Ой додому вдова повернулася,
На землю упала,
Коси собі рвала,
Життя проклинала,
До сина свого, до найменшого промовляла:
"Ходім, сину мій, ходім, синочку,
Зігнімось, як лози,
Станем на дорозі,
На лютім морозі,
Може, хто з прохожих зглянеться на наші сльози".
Ідуть вони, тужать, степом, селами…
На їх голосіння
Дають їм каміння,
Лушпиння з насіння.
Велике ж твоє, Праведний, терпіння.
1908
"ДОЛИНИ СПЛЯТЬ, А Я НА ГОРАХ…"
Долини сплять, а я на горах
Один на цілу ніч стою,
Шукаю в небі, в добрих зорях
Зорю недобрую свою.
Шукаю я, щоб їй віддати
Назад усі дари її,
І тут, на горах, заридати,
І сльози виплакать свої.
1908
"ПРОДАВАЙ ЧУЖИНЦЮ ХАТУ…"
Продавай чужинцю хату,
І вітряк, і двір…
Сам іди кудись на страту
В проклятий Сибір…
Хай прощаються і плачуть
Дітоньки малі,
Бо вони вже не побачать
Рідної землі.
Як сховаєш ти в могилу
Жінку і діток,
Сам ти прийдеш через силу
В рідний свій куток.
Станеш ти, на кий схилившись,
Глянеш на свій двір
І, невтішними залившись,
Проклянеш Сибір.
1906
"ТИ НЕ ДИВУЙСЬ, ЩО В’ЯНУТЬ КВІТИ…"
Ти не дивуйсь, що в’януть квіти,
Як сонце дивиться на них,-
У кого ж стане сил стерпіти
Вогонь очей його палких?..
Ти не дивуйсь, що гаснуть зорі,
Як зійде ранок золотий,
Що хвилі ніжні і прозорі
Змивають берег кам’яний.
Ти не дивуйсь, що ніч п’яніє
І день тріпоче по весні,
Що бідне серце в грудях мліє,
Як вгледе щастя уві сні.
Ти не дивуйсь, що я тобою
Став марить ночі й цілі дні,-
Була ти сонцем, і весною,
І сном, і хвилею мені.
1906
"ВМИРАЄ ДЕНЬ В ВЕЧІРНІЙ ЧАС…"
Вмирає день в вечірній час,
Пташки у ірій одлітають,
Спадає листя восени,
І квіти одцвітають.
Не винна ти… Покинь журбу,
Не плач, що розлюбила…
Усе мина, усе в житті
Чека своя могила.
1908
"НЕВЖЕ ТВОЇ УСТА-КОРАЛІ…"
Невже твої уста-коралі
У моря щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..
Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічі, пісні,
Квітки надій в тернах розпуки
І ніжних уст твоїх: "Люблю…"
1907
ВОСЕНИ
Плаче день, гуляє вітер,
Листя боязко тремтить,
Хоче втриматись на вітах
І, не втримавшись, летить.
Плаче день, і серце плаче,
Ниє в грудях, мов в тюрмі,
А сусідка незнайома
Стогне, квиле за дверми:
"О прийди, прийди, мій милий,
Поцілунками зогрію,
Сон ясний тобі навію,
Повний тиші, повний мрій.
На руках моїх гарячих
Ти заснеш під голос мій,
А я буду колисати,
Пісню втішную співати,
Вартувати спокій твій.
О прийди, прийди, самотній,
Як самотня я сама,-
В мене теж, як і у тебе,
Друга вірного нема.
Страшно, страшно! дні минають
Без проміння і тепла,
І страшна, як смерть, самотність
Тут гніздо своє звила.
О прийди, прийди, мій любий,-
В’яне молодість моя,
В’януть думи, в’януть мрії,
В’януть… В’яну, сохну я".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Плаче день, і серце плаче,
Ниє в грудях, як в тюрмі,
А сусідка незнайома
Не втихає за дверми.
1904
"ЧОГО МОГЛА ТИ ТАК БОЛІТИ…"
Чого могла ти так боліти,
Від чого серце билось так,
Що розірвалися граніти
І залишивсь навіки знак.
Куди потоки сліз лила ти,
Об що ти билася грудьми?..
Чолом тобі, о земле-мати,
Уклін мій, страднице, прийми!
1908
Крим. Гори
"КВІТКА ОСІННЯ ДАВНО ОДЦВІЛА…"
Квітка осіння давно одцвіла,
Пісня остання давно одзвеніла…
Скінчене свято пісень і тепла,
Снігом блискучим земля забіліла.
