Думаю, що нам вдасться підібрати ключик до цієї агресивної дамочки.
— А поки що — жодної з нею зустрічі. Що б вона вам не говорила. Ладненько?
Ми вже попрощались (я ще нікому так гаряче не тиснув руки), як він мене зупинив:
— Заждіть. Ледь не забув.
Узяв коробку з цукерками, акуратно загорнув у газету.
— Це вашій дружині.
— Що ви!
— Беріть-беріть, ми не збідніємо. Надіюсь, що незабаром побачимось. До речі, ви так і не поцікавились, як мене звати.
— Ох, пробачте!
— Пусте! — розсміявся. — Буває. Зовуть мене Сава Петрович. Якщо вірити метриці. Трохи незвичне ім'я, але що ж поробиш. — І розвів жартівливо руками.
Сава Петрович. До чого ж симпатичне ім'я! А людина яка! От тобі й вір різним вигадкам про наші органи. Минуло три дні, подзвонила Надька.
— Сволоч ти! — схлипнула і повісила рурку.
Мене так і кинуло в жар: невже подіяло?
З нетерпінням чекав дзвінка — вже від Сави Петровича. Коли заходив на кафедру, телефон тягнув мене до себе як магніт. І ось він, довгожданий дзвінок:
— Віктор Андрійович?.. Це вас вітає Сава Петрович. Ми сьогодні зможемо зустрітись?
Господи, він ще й питає!
— Коли?
— О вісімнадцятій... Там же...
— Прийду, обов'язково прийду!
— От і ладненько...
Ледь діждався п'ятої. О п'ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.
Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.
— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.
Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.
— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини... До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси... Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п'яти років ув'язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний...
— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.
— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.
— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!
А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.
— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи? Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.
Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.
— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров'ю... Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію... коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти... У тридцяті, в сорокові, в п'ятдесяті навіть роки... Страшна публіка... Масові полювання на так званих "ворогів народу", нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли... Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля... Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі... Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!
Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим "я", підказував мені мовчати... зціпити зуби й мовчати... прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:
— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.
— Як ви думаєте, чим ми тепер в основному займаємось? —Знову погасив сигарету, і погляд його посвітлішав. — Ловимо шпигунів-диверсантів? Виявляємо міфічних ворогів народу? Ні, вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Ми проводимо широкомасштабні соціологічні дослідження. В обсязі всієї країни...
— Дослідження? — Я не міг приховати свого здивування.
— Так, дослідження, — покивав він головою. — Дуже потрібне для нашого з вами майбутнього. От відбувся пленум ЦК, прийняте рішення. Чи постанова уряду. Наскільки вона відповідає інтересам народу? Як народ її сприймає? Як перетворює в життя? Ми повинні стати тим барометром, який попереджає керівні наші органи, чого їм чекати. Бурі чи ясної погоди...
— А преса?
— А ви вірите нашій пресі? — усміхнувся презирливо. — Одностайне схвалення, з великим піднесенням. Більшої повії у всьому світі немає, аніж наша преса. Нею бридко навіть чоботи чистити. А вона претендує на наші душі... Ні, Вікторе Андрійовичу, єдина реальна сила, яка зможе очистити хворе наше суспільство від бруду минулого, це ми. Для цього ми й проводимо соціологічне дослідження. І я особисто розраховую на вашу допомогу. —Мою?
— Вашу, Вікторе Андрійовичу.
— Але ж чим я вам зможу бути корисним? Я ж не соціолог.
— А це не суттєво: соціолог ви чи не соціолог. Ми попросимо вас просто збирати інформацію. На вашій же кафедрі. Які в кого думки, хто з чим не згоджується. Не треба навіть узагальнювати — цим займуться інші спеціалісти... То як, Вікторе Андрійовичу?
— Я не знаю, чи зможу...
— Зможете, зможете, — поплескав він мене по плечу. — Не святі горшки ліплять. А ваша Надя таки міцненький горішок! — покрутив головою. — Доведеться за нею якийсь час постежити. Щоб не викинула якогось коника. Це вам ой як непотрібно! У вас же захист дисертації на носі?
Я відчував, як мене заганяють у сильця. Як липка павутина обплутує мене з усіх боків. Я ще пробував борсатись:
— Не знаю, як у мене це вийде: я, на жаль, не належу до спостережливих людей...
