Розстріляне безсмертя

Володимир Сосюра

Сторінка 4 з 6
Баша Якова люблю
за душу і за совість чисту.
Йому я шану віддаю
як золотому комуністу,
що словом зоряним цвіте,
бо в нього серце золоте!
Шумило! Він шумить давно,
так, як шумить Дніпро з потопу.
Як Пушкін, — мовою вікно
він хоче прорубать в Європу,
щоб знали скрізь в ці дні грозові
що значить українська мова!

А Богуславський! Краю мій!
Які мелодії лилися
з його душі! Та ворог злий...
Його ж Богуша не злякався,
хоч він і трохи заїкався...
Але од кулі в дні заграв
він заїкатись перестав,
упав у тьму за шастя краю...
Але й з могили він співає...
Співає вдень і уночі,
у дні снігів, в години трав...
І популярності ключі
він Майбороді передав.
"Співай, мій брате, не мовчи!.."
Платону він заповідав...
Іде з неправдою двобій,
шуміть, шуміть, сади вишневі...
Він передав талант святий,
щоб жить — новому кобзареві...

І з нами в творчості прекрасний
як наше сонце непогасне,
не визнає для правди меж
Георгій Майборода теж.
Майстренко! Я тебе люблю
за всі твої страждання й муки...
Тебе в північному краю
у таборах довбали круки...
Та тіло стало як метали,
хоч як його, садист, не гни...
Не тільки на тобі вони
криваві дзьоби поламали,
але й на нас... Не ллється кров...
Зламав їх дзьоби злі Хрущов...

А ось і Старченко... Не в Кульпи,
що на Кавказі, лине спів,
де я ще хлопчиком ходив,
а славлю я тебе, наш Бульба,
в інтерпретації червоній.
Ти не боявсь страшних агоній
і вмер масивно, як і жив,
бо дуже сало ти любив...
Любив ти добре попоїсти.
Це не в огуду комуністу,
ні в чім мені з ним не змагатись.
Мені він нагадав людину,
що салом мріяла вкриватись...
Над ним я не сміюсь, а плачу...
Така вже українська вдача,
щоб оком до усього звичним
смішне побачити в трагічнім...

А Київ все шумить навколо...
Пора каштанів і кохання...
І от згадав я про Миколу,
згадав про автора: "Цень-Цяня".
Його я вчора, друзі, стрів
і вводжу в свій ліричний спів...
А він іде, високочолий.
Заходь, Терещенко Миколо!
Але спитаю я по-свійськи:
"Чи ти узбецький, чи вкраїнський?
Щось не ясна душа твоя,
хоч любиш ти Дніпро і поле..."
"Звичайно, український я", —
відповіла мені Микола.
Так ми й умовились для мет,
що український він поет...
Немарно ж оспівав Цень-Цяня,
хоч довго жив в Узбекистані.
Ось Панч Петро переді мною.
Його я постаттю стрункою
милуюсь. Точний, пунктуальний,
для всіх нас приклад ідеальний,
зразок людини й комуніста...
Він любить ніжного Сосюру,
і я його — за міць культурну.
Не переносить особисте
він в боротьбу літературну,
він не п'яниця й не скандальний...
Та ще й він батько ідеальний...
Він дочки дві до серця горне,
та любить білу, а не чорну...
Він гордо з нами йде у далі...
Є тріщини і в ідеалі.

Ми йдем на штурм і зла, й рутини,
нас породив багряний час.
І Стельмах з усміхом дитини
й лицем боксера йде між нас.
Для миру він і для народу
готов творити знов і знов...
Він любить розливати воду
в своїх романах, а не кров.

П'янов, Смілянський, Кондратенко,
блідий, задуманий Боженко
ідуть. В очах їх море зір...
Владко, Дмитерко Любомир...
Вони багряний стяг до зір
підносять у борні за мир,
з народом разом... Як дударик,
слідами слав іде Косарик.
Він, дорогі товариші,
мій друг і брат, краса душі,
й в літературі не комарик.
Уже не стогнуть гори-хвилі
Дніпра, що оспівав Тарас...
Дмитро знайшов Гурамішвілі,
його могилу на Вкраїні...
І йде, як півник, поміж нас.
І вже сміються хвилі сині,
і слухає Комуни дзвін
тбіліський наш громадянин.
О золотий зорі дударик,
люблю тебе, Дмитро Косарик!
Ми всі в труді гартуєм сили,
ми всі — свобода і весна.
Ось наступив Мокрієв милий
на тінь Миколи Бажана
І чемно вибачивсь... О брате!
Іде бундючно в даль крилату
Бажан з усмішкою кастрата,
що славить Кремль, як сонця жар.
А голова — більярдний шар.
Він любить імена і дати
і з нами йде в Комуни мак...
Не даль грозову і похмуру
так хоче славити наш спів...

