МОЇЙ МАТЕРІ
Мати, мати! Не журися,
Не сумуй, не проклинай…
Я і сам ходжу, як ссмуток,
З серцем, змученим украй…
Ой, нащо ж малу дитину
Доручала ти степам?..
Над степами сяє сонце
І вітри літають там.
Сонце звало мене в небо,
В море неба від землі,
І про край якийсь розкішний
Клекотали журавлі.
Темні вихори крутились,
Бились з горами вітри,-
Сам я бачив, як гриміли
Сірі камені в яри.
А квітки в траві пахтіли,
Степ, як море, хвилювавсь,
І до мене цілий всесвіт,-
Мати,— всесвіт усміхавсь!
І зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І в зелений степ тікав…
Не клени, о рідна мати,-
Я і сам себе клену…
Вмер би радо, так сама ти,
Знаю, ляжеш у труну.
Плачеш?.. в груди б’єш, конаєш…
Я конаю, мати, й сам…
Ой… нащо ж… малу дитину
Доручала… ти… степам…
1908
"ЯКА КРАСА: ВІДРОДЖЕННЯ КРАЇНИ!…"
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла,-
І ось,— дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.
Дивіться також
- Олександр Олесь — Посли деревлян до Ольги
- Олександр Олесь — Ні, забуття не дасть мені й сама природа
- Олександр Олесь — Ялинка
- Ще 300 творів →
Угледе світ, красу і простір голубий,
І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче
Про вільний льот орлів, про ранок золотий.
Так море іноді всю ніч дрімає,
І нагло хвилями, як крилами, заб’є,
І дивно перлами, і барвами заграє,
І очі всесвіту до себе прикує.
Летить воно, хвилюється і ллється,
В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,
І щастям все життя йому в той мент здається,
І все в той мент йому і годе, і щастить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І де взялись ці хвилі сніжно-білі,
Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,
З яких ясних країн чайки ці налетіли,
Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..
Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
Коли іде борьба за волю, за життя,
Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу
І сонця жданого блискуче вороття.
1908
"НЕБО БЛАКИТНЕ, ЗЕЛЕНА ЗЕМЛЯ…"
Небо блакитне, зелена земля,
Груші і яблуні білі…
Квітоньки милі! зірвіться з гілля…
Вітряно! квітоньки милі.
Вітер на північ летить крізь садок,
Північ, ще вкриту снігами…
Квітоньки білі! зірвіться з гілок,-
Журиться мила за вами.
Ой полетіть, до вікна припадіть,
Мов голубки білокрилі…
Візьме на груди вас мила зогріть…
Вітряно! квітоньки милі!..
1907
"І НЕЛЮБА СВОГО ТЕПЛОМ Я ОБЛИВАЮ…"
І нелюба свого теплом я обливаю,
І з ним живу життям одним…
Нема його — журюсь за ним,
Ходжу і спати не лягаю…
А як би я тебе, далекий мій, любила,
І скільки б ласки я лила,
Яка б щаслива я була…
О мамо, мамо! ненько мила…
1906
"О СЛОВО РІДНЕ! ОРЛЕ СКУТИЙ!.."
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
О слово! будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
ТІНІ
Куди піти,
Куди втекти
Від голосу страшного?
Тікаю я
В ліси, в поля,-
І не втечу від нього.
Біжу, а він
Гуде, як дзвін,
На смерть немов,
Все — бев та бов.
Коли ж стомлюсь,
Спочить спинюсь,
Бринять слова,
І хтось співа:
"Ой не стій,
Сину мій,
Не топчи хоругов…
Тут лилась моя кров,
Тут я ранений впав,
Як про тебе я дбав…
Ти забув…
Ти не був…
Ти ховавсь по житах,
По хлівах, по хатах,
Ти, як злодій, ховавсь,
Ти хотів і боявсь…"
І я з місця знімусь
І вперед понесусь,
А зо мною врівні
Щось летить і співає мені:
"Ой синочку, порадничку,
Ой, де ж ти був, мій зрадничку,
Як в бік мене улучено,
Як в’язано і мучено,
І топтано, і палено,
І глиною привалено.
Чому не йшов хоч віченьки
Стулить мені на ніченьки…"
І я кричу,
І знов лечу,-
Де люде, де огні…
І легшає мені.
…На досвітках прядуть,
Скрипки ведуть,
Баси гудуть,
Нічого їм не чуть…
"Нічого вам не чуть?" —
Питаюся у їх.
В одмову крик і сміх.
Я згодом обійдусь
І з ними сам сміюсь…
І нагло чую знов:
"Ой не смійсь, сину мій,
Ще сміяться рано,
Ще димить моя кров,
Ще ятряться рани.