— А нам і не потрібен спостерігач. Нам потрібен аналітик, учений. А ви справжній учений...
— Який там учений: і досі не захистив дисертації!
— Захистите обов'язково! Прекрасна робота!
— Хіба ви з нею знайомі? — запитав, полещений: кому не приємно, коли тебе хвалять.
— А як ви думаєте: бути куратором вашого інституту і не цікавитись життям його колективу?.. До речі, як там Сталіна Ульянів-на? — розсміявся. — Феноменальна істота! Свою святиню і досі зберіга?
— Святиню?
— Сукню. В якій була на зустрічі із Сталіним.
Прочувши про сукню, я теж не втримався од сміху. Хоч зараз мені було не до цього.
Про ту сукню знав не тільки наш інститут — все місто. Одразу ж після війни Сталіна Ульянівна разом з великою групою військових побувала на прийомі у Сталіна. Заради цієї події нарядилася не у військове, а у трофейну сукню, привезену з поверженої Німеччини. Відтоді сукня не була жодного разу надівана: вона вже належала історії. Сталіна Ульянівна замовила спеціальний сервант, схожий на поставлений "на попа" саркофаг. Із скляними дверцятами та бічними стінками, а в задню, зверху донизу, було вмонтоване дзеркало. Сукня була урочисто повішена, дверцята замкнені, ключ, щоб ніхто не міг доторкнутись до святині, захований поглибте до столу.
Розповідають, що свого часу, ще за життя Сталіна, приходили працівники музею: просили передати як дорогоцінний експонат. Не віддала: "Помру, тоді заберете".
— Зберіга.
— Дивовижна людина! — похитав головою. — А ви кажете, що ваша кафедра не варта соціологічного дослідження. Коли там трапляються такі експонати... Отже, дорогенький Вікторе Андрійовичу, давайте домовимось: ви... ну, раз на місяць... обтяжувати вас не будемо... Ми розуміємо, що людина ви зайнята... тож раз у місяць будете робити своєрідне соціологічне обстеження. Зріз, так би мовити. Про життя вашого колективу, про настрої, найцікавіші розмови. І обов'язково два-три найтиповіші факти. Для ілюстрації. Хто що сказав, коли саме сказано, хто слухав...
— А це навіщо? — Я вже подумки згодився робити дослідження. Але щоб називати прізвища!
— Бачите, інформація має бути абсолютно достовірною. Тому в ній мають бути наведені факти. Ваша ж дисертація не складається лише із загальних положень? Я вас розумію, ви боїтесь таким чином комусь заподіяти зло. Даю вам слово офіцера, що ні в кого й волосина не впаде з голови! Для нас у тисячу разів цінніше отримати правдиву інформацію, ніж когось там посадити, віддати до суду.
Логіка його слів здавалася мені бездоганною. Я не знав, що йому заперечити, а до того ж у голові весь час лунала фраза про те, що за Надькою ще потрібен нагляд та нагляд. Я таке пережив протягом останнього місяця, що при одній лише думці, що подібне може повторитись, мене кидало то в холод, то в жар.
— То як, Вікторе Андрійовичу, згода?
— Та де вже маю діватись.
— От і ладненько! Я знав, що ви розумна людина. — Він узяв пляшку, налив повні келишки. — Вип'ємо за вашу дисертацію! За ваше майбутнє.
Я відчайдушно випив до дна й одразу ж сп'янів. Мусив сп'яніти, щоб прогнати всі сумніви. Повернувся додому і думав приблизно таке: гаразд, якось обійдеться. Зрештою, це залежить од мене. Постараюсь писати соціологічні дослідження так, щоб нікому не нашкодити. Головне — спекався Надьки. От що головне!..
Місяць, відпущений мені Савою Петровичем, збіг дуже швидко. Якраз на цей час припав захист дисертації, а той, хто захищав дисертацію, знає, що це таке. Щоденна біла гарячка, хронічний брак часу, біганина та організація, міжміські телефонні дзвінки до опонентів, щоб не передумали та обов'язково приїхали, пристойні місця у готелі, банкет, який за традицією мав відбутись по захистові, — все це звалилось на мою голову сніговою лавиною, і мені було не до соціологічного дослідження.
Тож коли через місяць мене гукнули до телефону і пролунав уже знайомий голос: "Завтра о шостій.