляки-птиці, перелітають, крадучись, од таємного сусіда і шпигунським оком зажерливо розглядають задвірки. Далі сідають між кущами, тріпотять світячими холодними крилами і поринають у землю, як у нору.
Немає простору думкам; куди не кинуться, натикаються на мури...
Зазирнув в окопи: сухі, чистенькі, навіть прибрані зів’ялими квітками довгі ями; у бойниці, як у могильні віконця, просвічує небо, зверху понад окопами стримлять іноді дитячі млинки з очерету. Здається, що оселились тут мерці; повірили, що більш ніколи не бачить їм ясного сонця, й почали придивлятись до своїх могильних стін — таких сумних, таких немилих...
Почали придивлятись, почали їх боязко квітчати, почали розважати свою могильну нудьгу тихими, кволими дитячими забавками...
І хвиля гарячого нуду, як парою, гонить звідтіль... Не знаю, куди пішов би, де подів би ся. Хотілось щось скинути з себе, розірвати якусь намітку, за якою почувались і радість, і краса, але вона міцна, як мури.
І я шепочу в смертельній тузі: мені нічого не треба в цьому широкому світі, хай тільки світять мені, поки не склепились навіки мої очі, хай світять, говорять до мене небесні огні, хай цвітками дише на мене земля, хай голубить мене, хай смутить мене своєю тихою журбою блакитне небо, і більш мені не треба нічого — ні ласки, ні привіту.
Білим сліпнем, мертвим, тухлим оком без змісту, без таємного смутку мулить очі місяць. І вся ніч з квітками, з кущами, і з соснами, і ялинами здається зів’ялою, мертвою декорацією.
Голим кістяком одсвічує між бур’янами недавно обтесаний сосновий хрест на свіжій могилі, та димлять сумом чорні маки, надихають тоскним трунком німу ніч.
Стало здаватись, що все на світі холоне й кам’яніє, і кам’яний жах проймає мозок і кістки. Почуваю: щось обмерло, щось усохло в мені, окам’яніла якась частина моєї душі.
Що це? Божевілля?!
Холодний піт струмками покотився по лиці. Шелеснув з розмаху кущами — засвистіли, як сухий деркач, і обірвались в грізній тиші.
Упав на траву і став механічно повторяти своє заклинання, свою молитву, витворену в хвилину чорної нудьги і смертної туги: все минеться, минеться, минеться...
Засяє сонце, оживуть радощі, зацвітуть квітки... сині, рожеві, білі, білі, білі...
* * *
Мигнула, як блискавка, думка: "Чого така тиша? Чого нікого не бачив в окопах, чому не видно вже ракет?" Стукнуло в грудях: "Тут щось не так, щось там зчинилося, щось має трапиться!.." — і чогось вільніше зітхнулось.
Схопився і побіг в окопи.
Не видно дозорців на пунктах.
"Так, щось трапилось",— подумав; одлягло од серця. Тільки тремтять ноги.
Насилу наглядів одного — стоїть не в окопах, стовпом стоїть на бруствері, уп’явшись кудись очима.
— Що там зчинилося? — з тривогою питаю його. Вартовий не зразу, з жалем одірвав прикований до чогось погляд і повернув до мене таємниче, радісне лице.
— Ідуть... мириться ідуть!..— тихо й довірчиво повідав він мені, заблищавши в тіні гарячими очима, і знову швидко повернувся.
— Та де ж, де? — нетерпляче сіпаю його за полу.
— Ось уже, ось, на галявині,— показав він рукою. Спершу я нічого не помітив на знакомитій галявині, тільки здавалось, ніби там занадто багато вже кущів росте. Але тіні од них чогось дуже чіткі й одноманітні.
Приглядаюсь пильніше — і в грудях похололо; вся рота стояла непорушно, як заворожена, за колючою загородою.
Навпроти їх, коло ворожих загород, товпився великий гурт таких же тіней.
Не пригадаю тепер, як вискочив із окопів, як опинився між людьми своєї роти. Пам’ятаю тільки, що я там нікого не сполохав, не здивував — на мене всі дивились тими ж ясними, дружніми очима, як і один на одного.
— Ідуть! — пішов по людях шелест і відразу обірвався. З чужого гурту випливли дві тіні й, стрибаючи по траві вперед і назад, посувались до нас. Раптом в руках одного замаяло щось біле-біле, як сніг, як цвіт черемшини, й засяяло таємним, хвилюючим світом під нічними тінями.
