Розстріляне безсмертя

Сосюра Володимир

РОЗСТРІЛЯНЕ БЕЗСМЕРТЯ
(Поема)
Безумство бурі світової
одгуркотіло вже давно...
Ти знов стоїш переді мною
й в поему просишся, Махно!..

Ти просиш (зір твій, наче жало...)
поему написать нову,
бо першая давно пропала
в сумних архівах ГПУ.

О, скільки гроз гуло в поеті,
герою нещасливий мій,
коли побачив на портреті
тебе я в куртці шкіряній!..

Тепер не знаю, як ти, де ти?..
Горить душа моя в огні...
Я проти тебе йшов в багнети
іще в далекі юні дні.

Ішли махновці в смерть юрбою.
Чи був це яв, чи дикий сон?.,
їх у бою під Лозовою
ми захопили у полон.

Той сніг... Крові багряні маки...
Та церква... Тіні чорні ґав...
Де я, смуглявий гайдамака,
багнетне коло замикав.

Як їх стріляли, як кололи
штиками в стегна чи в плече!..
А я дививсь... і чорним болем
стискалось серце гаряче...

Така була судьба поета...
Махно, я зовсім їй не рад.
Я проти тебе йшов в багнети
в борні за Єлисаветград!

Гули дроти... був сніг — не трави...
Десь коні грізно: туп-тупу...
А я, політкурсант смуглявий,
стою в дозорі у степу.

Блукала смерть у білих гонах,
я бачив тінь її страшну...
І у Петлюри, і в червоних
любив я дівчину одну.

Цього не викреслиш із серця...
Що з вами, очі голубі?..
Весь світ стогнав в гігантськім герці,
й земля кипіла в боротьбі...

А ми, з гвинтівками, курсанти,
немов незлічені полки,
хоч мало нас, ішли на банди,
на чорний прапор твій в штики!

І входив штик в живіт, як в вату,
як голка в масло, в крик — "оа!.."
Я знав, що ти куркуль проклятий,
оскаженілий буржуа!

Твоєю я забризкав кров'ю
сніги широкі та сумні...
хвсе ^к любив тебе любов'ю
незрозумілою мені.

Обличчя Міші Ялового
ще й досі бачу я... Той час,
ті наші думи і дороги...
Та багатьох нема із нас,
немає й Міші Ялового.

Він мовчки слухав про Махна
й хитав в задумі головою...
О Мішо, Мішо! Над тобою
не сяє неба вишина...

Як не порвав я серця струни.
Не я — їх ворог люто рвав!..
А ти в дорозі до Комуни
од кулі братньої упав...

Холодні стіни каземата,
І смерті стогін, сталі спів...
То з пістолетом руку брата
на тебе ворог злий навів...
Така судьба твоя проклята.

Упав орел. Зламались крила,
ти очі золоті закрив...
Тебе прокляв мій тихий спів...
Я ж вірив тим, що Мішу вбили.
А він... а він мене любив!..
І ми усі його любили.
Мене ж злий ворог обдурив.

Я бережу твій образ свято,
прости мене, мій бідний брате!

Тобі хвала й безсмертна слава,
далекий Мішо Яловий!
Вернувся ти в партійні лави,
але вернувся неживий.
З тобою що? Ніхто не знає.
Я ж чую твій печальний крок
і бачу, як у тьмі тримає
рука прозора партквиток
і з тьми привіт нам посилає...

Так. Примаков тебе любив,
як друг, як вітер український,
що мертвий волос ворушив...
Пішли у тьму під кулі спів
і ти, і Юрій Коцюбинський,
що тільки для Радвлади жив...
В вікно б'є вітер непривітний
дощем, як снігом в час зими.
І дивляться Василь Блакитний
і Хвильовий на мене з тьми...

Чого ви дивитесь із ночі?..
Ви прожили свій вік не зря.
В одного сині-сині очі,
в другого ж карі, як зоря,
коли прибій в граніт гуркоче
і кида бризки з янтаря...

Ви не боялись Бога й чорта —
ви віддали борні свій спів.
Один умер через аорту,
а другий сам себе убив...
Убив себе, але не спів,
був друг мені і друг Еллану
і на житті своїм, о гнів! —
як Микитенко говорив,
"поставив крапку олов'яну".

