Поклади золота

Володимир Винниченко

Сторінка 4 з 45

Зобов'язуюся асигнувати до ста тисяч. Про всі деталі поговоримо потім. А тепер пропоную зараз же поїхати до цієї Лесі й вияснити. Коли з нею не вийде, треба швидше шукати іншої. В мене теж є на думці одна. Платімо й гайда!

"Платімо" сказано так собі, для годиться. Крук знає, що платитиме він. Це вже загальноприйнятий з ним тон усіх його знайомих: за всіх і скрізь платить Крук. Накрав грошей, хай платить.

Наум Абрамович натягає своє пошарпане пальтечко, бере портфель під пахву й чекає, поки Крук розплатиться за себе й за нього.

Хмуро заплативши, Крук без допомоги Фінкеля одягає своє англійське пальто й про щось думає.

— А як зветься цей коханець чи чоловік Лесі?

— Микола Олексійович Терниченко. Колишній офіцер російської армії, потім старшина української.

— Бідує, звичайно?

— Розуміється.

— Тим краще. До речі, Науме Абрамовичу. Ви кажете, що ваші матеріяльні обставини трохи... кепські?

Фінкель уже передчуває щось і на лиці його проступає тепла ласкавість.

— Та таки добре паршиві, Прокопе Панасовичу.

Крук занадто уважно застібає ґудзики, не дивлячися на Фінкеля.

— Коли хочете, я міг би дати в нашому банку якусь посаду панні Ніні. Ви, здається, колись питали мене. Вільної посади й тепер нема, але коли ми компаньйони в спільній справі, то можна щось придумати. Гонорар буде, звичайно, пристойний.

Наум Абрамович од зворушення схиляє голову на плече.

— Впізнаю Крука: зразу ж активність і розмах! Сердечно дякую, Прокопе Панасовичу! Сердечно дякую!

— Панна Ніна машинку знає?

— Ви спитайте, чого моя дочка не знає. Дактилографію, стенографію, французьку мову, німецьку мову, по-англійському читає, по-італійському співає, по-американському танцює. А сама — дитина. От вам усе досьє моєї дочки.

— Чудово. Покищо вона працюватиме в моєму кабінеті, як моя особиста секретарка. А там... побачимо. Роботу можна почати хоч із завтрашнього дня.

— Знаменито! Завтра ж о дев'ятій годині Нінка буде у вас. Уявляю, скільки гордости матиме тепер дівча!

Крук заклопотано натягає рукавички.

— Але от що, Науме Абрамовичу... Коли можна, щоб панна Ніна не знала ніяких цих дурних леґенд про походження мого майна і тому подібне. Це підриває авторитет тієї установи, де працюватиме панна Ніна.

Фінкель здивовано й якомога вище здіймає брови.

— Легенди? Які легенди? Ні моя родина, ні Ніна, ні я ніяких леґенд не знаємо. Ми знаємо тільки істину й реальність: людина глибоким своїм розумом, геніяльною енергією, творчою інтуїцією завоювала собі становище в світі. Voila! Питання: треба, щоб ваші службовці це знали? Одверто кажу: моя Ніна цю леґенду про вас знає.

Крук замість відповіді мовчки простягає руку Фінкелеві й міцно потискує йому руку. І вперше йому не згадується із стисненням і глухим роздратуванням незрозумілий довгий погляд дівочих, зеленкуватих очей. Вперше тепер у відповідь на той погляд у грудях тьохкає солодкий холодок і в тілі вже чути знайому напружену цікавість від завтрашньої зустрічі з тими очима.

— Ну, чудово! А тепер до нашої красуні Лесі! Швидко! Наум Абрамович з усміхом бачить, як сонна поважність

Крука здувається жвавістю й несподіваним блиском очей. Правду кажуть про Крука, що він живе тільки тоді, коли краде гроші та коли нанюхує жінку. Решту життя важко спить. Бо дійсно ж: сама згадка жіночого імени розбудила його. А що ж то буде, як він побачить Лесю? Щоб не вийшло ще клопоту з цим.