Літо і в серці давно одцвіло…
Рясно снігами його замітає…
В далеч туману життя одійшло,
Вічність байдужа стоїть і чекає.
1905
"ДАРЕМНО ВСЕ… І ГОЛОС ЄСТЬ, І КОБЗУ МАЮ…"
Даремно все… і голос єсть, і кобзу маю,
Рука ж моя не хилиться до струн…
Про що тобі, мій краю, заспіваю,
Про що тобі заграю серед трун?..
В які слова вложу свою журбу безкраю,
І як підкажуть їх могили і хрести?..
О мертвий мій, о цвинтарю, мій краю!
Коли ж труну свою розіб’єш ти?..
І як би голосно про тебе заспівав я,
Коли б єдиний рух рукою ти зробив…
Коли б прокляв віки свого безслав’я,
Зневажив би недолюдків-рабів.
І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,-
В моїх піснях заграє дзвін мечів…
І ледве ти ім’я своє згадаєш,-
В побідний гімн обернеться мій спів…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сиджу один… Журюсь самотньо на руїні,
Співаю щось помалу і без слів…
Сумні мої пісні, як сумно на Вкраїні
Серед могил і зламаних хрестів…
1908
"ЩОДЕННО ВОРОНИ ЛЕТЯТЬ…"
Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
"Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли…
Кра-кра-кра!
В хаті холод,
В шлунку голод…
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати:
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирає під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи… кра-кра-кра!
Що ж ви дивитеся? — плачте!"
"Чорні ворони, не крячте…
Ми оглухли, ми глухі…"
"Як же стали ви такі?"
"Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили…
День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєм,— божевільні,-
Чи в неволі ми, чи вільні…"
Раз ми вільні,— нащо військо?
"Що в кишені?", "Як назвисько?".
А не вільні,— чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?
Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися…
"Кра-кра — вільні! кра-кра — вільні!
Божевільні, божевільні!.."
1908
"ТИ СМІЄШСЯ!.. ГОДІ, БРАТЕ…"
Ти смієшся!.. Годі, брате,
Слід недужому ридати…
Глянь,— тебе хтось розколов,
Скрізь на грудях в тебе кров…
Ти смієшся, дзвінко граєш
І що хворий ти — не знаєш…
А на скрипці — ні струни…
І вона — зразок труни…
Погасають сірі очі…
А рука водити хоче…
Почорніло навкруги…
Позбирались вороги…
І в труну тебе, як друзі,
Положили в справжній тузі…
Вдарив дзвін… твоя рука
Знов відшукує смика.
1907
"ВЕЗЛИ ЇХ, ЗРАНЕНИХ В БОРНІ З СОЛДАТАМИ…"
Везли їх, зранених в борні з солдатами,
Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,
Везли, щоб там, в краях холодних,
Згноїти велетнів народних,
Крилаті іскри потушить
І знов дурити і душить.
В сльозах затриманих, з палкими муками,
Вони прощалися з полями, з луками,
Навік прощались з краєм рідним,
З своїм сліпцем — народом бідним,
Неслись в чужинну сторону
І мов лягали у труну.
І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння,-
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
"А що, голубчику, попавсь?"
1907
"ЯК ВІНКИ ПЛЕЛА ТИ З КВІТІВ…"
Як вінки плела ти з квітів,
Розлучили люде нас…
Ми зітхнули, розійшлися
І не стрілись по сей час.
Ти давно вже вийшла заміж,
Одруживсь уже і я…
Ти щаслива,— я не знаю,-
И ти не знай, любов моя.
Я торік, минулим літом,
Заїздив в своє село…
Завалилась рідна хата,
Рідну греблю рознесло…
Я не знаю, мабуть, греблі
Жаль зробилося мені:
Там, де ми танки водили,
Жалібні я склав пісні.
Кажуть люде, що недавно
Й ти приходила чогось…
Що в ту ніч чиєсь ридання
З-понад озера неслось.
1906
"Я НЕ ЗАЗНАВ ТИХ НІЖНИХ ЛАСК І СЛІВ…"
Я не зазнав тих ніжних ласк і слів,
Що марились мені колись весною,
Що чув я в співах солов’їв,
Що гай мені ласкаво шелестів
Давно колись, далекою весною…
Ти другому всі ласки віддала,
Ти другому усі слова сказала…
Мене любить ти не змогла,
Для мене любих слів ти не знайшла,
Бо всі давно їх іншому сказала.
Але в житті моїм ще втрачено не все.
