Так що в нас уже є свій... І не один...
Після цього міг уже й не питати, сподобався чи ні. Але ж на мене чекав звіт. Який я мусив подати шефові.
— Це який Колько? Заболотний?
— Умгу.
— Ну молодці! То як тобі Дзюба?
— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: "ходю". — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?
— Хто нещасний?
— Ми... Україна, народ... За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?
— Побійся Бога, хто нас знищує?
— Знищують, — по-старечому похитав головою. — Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб... Закриваються українські школи... А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець... — У нього вже й сльози навернулись на очі.
— Тебе ж не обзивали?
— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині... Налізли до нас, жеруть, об'їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: "Говорите по-человечески!" Наша мова, виходить, уже й і іе людська... І що воно за такий народ страшний?
— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу. Але Сашка як прорвало:
— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отечественную... Русскіє спаслі весь мір... Достіженіє русской наукі... Русского спорта... Культури... Всьо русское!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє... Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!.. Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови... Та й взагалі України...
— Ой хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.
— Ет, вовків боятись... Ми й журнал випускатимемо. І будемо щонеділі збиратись. — Він обвів поглядом галявину, край якої ми сиділи. — Можна, ми сюди будемо приходити?
— Та приходьте, чи вона моя! Будьте тільки обережніші. Пильнуйте, щоб ніхто не підслухав ваших розмов. — Я щиро їх попереджав, у мене вже боліла за них душа. Діти ж. Не відають, що з погнем граються.
Ніс свою теку, яка враз поважчала, ніс і думав: які вони ще зелені. Гурток одразу ж, журнал... Чи й я був таким?
А ще думав над тим, про що писатиму в своєму "дослідженні". Хоч наперед знав, що писатиму все. Не пропущу жодного слова. Бо де гарантія, що в той гурток вже не затесався інформатор? Де?..
Сава Петрович прочитав мою інформацію уважно.
— Прекрасно!
Не приховував свого задоволення. Запалив нову сигарету, збудже-і ю став ходити по кімнаті. Зупинився, ткнув у мій бік сигаретою:
— Так де вони будуть збиратись?.. У паркові?
— В парку, біля вагончика.
— Ви мене зможете туди провести?
— Зараз?
— А чого відкладати? Тільки зачекайте хвилинку... — Вийшов, згодом повернувся, несучи тоненьку брошурку. — Ось візьміть своїм гороб'ятам. Хай просвіщаються.
Узяв, глянув на обкладинку: видано в Мюнхені.
— Націоналісти звідти нам засилають. Нещодавно одного впіймали. Півчемодана витрусили!.. То пішли?
Пішли. Він уважно оглянув галявину: лавку, кущі, та особливо його зацікавив вагончик. Постукав у стіни, спробував заглянути у вікна, поторгав замок, наче збирався його відімкнути, для чогось колупнув нігтем фарбу. Витер руки, відійшов, задоволений.
— Ладненько. Так де ваші гороб'ята сидітимуть? Отут? Немов приміряючись, сів на лавку, подививсь на вагончик.
Одне із віконець жовтіло старою газетою навпроти. Задоволено кивнув головою.
— От і ладненько... Ну що ж, Вікторе Андрійовичу, будемо прощатись. Я ще тут трохи побуду... Да, про брошурку не забудьте. Цікава, скажу вам, брошурка.
— Та вже ж не забуду! — Мені ще ніколи не було так бридко на душі. Ну навіщо я згадав про галявину!
А він ще додав:
— Да, ще одне. Ви сюди більше не приходьте. Не будемо їм заважати. — І розсміявся.
Тож я більше не ходив на галявину — контактував лише з Сашком. Він мені все розповідав, як рідному батькові, приніс навіть перший номер журналу:
— Осьо подивіться! — Очі його світилися гордістю. Звичайнісінький зошит, списані од руки сторінки. Всі статті
(чи дописи) різними почерками: кожну літеру вималювано. Так, бідні, старалися! А заголовки! "Під гнітом Російської імперії", "Україна в ярмі". "Що нам несе русифікація?" Од самих заголовків тхне Карним кодексом...
Хотів уже повернути швидше Сашкові, та згадав свого шефа. Він наче стояв у мене за спиною, заглядав через плече.
— Можна почитати?
— Та беріть! Я для того й приніс.
— Я за кілька днів поверну. —1 ще поцікавився: — А яка ж назва вашого журналу?
— А ми іще не придумали.
Вони ще не придумали! Діти! Справжнісінькі діти...
Шеф теж попросив залишити зошит. На один лише день, за-нтра й оддасть. Не ждучи моєї згоди (та й нащо йому моя згода!), і юклав обережно до теки.
