Ось послухай: десь за гаєм
Соловей заплакав враз...
Побіжім, його спитаєм,
Чи любив він більше нас?!
"Я глухий... тебе ось... чую..."
1905
"ХАЙ ЩЕБЕЧУТЬ ПОЦІЛУНКИ…"
Хай щебечуть поцілунки,
Як пташки в весняний час...
Не лякайсь, моя кохана,-
Не почують нас.
Не дізнатись їм ніколи,
Чом зимою пишно так
Розцвітає мак рожевий
В тебе на щоках.
Хай дивуються і кажуть:
"Мов... дзвінки гудуть в степах...
Мабуть, хтось з дороги збився
І блука в снігах".
1905
"СРІБНІ АКОРДИ, ЩО З СЕРЦЯ ЗНЯЛИСЬ…"
Срібні акорди, що з серця знялись,
Як я в поспів’я їх втілю?!
Райдужні мрії, що з ними злились,
Як їх зловити зумію?!.
Ніжнії квіти, що в серці пахтять,-
Як їх відтіль позриваю?
Жемчуги сліз, що на квітах тремтять,
Як їх тобі позбираю?!
Втілить чуття мої в згуки, в слова
Світ увесь навіть не в волі...
Як же душа моя їх проспіва,
Частка душі світової?!
1906
"ЦІЛИЙ ДЕНЬ ТИ НУДИЛАСЬ В КІМНАТІ СВОЇЙ…"
Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй...
Цілий день і країна нудилась:
З чорних хмар розливалися струмні по ній,
З чорних вій моїх сльози котились.
А ти вийшла,— і сталося чудо якесь:
Вся земля затремтіла, засяла,
Солов’ї засміялись-заплакали десь,
1904
НА КОНЦЕРТІ
Нудьга, журба і сум в роялі,
Ридають згуки жалібні,
Немов шукають когось в залі,
Немов кричать: "Нема її!"
...Ось чайка вибухла стрілою
І стала витись в вишині,
І стала плакать над водою:
"Киги! киги! нема її…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Два фавни вибігли з узлісся...
Один другому щось сказав,
І знову з сміхом подалися,
І сміх їх лісом залунав.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Щось плаче ніби... чуєш?.. хто се?
То, певно, жінка... так і є!
Щось сталось з нею? як голосе,
Як, бідна, в груди себе б’є...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Схопився вихор по дорозі
І полохливо втік у яр,
Заколихались трави, лози,
І нагло вдарив грім із хмар.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Гроза пройшла, і сліз безкрає
На листях, травах, на квітках,
Ласкаво, ясно сонце сяє
І відбивається в сльозах.
1905
"СТАЛО ЗНОВ ТЕМНІШЕ... ХМАРИ ПОЗВИСАЛИ…"
Стало знов темніше... хмари позвисали,
Вилетіли сови, вибігли шакали,
І ревуть, і виють, і шукають тіла...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В хмарах світлі зорі, в тюрмах вільні духом...
Ой нависла стума над народним рухом.
Вибігли шакали, вилетіли сови...
Скрізь гарячі трупи, скрізь потоки крові...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І, здається, ночі і кінця не буде...
Але стійте міцно і боріться, люде...
Розганяйте стуму, сміло рвіть кайдани,
Бо рожевий ранок незабаром встане,
Засміється сонце в небі золотому,
І його проміння не спинить нікому!
1906
ТРИ МЕНТИ
Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров вампіри...
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:
Може, мимо пройдуть звірі...
Тихше, тихше —
Хто це дише?..
Тихше... тихше...
Тихше, тихше: сплять вампіри,
Упилися кров’ю звірі...
Нахиляйтесь,
Підкрадайтесь,
Як убиті сплять вампіри...
Тихше, тихше —
Хто це дише?..
Тихше... тихше...
Гей, до зброї! Бийте в дзвони!
Будьте смілі, як дракони!
Всіх гукайте,
Всіх скликайте —
Хай гудуть, як громи, дзвони...
Хто там ззаду? —
Кулю гаду!
Хто там ззаду?..
1906
"МИ НЕ КИНЕМО ЗБРОЇ СВОЄЇ…"
Ми не кинемо зброї своєї:
Наше військо сміється б’ючись,
Наше військо в боях бенкетує,
Наше військо вмира сміючись.