Наум Абрамович ніжно підсаджує Крука під лікоть до авта й сам заклопотано всувається за ним.

А дощ довгими батогами стьобає мокрий, чорний, розмальований різнофарбним світлом огнів тротуар.

* * *

От у сусідів напроти засвітилися вікна. Світло, перебігши під дощем через вузеньку вуличку (так само як колись дівчинкою перебігалося стільки вуличок у Полтаві), затишно й тепло примостилося в куточку під стелею. І в темносірих сутінках стає видніше незграбну шафу, чорну дірку каміна, обдрипаний умивальник, усю вбогість, усю чужість, усю остогидлість їх. Чогось якась Франція, якийсь Париж, якийсь старий смердючий готельчик. І це широченне, горбкувате ліжко, це лежання в ньому годинами в сірій пітьмі, в застояному кислому дусі людських випарів, зібраних за десятки, а, може, і за сотні років.

Слиняво, по-старечому плямкає за вікном дощ. Хриплять і хрюкають авта. Гаркавими, металевими чужими голосами сміються сусіди в номері побіч.

А в Полтаві, мабуть, хрумкий сніг, зелено-сині колючки іскор по ньому, — ніздрі злипаються від морозу. Покришка на санках інеєм посріблена, як борода й вуса кучера, як гриви коней. А гаряча сильна рука зворушливо-боязко прокрадається в муфту й серце падає від дотиків пальців.

Стукіт і рип дверей. Світло з коридору жовто лягає на край ліжка.

— Це ти, Мико?

Гостро й неприємно прискає світло із стелі просто в очі. Мокрий, зім'ятий капелюх Мика, бризки дощу на білявій неголеній щетині лиць.

— А ти все лежиш, Лесько? І не сором? Ге?

— А якого дідька вставать? В хаті холодно, як у псярні.

Мик швиденько вивертається із свого мокрого, коротенького коверкотика з жалюгідним пожованим поясочком і вішає на кілок.

І знову, коли якось отак несподівано з'являється Мик, чудно бачити цю високу постать у коротеньких цивільних штанцях з пухирями на колінах, у піджачку з короткими рукавцями. І виразно помітно, що лице зробилося ще довгастіше, сіре, як у арештантів, не стало тієї ніжної рожевосте ясного бльондина, якій заздрили молоді дівчата. А сірі, великі очі — заглиблено-напружені, хворобливо-блискучі.

Леся байдуже, тупо слідкує за рухами Мика з-за коміра шубки, що нею вкрита. Купа товстого плетіння волосся збилася на плече, пасма нависли на чоло. Глибокі синьо-фіолетові очі прижмурені, пухка нижня губа гидливо підперла горішню й переломила уста донизу.

— Вставай, Лесько! Підемо вечеряти.

— Викрутив десь грошей, чи що?

Мик злякано перестає витирати рушником лице й повертається до ліжка.

— Як? А в тебе ж лишалося десять франків?

— Еге! Луснули! Прителіпалася праля та як загилила мені тут вереск, так і мусіла заткнути їй пельку тим папірцем. А в тебе нічого?

— Тридцять п'ять сантимів.

Леся закидає руки за голову й позіхає.

— Плювать. Присупонь живіт.

— Гм!

Мик розставляє ноги й похиляє голову. Ага, це значить, починає нишпорити в своєму мозку, вишукуючи якийсь із сотні своїх химерних проектів. Дивна річ: що більше загострюється скрута, то найменш практичні його проекти. От неодмінно зараз про Ательє Щастя зачне говорити.

Мик знову заклопотано і вражено стріпує головою, гмикає й дивиться в підлогу.

— Погана справа! Треба, очевидно, шукати грошей.

— Та вже не без того. Без грошей якось незручно.

— Гм! Дві години ждав у кафе того шахрая Козулю, і не прийшов, чортів син. Значить, вислизнула дичина й на цей раз. Неприємно. Але це, звичайно, дурниця. Знайду! Я тобі кажу, Лесько, через п'ять років максимум, у нас будуть мільйони!

— Не сумніваюся.

— А я тобі кажу: будуть! Попадись мені тільки зараз ідіот з п'ятдесятьма тисячами й я тобі... через два роки, — та через рік! — матиму мільйон!