Ой постій,
Сину мій!.."
І я криком кричу,
І із хати лечу,
А зо мною врівні
Щось біжить і співає мені…
1908
"ЛЛЄТЬСЯ МОРЕ, ПЛЕЩЕ В БЕРЕГ…"
Ллється море, плеще в берег,
Б’ється в сірі скелі,
Мов з кайданів хоче вийти
На степи веселі.
Ой, і ми на волю рвались,
В сірі скелі били…
Море, море! глянь,— усюди
Наших хвиль могили…
1908
І ВИ ПОКИНУЛИ…
І ви покинули… і ви пішли…
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли…
Цигани ви,
Цигани ви!..
А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав…
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!..
Не варті ви,
Не варті ви…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І часом чує ліс в пітьмі нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється…
"О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?.."
1908
"КОЛИСЬ ЗДАВАВСЯ ТИ МЕНІ ОРЛОМ ПІДТЯТИМ…"
Колись здавався ти мені орлом підтятим
І в полі кинутим в агонії сконать…
Очима стежиш ти за ворогом проклятим,
Що хтів тебе ногою розтоптать.
Ти гнівом дихаєш, гориш, а не конаєш…
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,
Одним крилом круків ти відбиваєш
І сам лежиш на зломанім крилі…
Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним,
Що ліг в степу на камені спочить…
Ти важко спиш і мариш боєм щасним,
А ворог твій змією вже сичить…
Тебе взяли… Кати твої ламають руки,
Зривають твій мушкет з могучого плеча.
Дарма, дарма впиваєтесь, гадюки,-
Його рука не випусте меча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Народе мій! і ти — орел, вночі підтятий,
І чом не лицар ти, захоплений в полон?!
О орле мій, мій велетню крилатий,
О лицарю, покараний за сон!..
Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!
І що орел, коли його орлина зграя
Не рве з землі в блакить ясного дня,
І що за лицар ти з усмішкою льокая,1
Без гордих дум, без честі і ім’я?!
1908
"РОЗКВІТЛУ ПАПОРОТЬ ШУКАЄШ ТИ В ЛІСАХ…"
Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах,
І вся ідеш в крові, і вся ідеш в сльозах…
А я, пригнічений журбою,
Іду поодаль за тобою.
О бідна ластівко! з залізом скутих крил…
Я знаю,— ти впадеш без віри і без сил,
А я в розпуці серед гаю
Тебе в могилі поховаю.
1909
"СВІТАЄ… НІЧ ПОВОЛІ ТАНЕ…"
Світає… ніч поволі тане,
Чорніє ліс, сіріє поле,
І скоро красне сонце встане!..
Моє ж не встане більш ніколи…
В душі останній промінь гасне,
Як чорний ворон, ніч літає,
А сонце, чисте і прекрасне,
Крізь сльози усміх посилає.
1908
"НЕ БЕРІТЬ ІЗ ЗЕЛЕНОГО ЛУГУ ВЕРБИ…"
Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів’яне вона від жаги і журби
По зеленому лузі в пустелі…
І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона засумує в долині
І засохне в воді від палкої жаги.
І нудьги по далекій вершині.
1907
"НЕ ЗАШУМЛЯТЬ СТОЛІТНІ ВЕРБИ…"
Не зашумлять столітні верби,
Не зашумлять…
Не зацвітуть пожовклі луки,
Не зацвітуть.
Не вернем ми літа дитячі
Повік, повік…
Не підем ми волошки рвати
Ніколи вже.
На призьбі ти сидиш совою
І серце рвеш,
А я іду в крові і ранах,
Сліпий іду…
Дурна надія мене тернами
Кудись веде.
1908
"В КРАЇНІ МЕРТВІЙ І БЕЗПЛОДНІЙ…"
В країні мертвій і безплодній,
В країні зради і пітьми,
Забутий Богом і людьми
Сумує жертвенник народний.
Травою слід заріс до нього,
Віки вогонь вже не горить,
І ладан вгору не курить,
І перед ним нема нікого.
Де ж ви в сей час страшний вмирання?!
Чому молитись не йдете,
І жертв богам не кладете,
І не шепочете благання?
Чи в вас в пітьмі посліпли очі,
І ви не бачите мети,
Чи сил немає в вас іти,
Чи жити з вас ніхто не хоче?
Вам чути хід кінця страшною?
Ось він іде, біжить, біжить…
Востаннє,— жертвенник дрижить…
Впаде! впаде! скоріш до нього!
1908
НА ЧУЖИНІ (ПІСНЯ)
Ой чого ти, тополенько,
Не цвітеш,
Чом пожовклу головоньку
Хилиш-гнеш?
Чом з вітрами-парубками
Не шумиш?