Ми не зложим червоного стяга...
Кров червона із нас пролилась...
Власну кров ми ворожою змиєм...
Гострі коси залізні у нас!
Ми не підем з кривавого бою!
Наші друзі по тюрмах гниють,
Наші друзі в Сибіру конають,-
Ми назад їм проложимо путь.
Ми не кинем боротись за волю:
Наші браття упали в борні,
Їхня кров ще гаряча на ранах,
Їхні рани горять ще в огні.
Ми не зложимо зброї своєї...
Дужі в нас і бажання, і гнів,
Ми здобудемо землю і волю
І загоїмо рани віків.
Ми не підем з кривавого бою:
Наше військо сміється б’ючись,
Наше військо в боях бенкетує
І в боях умира сміючись!..
1906
"З ВІЙСЬКОМ ЗА ВОЛЮ БОРОЛИСЯ МИ…"
З військом за волю боролися ми:
Гинули сили народні,
В світі без волі жили, як в тюрмі,
Пухли і мерли голодні.
Рівність, братерство і воля усім —
Наші були ідеали —
Теплою кров’ю на стягу своїм
Ми їх в борні написали.
Бігли під прапор наш бідні раби,
Руки до нас простягали,
Наші дзвеніли мечі в боротьбі,
Їхні кайдани бряжчали...
Ворог... подужав нас... в полоні ми...
...Нищуться сили народні,
В світі без волі живуть, як в тюрмі,
Пухнуть і гинуть голодні...
1906
НАД ТРУПАМИ
Ви мужа убили... лежить він в крові...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
За що в його чорний гвіздок в голові...
...Він лікар був добрий... його ви любили…
Я тайни не знаю, за що ви убили...
Хаїме! ти, може... що зле їм зробив?..
Скажи мені, любий, за що тебе вбили?
Ввесь вік ти боровся за волю рабів,
За їх не боявся ні мук, ні могили...
Хаїме! мій милий!! за що тебе вбили?..
...Мовчить... і обличчя у його
За гріх не говоре нічого...
Ви сина убили... лежить він в крові...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
За що в його чорний гвіздок в голові...
Він втішний був хлопчик... його ви любили...
Я тайни не знаю, за що ви убили...
Нухіме! ти, може, що зле їм зробив?..
Скажи мені, милий, ти ж маму кохаєш...
Ти ж так її дуже і завжди любив...
Скажи мені, пташко!.. Ах, слів ти не знаєш,
Ах, ти тільки "мама" одно вимовляєш...
...Хто ж скаже мені, немовлятко?..
Холодний, як крига, твій батько...
1906
"АХ, МИНАЛИ Б БЕНКЕТИ КРИВАВІ…"
Ах, минали б бенкети криваві...
Брязкіт зброї скоріш би утих...
Досить бою, і крові, і слави,
І довчасиих могил дорогих.
Дужі! волю прекрасну віддайте...
Ситі! землю Господню верніть...
Хижі! чулими, добрими станьте
І в покуті гріхи замоліть...
1906
В ГОДИНИ РОЗПАЧУ
Візьміть мене, хмари, на крила свої:
Ті ж тюрми, і ярма, і гніт на землі...
В сльозах мої сестри, і браття в кайданах,-
Півкраю в курганах.
Ми бились шалено, як гірські орли,
Але вороги нас в полон узяли,
І кинули бранців за мури, за грати
Кати і пілати.
І знову народ наш у владі катів,
І знову народ наш в сітках павуків,
Що кров його теплу віки випивають,
Тіла розпинають.
Візьміть мене, хмари, в безкраю блакить —
Я з скаргами хочу до Бога летіть...
Коли ж Він не вислуха скарги народні,
Я кинусь в безодні...
1906
"ХА-ХА! ХА-ХА! КРАСА ЯКА!.."
Ха-ха! ха-ха! краса яка!
Усюди трупи... ха-ха-ха!
І хтось дурний розсипав скрізь
Рубіни крові, перли сліз.
Ха-ха! ха-ха! дивись: кати
Несуть драбини і хрести...
Ха-ха! ха-ха! голгофи скрізь,
Рубіни крові, перли сліз.