Всіх немов вітром огняним опалило.
— Ай!..— вирвалось в усіх коротке, як мить, і тихе, як зітхання, і всі заніміли. Ясніли лиця, як перед сходом сонця. І стало видно: стоять люди обірвані, змарнілі, брудні.
На зчорнілих лицях, заснованих синім промінням, мов білою китайкою, темніли, як у мерців, глибоко запалі очі.
І в тих чорних ямах засвітились несподівано бриліянти. Стояли вони, склавши руки на грудях, мов перед дверима давно оплаканого, забутого, загубленого раю, і на білих брудних обличчях легкими тінями малювалась глибока, невимовна скорбота...
Тіні наближались і махали рукою, викликаючи посланців із зачарованого гурту...
Обсмикавши на собі шинель, мов збираючись до церкви, вперед вийшов бородатий фельдфебель з хрестами й з медалями на грудях і рішуче пішов назустріч.
Під наметом кучерявої ялини, що росла посередині галявини, тіні зійшлись і змішались, всі ясно почули тихий, як шепіт, звичайний голос людини:
— Здрастуй, рус!
Радісно затремтіло в грудях: так оце він такий, ворог!..
Так хвилювало в грудях колись в дитячі часи, коли, бувало, в переодягненій марі, що лякає незнайомою страхіт-ньою машкарою, по голосу впізнаєш свого ж рідного брата.
Засяяли на промінні простоволосі русі голови, й вороги сплелися в обіймах.
Мить тремтіли всі, як в пропасниці: це ж давній закон ламається, це ж чиниться чорна зрада, прокляттям запечатана, огнем і залізом заказана!
Але тут же маяла біла правда, а за нею з темряви віків прилинув невиразний Привид...
— Я з вами, маловіри! — забриніло у кожного в душі.
І рвонули якісь кайдани, кинули до ніг.
— Ура-а-а! — вирвався пекучий радісний крик.
— Віват! — гострим огнем оддалося по той бік.
Гордо й побідно маяла біла корогов: яснозоряний янгол злетів сюди, в мертву пустиню, і пізньої ночі сурмив у срібні сурми — вставайте, мертві, воскресла правда, воскресла радість...
І мерці оживали: засяяли їх очі, розкувалася мова і залунав в скам’янілому царстві радісний, вільний гомін людського життя. І кругом діялось диво: чорна сутінь, де висів жах, як од світу блискавки, шугнула кудись за обрії і щезла без сліду, і ніч оджила, мов окропили її живою водою. Ожив місяць, оздоровів, ожили дерева, кущі, тіні. Видно кожний листочок, кожну тінь тоненької билини. Під тканкою із ночної тіні й срібного проміння, як на дні прозорої води, бринять потьмарені кольорові головки польових квіток; під ними баговинням поплутались їх тіні, і, здається, на старому, сумному кладовищі, на потрухлих, поламаних хрестах виріс живий, свіжий квітник. Запахло деревієм, буркунами... З-під мертвого покривала вийшла красуня ніч, ніч-травнівка, в шовках, в дорогих каміннях, в срібних мереживах, ніч-лікарка, шептуха з пахощами, з любощами, з купільними травами, з цілющими зіллями.
Здається, було для очей помітно, як рухається вона в своїй невідомій подорожі, невідомо звідки й куди. Поволі-поволі гонить невидимкою хвилею місяць по блакиті, і вся блакить, як безмежна вода, сунеться. Внизу на тінях, як на човнах, плинуть скрізь дерева й кущі; хтось міцно й напружено керує човнами й випливає з кущами на світ. І така привабна ця таємна подорож, і повна радощів, химерних снів і обмар, що бажається без кінця плисти цю чарівну плинь, плисти, й самому горіти іскрою, і не гаснути.
А прапор під ялиною сяє, як полум’я, білим, тихим і радісним світом, віє білими чарами, як животворчими пахощами. І світ став широкий-широкий і вільний-вільний, і стільки радощів, надій, пісень, стільки дум і мрій зразу заворушилось у ньому, що захлинались груди. Зростав гомін радісний, сміливий, повільний, як у ярмарку.
Обидва табори перемовлялись, перегукувались і тягнулись все ближче й ближче туди, де під ялиною посланці вели тиху, таємничу нараду.
Радість п’янила душу, і хотілось кричать, плакать, обніматись, хотілось співати так, щоб лунав голос далеко, далеко...