Ну, може, годі вже імен?
Як у напрузі струн-антен,
Павло Григорович Тичина,
хоч не Григорович Тарас,
та все ж найкращий серед нас.
Це я кажу про вас лукаво
й веду в поезії ріллю,
бо дуже любите ви славу, —
я ж славолюбів не люблю.
А вас люблю, мій ніжний квіте!
Цього нічим не пояснити
в ліричній практиці моїй...
О друже, любий, рідний мій,
товаришу мій геніальний!
Ви, наче шторм десятибальний.
Коли розсердитеся... Да,
співець і дружби, і труда!

Згадаю вас я, о любов,
І Палійчук, і Ушаков!
Встає — сама любов до слова,
лице розумнеє Петрова.
О тиск братерський рідних рук!
Люблю тебе, мій Палійчук,
люблю любов'ю побратима,
твій гострий ум, співучі рими...
Ти ж любиш, як цвітуть сади,
тобі чужа слабих зажура,
як сталь ти був у дні біди.
В тобі злилися назавжди
поезія і фізкультура...
А Ушаков... Тонкий естет...
Хай кажуть: "Камерний поет", —
щасливий я, що не зазнав
ти камери, хоч і страждав,
як я, невинно, за Вкраїну...
Люблю тебе, як сонце й сміх,
як музу щастя солов'їну,
тебе — поезії дитину...
Побільше б "камерних таких"!

Нехай співає серце-птах
про Франчука, що по зубах
ударив великодержавця,
бо в нього лева кров — не зайця
Й про Гриця Бойка заспівай,
О серце, він земляк мій милий.
Земля донецька, дай же сили
твому синочку! Хворий він,
смуглявий твій, худенький син.
Але бадьорий. Має крила.
Одної легені нема, —
зате душа у нього ціла,
неначе музика сама.
Я пам'ятаю... Дим... Донбас.
Він жив тоді коло заводу
І од чахотки ледь не згас,
і не попав у Лети води...
Та крила виросли йому,
й він пронизав смертельну тьму
торпеда вогняна неначе,
і сонце над Дніпром побачив...
Хоч легеню, сумну, козачу,
Амосов вирізав йому...
Мій любий Грицю! Я... не плачу...
Ще довго в рідную блакить
ти будеш зорити і жить!
А Дольд-Михайлик... Він судьби
зазнав під скальпелем хірурга
такої ж, як і Гриць... Люби,
О серце, їх! Для Київ-бурга
вони — сяйливий дух доби...

Якщо образив я зненацька
когось із вас, простіть мене...
Натхнення вітер так жене
мої думки, для друзів братські,
в ці золоті чудесні дні...
І усміхається мені
партійний лев наш, друг Збанацький.
Не знає відпочинку він,
все дзвонить в "Малиновий дзвін"...
Мене він спокоєм лікує.
Люблю його, його вуста,
і брови, й очі, шо не всує
йому дала трагічна мати,
щоб нам могла у зір сіяти
Героя зірка золота.
Прийшов товариш Рубашов.
Люблю таких, вони уперті.
І промовля йому любов:
"Заходь, товаришу, в Безсмертя!"
У наших жилах спільна кров...

Ось Бейлін — дня громадянин,
з такими чорними очами,
що потонути можна в них,
як в морі, там, де хвиль розбіг
у битві з грізними вітрами,
як ночі місячні мої,
коли співають солов'ї,
й так тихо в нас і понад нами...
І за тонкий художній смак
люблю я Кучера дружину...
Вона пройшла крізь гул атак
у боротьбі за Батьківщину,
знялась орлицею в блакить
і Васю одучила пить.