І часом в снах лежу я серед поля,-
Колосся ніжно б’ють мене в лице,
І безліч ласк і слів їх шум несе,
І ти мене шукаєш серед поля.
1906
"НЕ ЗАБУДУ Я… О НІ!…"
Не забуду я… о ні!
І тепер, коли згадаю,
Бачу ночі весняні,
Чую шум далекий гаю.
На траві, в шовку густім,
Слід лишають твої ніжки,
А на личеньку твоїм
Золоті горять усмішки.
Ми йдемо… Шумлять гаї,
Ллються пахощі розкішні,
Щось кричать нам солов’ї,
Щось шепочуть трави пишні…
А тепер… Далеко я…
Заросли в гаю доріжки,
Змовкла пісня солов’я,
І другим цвітуть усмішки.
1908
"О, ЩЕ НЕ ВСІ УМЕРЛИ ЖАЛІ…"
О, ще не всі умерли жалі,
Не всі проспівані пісні,
Не всі захмарилися далі,-
Ще кров кипить, клекоче в шалі,
І серце б’є, як дзвін, в мені,
І вся душа в огні.
Життю і вам я не скорюся,
Вогню сльозами не заллю,
Я буйним степом розгорнуся,
Я морем співів розіллюся,
І в кожну пісню увіллю
Весь жар, всю кров мою.
1907
"В ЯКИХ БОЯХ ТИ ПАМ’ЯТЬ РОЗГУБИВ…"
В яких боях ти пам’ять розгубив,
В якім шинку ти сон-отруту пив,
Який стрілець тебе у очі влучив,
Хто так прибив тебе і змучив?
Травою ти послався і ростеш,
Як чорний крук, серця могил клюєш,
Бо ти забув, хто впав за тебе в бої
І де лежать твої герої.
Скажи ж, в яких лісах ти заблудив,
Коли себе ти п’яний загубив?..
Чи в тую січ, як ти з землі не знявся,
Чи в тую ніч, як з братом побратався?..
Сліпий… Ти ходиш з смутком на чолі,
Кийком чогось шукаєш по землі…
І що тобі так треба відшукати,
Ніяк не зможеш ти згадати.
1908
"Я СОНЦЯ ЖДУ, І СОНЦЕ ЗІЙДЕ…"
Я сонця жду, і сонце зійде,
І ранок прийде —
Вір, моя мила, жди і радій!
В ранку надій,
В райдузі мрій
Сонця чекай
І розцвітай.
В долі людській є щось таємне…
Ми недаремне
Роки страждали, тернами йдучи,
Руки рвучи,
Все уночі…
Ні! недарма:
Рідша пітьма.
Рідшає терен, зникають тумани,
Гояться рани,
Вір мені, люба дружино моя…
Бачу вже я
В квітах поля;
Все, що вві сні
Снилось мені.
1906
З ЛИСТА
Перший пролісок блакитний,
Першу квітку весняну
Шлю тобі, моя голубко,
У далеку сторону.
Хай тебе він привітає
З сонцем, з ласкою, з теплом
І розкаже, що він слухав,
Нахилившись над струмком.
Хай розкаже, що вчуває,
Пробиваючись, трава,
У якому дивуванні
Кожна бростка ожива.
Хай розкаже, як курличуть
Десь під небом журавлі,
Як всміхається ласкаво
Красне сонце до землі.
Хай твій смуток він розвіє,
Прожене його навік,
Щоб із уст твоїх полився,
Як дзвінок, веселий сміх.
Хай же він тебе вітає
З сонцем, з ласкою, з теплом
І розказує ті дива,
Що почув він над струмком.
1904
"НЕХАЙ, ЯК ГРІМ, ГУДУТЬ ГАРМАТИ…"
Нехай, як грім, гудуть гармати,
Нехай п’яніє все в чаду,-
Як в полі буду сам стояти,
Шаблі ворожі відбивати
І, може, ранений владу,-
А в стан ваш мертвий не піду.
О, не лякайте! В мене крила,
В крові — огонь, в душі — любов,
Нащо я вам? Вас в стані сила,
Не звіть мене! Ваш стан — могила,
І в ваших жилах біла кров.
1907
ТРОЯНДИ
Довго їх сонце без жалю пекло,
Довго! І нагло за хмари зайшло…
Вихор схопився, і грім загримів,
Дуб передчуттям грози зашумів,
Вдарила блискавка в груди кудись…
Свіжі дощі полились, полились…
Шепчуть троянди: "О, лийтесь рясніш,
Дайте нам дихати грудьми вільніш…
Наші гарячі уста остудіть,
Нас напоїть, напоїть, напоїть…"
.