Ха-ха! ха-ха! коли б мій брат,-
Пішли б рубіни ми збирать,
Та брата в мене відняли
І на Голгофі розп’яли.
Ха-ха! ха-ха! заплакав хтось...
Ти хто такий? ах, сам Христос!
Дивись... ха-ха... висить мара,
І кров тече з його ребра.
Ха-ха! ха-ха! не плач, мовчи...
Сміються сови і сичі,
Вовки, чорти плигають скрізь
В рубінах крові, в перлах сліз.
Не плач! ха-ха... добру не вчи:
Кругом гієни і сичі...
Нащо їм твій прекрасний рай?
Їм трупів дай, їм крові дай...
Ха-ха! ха-ха! ти зрозумів
Бажання сов, гієн, сичів...
Ха-ха! ха-ха! смієшся ти?
Сміються трупи і хрести...
Ха-ха! ха-ха! у тебе ніж?!
Христос, Христос, себе не ріж...
Зарізав?! Кров ясна яка...
Ха-ха! ха-ха! ха-ха, ха-ха!
1906
"В ПРОВАЛЛЯ РОЗПАЧУ, ДЕ ПЛИВ Я БЕЗ ВЕСЛА…"
В провалля розпачу, де плив я без весла,
Знов ти прийшла, що вже не раз мене дурила,
І знов взяла мене на крила,
І в синє небо понесла...
Повірив я і знов понісся в царство див,
Хоч падав я не раз з блакитної пустелі,
І груди розбивав об скелі,
І роки з ранами ходив...
Надіє, зраднице! Окрасо днів моїх,
Ти чуєш в поклику моїм палке благання?!
Не одури мене востаннє,
Не дай мене другим на сміх!
А схочеш знов мене віддать на глум людський,
То підніми мене в краї ясні й таємні,
І звідти кинь в безодні темні,
І об граніти їх розбий.
ПРИМІТКИ
Уперше збірка вийшла в Санкт-Петербурзі в друкарні "Работник" на початку 1907 р. Як писав Олександр Олесь в "Автобіографіії", 300 крб. на друкування книжки йому позичив український письменник і громадський діяч П. Я. Стебницький. Із спогадів українського письменника й культурного діяча Олександра Лотоцького довідуємось про обставини, що сприяли виходу першої збірки. Для видавців "відкрила" Олеся відомий український історик Олександра Єфименко, яка одного разу запросила О. Лотоцького та П. Стебницького послухати вірші не відомого ще поета. За спогадами О. Лотоцького, "тим поетом був Олесь, тоді ще зовсім не знаний. Почав він читати і протягом цілого вечора, майже без перерви, прочитав нам увесь перший том своїх поезій "З журбою радість обнялась". З перших рядків відчулося, що се — поет милістю Божою. Трудно переказати те, що ми переживали, слухаючи тих поетичних перлів після довгої посухи на ниві української поезії. Кожний новий вірш давав такі сильні й несподівані переживання, що дійсність здавалася сном, од якого було б боляче прокидатися. Господиня наша променіла від радості, бачивши, що ми поділяємо ті враження, які переживала вона сама. І то була така чиста й глибока радість з приводу того, що об’явився новий, справжній, долею благословенний український поет! Вечір той не пройшов без наслідків і для сього останнього. П. Я. Стебницький видав перший том поезії О. Олеся і те видання подарував авторові. О. Я. Єфименкова перша оцінила нашого талановитого поета, та внаслідок її заходів і громадянство українське читало Олеся раніше, ніж би се могло бути, коли б вона не виявила такого гарячого співчуття молодому талантові". (О. Лотоцький. Сторінки мннулого.— Варшава, 1933.— Т. 2.— С. 459).
До книжки ввійшли вірші, написані в 1903-1906 рр. Більшість поезій має чорнові й чистові автографи. У фондах зберігся й набірннй примірник збірки (ЦНБ, рукописний відділ, ф. XV, № 6, 7, 9 та ін.).
На титульному аркуші зошита (ф. XV, № 6) зазначено, що це "Альбом I "Згуки і акорди" з присвятою: "Пам’яті своєї тітки Наталі". Тут же, на першій сторінці, розкривається композиція цієї книги.