Іще згадав я, о весна,
про Віктора, про Литвина,
чи той, Вітковського, поета.
За мене, друзі (о блакить!),
хотів він Торіна побить,
як я — об тротуар штиблети.
Та геть образи! Серце цить!
Воно ж не слуха, не мовчить
і скорбно, й гнівно так співає
про тих, кого між нас немає...
Іван Каляник. Гул століть
в його поезії прекрасній
і сонечко в усмішці ясній,
що маком у душі горить,
аж поки сонце не погасне.
Його ж кати взяли на смерть
з дружиною глухої ночі...
І витекли од кулі очі,
і рухнула для нього твердь...

Бузько і Льонічка Чернов...
Яка душа у них прекрасна,
й в Дніпровського, шо вмер завчасно.
їх у години тайних гроз
обох пожер туберкульоз...
Та, чй у грудні, чи в іюлі,
їх все одно пожерли б кулі,
так, як Бузька. Він красень був
з густими чорними бровами.
В годину бою і заграв,
коли пливли в гаю тумани,
він Заболотного спіймав,
та й сам од кулі тої впав,
що пронизала отамана...
Така йому за подвиг шана.
Колись читав я і "Шпіона"
в моєї юні дальні дні...
Бузько героя Фенімора
чомусь нагадував мені...
Ти йдеш між нами, чорногузе!..
Ще мить, і от ти полетиш!..
Та вколо тебе — тільки тиш...
А ті гладке наїли пузо,
щоб ми всі гнулись, як комиш,
кати великого Карузо,
співця безсмертного мого,
вони, із смертю у союзі,
убили золотом його.
Та нас не вб'ють, кохані друзі,
в години атомних тривог,
бо золото для нас — не Бог.
Я не люблю глухих, інертних,
з них кожен схожий на мерця,
і вводжу в Пантеон Безсмертних
я ще Хорунжого й Швеця.
Спустивсь Хорунжий у метро,
щоб знятись в хмари над Дніпро.
А Швець, позбувшись малярії,
Писать став вірші "не плохіє,
в ньом о труде пойот любовь", —
сказав про нього Ушаков.

Донбас мені подарував
за роки мрій, чекання ночі,
як моря даль, кохані очі...
Ти, як фіалка та між трав,
так тонко пахла для поета,
Маріє! Я ж побив штиблети
і у галошах виступав,
де нас той вечір поєднав...
Осяяв він мої надії,
той синій вечір... О Маріє!
Колись, маленький, я стояв
у церкві й слухав дивні хори...
А зір в уяві малював
далекий рай, як спів Аврори,
ягнят і тигрів поміж трав...
Я так хотів святим буть, чистим!
Та янгол із мечем огнистим
мене до раю не пускав,
одрубував він крила мрії...
Той янгол був — як ти, Маріє!
В годину ту я був не дома,
коли покликали кати
тебе дзвінком... І щастя пломінь
мов згас для мене назавжди.
Ще й досі вітер чорний віє...
О, як ти мучилась, Маріє!..
Тайга і непосильний труд,
овес і пси, штики конвою...
Була розправа, а не суд,
за те, що ти була зі мною...
Страшних ночей кривавий бруд
уже позаду... Знову день.
Тебе ясна рука Хрущова
мені вернула для пісень...
Вернула! Й я співаю знову...
На цьому — крапка, бо усіх
не можу ввести в цей папірус.
Нехай війни загине вірус!
Ми — ковалі, ми щастя клас,
Хай сонце світить лиш для нас!

Заснув Довженко геніальний,
повік заснув... Про людства весни,
син зачарованої Десни,
ти мріяв... Приклад свій повчальний
лишив живим ти, щоб у них
віками жить. Бо ти — мільйони
синів України сумних.

Ти смерть безсмертям переміг,
але недовго буть сумними
твоїм синам, о краю мій!
Уже пливуть заводів дими
як знак, що прийде день новий.
І край мій зоряний злетить
багряним стягом у блакить,
щоб сяяти в безмежних роках...
І у містах ясних, широких
вкраїнська мова зазвучить
під золотого неба шати
і буде вічно в них звучати...

Нехай зігнули у дугу
колись Івана Кочергу,
неначе райдугу тугу...
Та пам'ятатимуть дугу ту,
зубами вибитими люто,
тих, хто, як райдугу тугу,
згинав Івана Кочергу.
Безсмертний вщ. А той, хто гнув,
у небуття, у тлінь загув,
хоч він і ходить, і говорить,
і "ратує" за все нове.
Та мертвий той, хто свої твори
ще за життя переживе.
А Кочерга.
1 2 3 4 5 6