— Та щось не попадаються бісові ідіоти, от лишенько.

— Попадеться! Людина, Лесько, може все, що вона хоче і в що вірить. Факт. Хочеш бути відомою письменницею? Будеш. Забажай — сідай, пиши. Напишеш чорт-зна що? Не надрукують ніде? Плюй. Пиши далі. Знову відкинуть? Начхай, пиши. Пиши, пролізай, заходь то з того боку, то з другого. Десь хоч раз примостишся. А потім іще десь, іще десь. А потім так намозолиш очі всім, що станеш "нашою відомою, шановною, талановитою". Правда! Я мав одного товариша. Нездара зразковий. Він писав такі безнадійно-бездарні речі, що собаки вили від його "творів". Його гнали з усіх редакцій, з нього сміялися, його інакше не називали, як Антосько. А він уперто ліз собі та й ліз! І тепер він — "наш шановний, відомий, талановитий письменник", не Антосько, а Антін Петрович Гаврильчук. Ну? Так само в усьому іншому. Хочеш бути знаменитим політиком? Будь ласка. Бажай, лізь, виступай, мозоль очі, ґвалтуй. Мели, що хочеш, всяку нісенітницю, аби тільки з вірою в себе, і будеш лідером партії, міністром, головою уряду, президентом. Хочеш перевертати цілий світ? Перевернеш. Тільки бажай, вір, лізь, захищай, розбивай і перевернеш. Отак само й з мільйонами. І що таке якийсь нещасний мільйон?

Мик з глибокою зневагою засовує руки в кишені коротеньких штанців і високо здіймає плечі.

— Подумаєш, яка надзвичайна штука! Людям із нашим з тобою досвідом, з нашим розумінням тієї пакости, що зветься сучасною мораллю, з нашою волею і ненавистю — не здобути якогось паршивого мільйона? Смішно.

Леся мляво водить чистими, дивно барвистими серед рівно-білого кольору лиця очима по стелі.

— Щось занадто вже довго нам смішно, я вважаю.

— Значить, не досить ще визріла наша воля й готовість. Леся знизує плечима й зараз же підтягає зсунуту з них

шубку до підборіддя.

— Гм, "не визріла". Якого ж тобі ще визрівання треба, не розумію. Чи ми не переступили вже "через усі кордони добра і зла", як ти кажеш? Хіба ми не можемо вкрасти, ограбувати, задушити, обманути, вбити?

Шубка сповзає з плечей, і все тіло Лесі спирається на лікоть, а пасмо ніжно-попелястого волосся — на фіолетове око.

Мик скляним сірим поглядом пильно водить по лиці Лесі.

— Можемо.

— А хіба ми й не крали, не дурили, не вбивали? Хіба я не продавала по Варшавах, Берлінах та Парижах мою, як ти кажеш, "так звану" жіночу честь? Не спала, не тіпалася з усякою польською та інтернаціональною сволотою? Хіба я тут не утримую нас цією честю? Якої ж тобі ще, голубчику, готовости треба? Коли ж ми будемо готові?

Мик спокійно слухає, не виймаючи рук із кишень.

— Ти хочеш це знати?

— Хочу!

— Серйозно хочеш?

— Без найменшого жарту.

Тут Мик виймає руки з кишень і підходить ближче до ліжка.

— Так я тобі скажу, Лесю. Ти будеш тоді готова, коли в твоїх очах не буде от цього блиску й болю, коли ти перестанеш говорити про наш перехід на той бік моралі тим тоном, яким оце говорила. Ти ще не зовсім переступила, ти ще там, ти ще на тім боці безгрішносте й без-праведности. Ти ще грішниця й праведниця. І коли ти кажеш, що ти тіпалася з усякою сволотою по готелях, ти ж у цей момент корчишся від сорому. "Тріпер і шанкер" ти вимовляєш із почуттям жаху. І коли тобі хтонебудь скаже в лице "злодійка", "повія", ти ж зомлієш од сорому, жаху, ненависти.

1 2 3 4 5 6 7