А засмучена-засмучена,
Мов з нелюбим заручена,
Все мовчиш?
Тільки часом до хмароньки
Скажеш ти:
"Ой хмаронько, ой чаронько,
Не лети.
Зірви з мене це листячко,
Це листячко-намистечко
Без краси.
У рідную годиноньку,
На милую Вкраїноньку
Віднеси".
1908
"В МІЩАНСЬКІЙ ОДІЖІ І В РІДНОМУ ВІНКУ…"
В міщанській одіжі і в рідному вінку,
Занесена сюди бозна-відкіль вітрами,
Дивується вона чужинному танку
І слухає "кек-вок", сховавшись між служками…
О Україно-мати! Зглянься, захисти,
Прости свою дочку безтямну і зрадливу,
Пошли ти янгола любовно одвести
Від круч дитя твоє сліпе на рідну ниву.
Мовчиш?.. Не йдеш спасти свою дочку?..
Ах, ти сама стоїш від рана і до рана,
В міщанській одіжі і в рідному вінку,
І слухаєш "кек-вок", розхристана і п’яна.
1908
"ІДІТЬ! НІХТО ВАС НЕ СПИНЯ…"
Ідіть! Ніхто вас не спиня,
Ідіть із ночі в сяйво дня.
Ідіть із мертвої пустелі
В краї зелені і веселі.
Ідіть,— ніхто нас не спиня.
Але ви тихо, тихо йдіть,
Сліпого лева не будіть,
На його навіть не дивіться,-
Йому страшне щось зараз сниться…
Ви тихо, тихо з ночі йдіть.
Вві сні він голову підвів
І ніби Божий світ уздрів…
Погляньте! плачуть мертві очі,
І струмінь сліз граніти точе…
О, що він в сні своїм уздрів?
І знову ліг… і важко спить…
Ще раз зітхнув… постійте мить…
Заснув, заснув… ідіть, не бійтесь.
Пройшли?! Тепер кричіть і смійтесь.
Далеко він і важко спить.
1908
РАНО-ВРАНЦІ
(В Криму)
Зайнялися гори! В золоті каміння,
В полум’ї граніти і в диму гаї,
А на хмарах грає сонячне проміння,
Грає і дарує усміхи свої.
І проснулись хмари, і всміхнулись світу,
І всміхнулись небу, морю і землі…
І знялися легко, з усміхом привіту,
І поволі зникли, і розтали в млі…
Випливло і сонце! — все — любов і ласка!
Обняло всю землю сяйвом і теплом…
І, здавалось, щастя, чарівне, як казка,
Має над землею райдужним крилом.
1906
"ЛИВСЯ СПІВ КОЛИСЬ У МЕНЕ…"
Лився спів колись у мене,
А тепер я сльози ллю…
Про журбу мою співати
Доручив я солов’ю.
Все втонуло в пісні-морі,
Все забулось, як вві сні…
Тільки ти, далека зоре,
Рівно сяєш в вишині.
1908
"ЄСТЬ ДИВНІ ЛІЛЕЇ, ЩО, ВРАНЦІ РОДИВШИСЬ…"
Єсть дивні лілеї, що, вранці родившись,
Надвечір уже умирають…
Я бачив їх трупи… Стоять, як зомлілі,
І руки кудись простягають.
Родився я ранком, та нагло погас він,
І стало і сумно, і темно…
І ось,— уже роки в пітьмі я блукаю
І смерті чекаю даремно.
1905
"НАРОД, ЯК МЕРТВИЙ, СПИТЬ БЕЗ СНІВ…"
Народ, як мертвий, спить без снів,
А я на лірі граю
І вас, нудьгуючих панів,
Піснями розважаю.
Ганьба мені, ганьба мені!
Замовкніть, срібні струни,
Бо цілий край кона в багні,
І скрізь мерці і труни.
Ні! Хочу ліру я розбить,
Узяти сурму мідну
І нею з гір мерців будить
І Україну бідну.
Лишу я співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.
1908
"В ПРОВАЛЛІ ТЕМНІМ, ДЕСЬ НА ДНІ…"
В проваллі темнім, десь на дні
Сосна чорніє на граніті…
Ніхто з живих не зна її,
Не зна й вона нікого в світі…
Над нею десь весна цвіте,
Квітки цілуються з квітками,
Сміється сонце золоте,
Річки зливаються з річками.
Вона ж, самотня і смутна,
В яру чорніє на граніті,-
Ніхто з живих її не зна,
Не зна й вона нікого в світі…
І тільки іноді вітри
На скелі спиняться юрбою
І гоготать почнуть згори,
І насміхатись над сосною…
1906
"НЕБО З МОРЕМ ОБНЯЛОСЯ…"
Небо з морем обнялося,
Море в небі розлилося…
Цілий світ вони забули
І в туманах потонули.