А Микитенка хто убив?..
Все та ж змія, проклята, чорна
що в наші лави заповзла
і нас, синів ковадла й горна,
таємно жалила й пекла
тортур залізом... Повна шалу,
вона вела у тьмі бої
і в Революцію стріляла
безсмертним іменем її!..

Душа Миколи Куліша
крилами б'є в вікно блакитне
й крізь ніч, похмуру й
непривітну,
в мою поему поспіша...

Він геній був... І от не стало
орла духовних тих висот,
куди послав його народ
і партія куди послала.
Пішов у небуття, як дим...
І Курбас Лесь пішов за ним.
Серця спинились їхні чулі
од голоду, а чи від кулі...
І ті, кого любить я звик,
і Кириленко, і Кулик,
що з нами йшли у даль
щасливу,
і Підмогильний, і Вражливий,
що з смертю вицшли на двобій,
Кривенко, Плужник, Лісовий
стоять, мовчать у тьмі
страшній...
Стоїть в очах примарне
військо...
І дивляться Близько й
Фальківський,
і з глибини і тишини,
вітають Мисика вони...
Не чуть за вікнами сирен...
А я дивлюсь у ніч патлату...
Й заходить тихо у кімнату
печальний Міша Йогансен...
Він теж упав від кулі ката
лицем униз чи горілиць, —
і з ним упав Косинка Гриць.
"Прощай, матусенько, єдина!" —
я певен, що так Гриць сказав.
І постріл тяжко заридав...
І цілували губи сина
криваву землю України...
Про них співаю я сьогодні
і про усіх, кого нема,
кого ковтнула смерті тьма...
їх кров наповнила б безодні!..
Досвітній, Епік... Любі, любі,
хоч в пісні воскресить би вас
і той страшний, безумний час!..
ось іде Гордій Коцюба,
у кому лева міць жила,
й сідає мовчки край стола...
"Чи всі зібрались?" Ще нема
Панаса Любченка і Лева,
що звався Скрипником (крицева
у нього вдаченька була),
і ще Затонського нема.
Смерть гордий дух їх переміг, —
то тільки тіло сталь порвала...
Нехай фізично вбили їх,
але їх дух не розстріляли!

Хай лине спів, як гул пожеж,
і про товаришку Левкович!..
Зайшли Затонський, Скрипник теж
і Любченко Панас Петрович.
А ось із зором, повним мук,
іде Валерій Поліщук...
"Ну що? Зібралися, вояки?
Стіл круглий, тут усі однакі", —
лунає голос, мов з-за хмар...

О світлі жертви яничар,
гадюк у образі людини!..
Щоб передать увесь мій гнів,
нема таких на світі слів!

Четвертувати мало тих,
хто "планово" понищив їх,
крові розливши океани...
Наслідуючи наші плани,
він плани праці обернув
на смертні плани! Хто ж з них проти
нового був, коли нове
вони творили в повну силу,
під горді кличі "Хай живе!",
що ввись летіли, в сонця злото...
Але бандити патріотів
нацьоналістами зробили.
А ми в це вірили!

Сидять, хитають головами
й на мене дивляться... Уперті,
чужі хитанням і журбі,
вони були у боротьбі
за Україну і за Русь...
Так тяжко плачу і дивлюсь
я на розстріляне безсмертя,
як на дитя убите мати...
Страшний пройшли ми, друзі, час.
Та як живі вони між нас
І будуть жить, на горе кату!..
Безсмертя ж бо не розстріляти!
Не розстрілять його ніяк,

хоч смерть підступна, наче кицька,
чи так, мій друг, Володю Гжицький?..
А в серці світять, як маяк,
Ірчан, Бобинський і Коряк...
Од нас не підете нікуди,
ви — в нас, ви з нами як живі,
що на землі лишились чудом
(а серце радісно так тінька)
і Добровольський, і Ковінька.
Нехай поглинула їх мла —
ми їх продовжуєм діла
на славу й щастя України.
Павло Григорович Тичина
мені всміхається: .^LBЭKe^K .
"Так, так", — до мене — Рильський теж.
І Панч, і Головко, і Ле
зі мною згодні. Як троянда,
зоря поезії цвіте
і прози сонце золоте.
Між нами Василевська Ванда
і куций сміх Корнійчука,
і сміх Олійника, й хоч Вишні
нема між нас, як сонце в вишніх,
він не погас. Хоч десять літ
його терзали там, де лід
і гул тайги, і жах розлуки...
Там ми сплели братерські руки
на місці мертвих і, живі,
йдемо на обрії нові,
де сонце правди вселюдської
встає із далини близької...
І йдуть із нами в далечінь,
во ім'я щастя поколінь,
мов колективний комсомолич
Шиян, і Сенченко, і Смолич.
О ні, брати, о ні, не сон це!
Встає в^ке Комунізму сонце!..
Його проміння осява
обличчя наші і верстати,
пшениці колос той вусатий...
Під ним хвилюється трава,
горить воно в очах маляти...
Але не треба забувати
про той страшний далекий час
І тих, що йшли на смерть за нас,
на смерть, з натхненними очами,
щоб буть безсмертними між нами.
Одні в квітках, другі в крові,
зійшлися мертві і живі...
Драй-Хмара, Зеров, Филипович...
Вітають їх в печалі губ
наш Антоненко-Давидович
із Зінаїдою Тулуб.
Так ми йдемо, й вони — між нас,
у цей неповторимий час.
І присвятили Батьківщині,
в труді натхненному єдині,
і мрій політ, і серця жар
Павло Усенко і Гончар.
За ними на Парнасу вишку
зійшли Павличко і Малишко,
куди, одкривши в даль вікно,
Доленго вийшов вже давно.
І навіть Крижанівський Стьопа
з "Берізкою" за ними тьопа.
Він, часто лаючи Сосюр,
не став понад "шаблонів мур",
бо Байрон в гуркоті доріг
за вуха витягти не міг
того, хто в твань угруз по вуха...
Така вже доля бідних духом.
Ні, не забув я, щастя мріє,
і про Трипільського Андрія,
про Ющенка і про Масенка,
Яновського і Копиленка...
Між нами в спокої чола
я бачу Ходченка Павла,
що йде вперед як довгожитель.
Бо дух наш — тіла є цілитель.
В лице майбуття вітер віє
і Воскрекасенку Сергію...

Сплели ми в льоті світлі крила,
і всі одне ми робим діло.
Не діло, любі, а діла —
і в даль, як блискавки стріла,
мчимо відважно і щасливо...
І в блискавці нема розривів.
Такий характер український,
чи так, товаришу Дубинський,
що довгий час не мав що їсти...
Куди там графу Монте-Крісто!
Такий-то я, мої братове, —
хотів писати про "Махна",
а написав про Примакова,
що став для мене як весна,
коли палала даль грозова,
коли гули бої уперті,
і подививсь крізь Примакова
я на розстріляне безсмертя,
і зрозумів, що в дні нові
безсмертні — мертві і живі.

Ідуть розстріляні, й між ними
я бачу Лебедя Максима,
завжди спокійного в житті,
мого святого побратима
на тій горьованій путі,
якою йшли ми в далі чулі...
Мене з ним розлучила куля...

Але в комуну, що гряде,
зі мною поруч він іде,
в життя, що радісно вирує...
Його ходу я серцем чую,
ходу спокійную козачу...
Його (товариші, я плачу...)
любив за запорозьку вдачу.
Максиме! Рвать в гаю цвіти
любили ми, — й Дніпра прибої...
Той клуб Блакитного, і ти
спокійною ідеш ходою
в життя, як в щастя світлий дім...
Я знаю, ти і вмер таким.
Стрільбицький, ректор інституту
в далекім Харкові, давно...
Дні обернув ти на минути,
коли одкрив мені вікно
до царства правди і науки.
Мене ти світлою рукою
поніс туди, де хмар ріка
розбита променем-стрілою,
де сонце встало наді мною...
Й була то партії рука,
як в батька, добра і ласкава...
Вона поета-юнака
ввела у царство знань яскраве...
Тебе замучили кати, —
огнем і гостреним металом
зламали до життя мости,
щоб з нами ти не міг іти,
але душі не розстріляли.
І ти з живими до мети
ідеш у день ясний, погожий,
такий на татка мого схожий.
Я пам'ятаю, плакав ти,
коли читав про своє серце
я вірші в парку... З висоти

нам срібне сяяло відерце,
і з нього в трави волохаті
лилось, як у дитинстві в хаті,
навколо біле молоко...
"Молюсь...
1 2 3 4 5 6