Марив я з тобою бути,
Наші рідні душі скуті,-
Та, як небо, ти синіла
І в думках кудись летіла.
1908
"О САРНОНЬКО, ПРИХОДЬ..."
О сарнонько, приходь
Вечірньою добою
Над скло прозорих вод,
Уквітчаних весною.
О пташко, прилітай,
Як ніч на землю гляне,
Туди, де темний гай
Шумить пісні весняні.
Ми будемо удвох
На цілий гай чудовий
Блукать серед квіток
По казці смарагдовій.
І будеш в сяйві ти,
Як фея, як царівна,
Кудись у казку йти,
Чудовній казці рівна.
І будуть перли рос
Скидать на тебе віти,
І в пишні хвилі кос
Самі вплетуться квіти.
І скажем ми в той час
Квіткам, струмкам і гаю:
"Вінчайте, друзі, нас,-
Ми любимось без краю…"
І гай нам зашумить,
Озветься солов’ями,
І стане нам курить
Пахучі фіміами.
1907
НАД МОРЕМ
"Шуміть, шуміть, морські безодні,
Сміліше, море, в бій лети!
Душа моя така ж сьогодні
Крилата, вільна, як і ти".
Стою над кручею страшною,
Каскади злотні сонце ллє,
А там, внизу десь, підо мною,
В гранітні бубни море б’є.
"Руйнуй, руйнуй холодні скелі,
З піснями труни розбивай,-
І з мене теж пісні веселі
Летять, як хвилі, в рідний край".
А в тім краю, у тій пустелі,
В краю прокляття і ганьби
Одні — глухі, байдужі скелі,
Другі — осліплені раби.
І скарги зойк несеться з мене,
І гніву дим за ним летить,
А море, вільне і шалене,
Танцює, грає і шумить.
"Танцюй, танцюй, мій коню сивий!
Весь в піні, гриву розпускай,
Летім у край мій нещасливий,
Летім у мій невільний край!.."
…На човні я… вітри співають,
Кричать чайки, кудись звучи…
В очах моїх знамена мають,
Бряжчать, виблискують мечі.
1908
"ЗУСТРІТИСЯ, ЩОБ ЗРАЗУ РОЗЛУЧИТИСЬ…"
Зустрітися, щоб зразу розлучитись,
Щоб бідне серце отруїть,
Щоб більш, ніколи не зустрітись
І вічно втратою боліть.
Зустрітися, щоб скрізь тебе шукати,
Для чогось жить, не маючи мети…
Складать пісні тобі і знати,
Що їх повік не вчуєш ти…
1908
"МИ ПЛАКАЛИ НА ЦВИНТАРІ, БЕЗСИЛІ…"
Ми плакали на цвинтарі, безсилі,
А скрізь жовтіли на землі
Потоптані знамена милі
І наші зламані шаблі.
І сотні нас з чужинцем побратались,
Втекли від нас в ворожий стан
І разом з ворогом знущались
З кривавих наших сліз і ран.
Свої — серця нам виривали,
Чужі — тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти.
1908
"ПОМИЛКУ ЗРОБЛЕНО… НЕ ТРЕБА КАЯТТЯ!.."
Помилку зроблено… не треба каяття!
Не треба сліз, і скарг, і жалю…
Неси покірно хрест життя,
Ховай журбу безкраю.
Про щастя втрачене даремно не гадай!
Удар в душі на смерть по йому
І мовчки привидом блукай
На святі життьовому.
"ЧИМ ВТІШУ ВАС? НА ЩО ЯСНЕ Я ВАМ ВКАЖУ?.."
Чим втішу вас? На що ясне я вам вкажу?
Де зілля я знайду на ваші рани?
Ні, ні! Я вам нічого не скажу,-
Уста мої скули кайдани…
На наш бенкет були вже сплетені вінки,
Стояли вже для нас столи накриті…
І ось,— лежать розтоптані квітки,
І наші келихи розбиті.
І ніч страшна іде… страшна, мої брати…
І так голосять жалібно каліки,
А там, немов серця людські, горять скирти,
Щоб, може, згаснути навіки.
Незрячий сам… на що ясне я вам вкажу?..
І як в лісах знайду я трав на рани?..
Ні, ні! Я вам нічого не скажу,-
Уста мої скули кайдани…
1907
"ХТО СМІЄТЬСЯ В ТОЙ ЧАС, ЯК ПОВИННО РИДАТИ…"
Хто сміється в той час, як повинно ридати,
Той навік збожеволів давно…
Ми в той час сміємось!..