За три місяці хлопці випустили три журнали. Останньому вже й назву придумали: "За соборну Україну". Він був уже віддрукований на машинці, розмножений, певно, в кількох примірниках. Тут постаралася, мабуть, сестра Заболотного. Серйозний такий студент, я жодного разу не бачив, щоб він усміхався. В усьому любить докопуватися до суті. Викладачів на лекціях замучував запитаннями. Довкола нього завжди гуртувалася молодь.
Тож приніс Сашко і третій журнал.
А згодом в нашому інституті сталася подія, про яку заговорило псе місто.
Прийшов того дня в інститут, простую коридором непоквапом, а назустріч — наш лаборант.
— Ой Вікторе Андрійовичу, що у нас скоїлось!
— Що таке, Славо?
— Листівки, — видихнув Слава.
— Які листівки?
— Листівки хтось по інституту розклеїв. Прийшли вранці — усі стіни в листівках! І на кожній — націоналістичний тризуб.
У мене серце так і тьохнуло: Сашко!
— Що тут було! — продовжував Славко. — Ректора валер'янкою одпоювали, тепер, кажуть, сидить у обкомі. Кадебістів набігло —сотня, не менше. Поздирали листівки, а тепер пішли по гуртожитках: трусити студентів. У нас теж — всі столи перерили... Що ж іюно буде, Вікторе Андрійовичу?
Ну от, догрались хлоп'ята... Довидавалися... В той день занять у нашому інституті не було. Викладачі ходили мов у воду опущені, кожен відчував, як над ним збираються хмари. Легко сказати: пригріли націоналістичне кубло!
Під кінець дня знову до мене підбіг Славко (він завжди все узнавав перший):
— Заарештували!
— Кого?
— Студентів... Наших... Шість душ...
— Не знаєш кого?
— Заболотного... Ткача... І ще чотирьох... Цілий мішок літератури взяли. Ой Вікторе Андрійовичу, що ж тепер буде? — Дивиться на мене так, наче і я вже за ґратами. Знає ж, хто був куратором Ткача й Заболотного. — Вони ж тепер весь інститут перетрусять!
Трусили. Набігло начальства з райкому, міськкому, обкому, навіть із цека й міністерства, збори по кафедрах, по деканатах, загальноінститутська партконференція, громи й блискавиці на покаянні голови: виключити з партії, зняти з роботи, заборонити педагогічну діяльність! — обійшлося суворими доганами, та ще зняли з роботи ректора. Мені, що теж отримав сувору догану з занесенням в особову справу ("Втрата політичної пильності, занедбана виховна робота серед молоді"), єдиною втіхою могло бути хіба що те, що й Залізній Леді навісили сувору, бо серед заарештованих був і студент з її групи.
Вийшов із міськкому, де цю сувору затвердили: образливо, гірко — за віщо?
— Інакше не можна було, дорогенький Вікторе Андрійовичу, —пояснив шеф під час чергової зустрічі. Був веселий, як ще ніколи. — Що б про вас стали думати, коли б вас обійшли? Отож-бо й воно. А сувора догана... — махнув рукою недбало. — Мине рік, подасте заяву, знімуть.
— Якщо знімуть...
— Знімуть-знімуть! Знімуть, і травою слід заросте.
— Не заросте. До самої смерті.
— Ну навіщо ви так! — поплескав мене по плечу. — Ми своїх людей ніколи на поталу не даємо. Хочете, я вам поворожу? — Взяв мою руку, повернув догори долонею. — Ого! Та вам світить заслужений діяч науки!
— Ви все жартуєте.
— А ми хіба схожі на людей, що жартують?.. Одержите ви, Вікторе Андрійовичу, це звання, обов'язково одержите! А разом і право на пенсію. Та не просту — персональну, республіканського значення. Непоганенько, га?
Коли я, заспокоївшись трохи, виходив, він мене затримав:
— А ваш Сашко молодчина. Про вас ані слова. Так що можете спати спокійно: ніхто ні про що не дізнається.
— А як до суду дійде? — Боявся навіть подумати, що в інституті дізнаються, хто я і що я.
— І там буде все в ажурі. Можете покластись на мене. Ми в цьому, може, зацікавлені більше, ніж ви...
— Ви-то зацікавлені. А суддя? Ану ж стане допитуватись.
— Не стане. Суддя теж буде проінструктований. Так що можете спати спокійно...
Саме цього мені й бракувало: спокійного сну. Що я пережив, коли хлопці сиділи ув'язнені, а потім і під час суду, — не побажаю й найлютішому ворогові. Весь час здавалося, що Сашко не витримає, назове мене, і тоді вже ніщо мені не допоможе. Як після цього явитись на кафедру, дивитися у вічі колегам, студентам? Вони, звісно, нічого не скажуть, побояться, але відчувати щохвилинно, що про тебе все знають, бачити, як враз замовкають при одній появі твоїй, було б понад мої сили.
Та до того ж мені було жалко Сашка, до якого я прив'язався усім серцем. Його довірливі очі весь час пекли мою душу, я не знав, як спокутувати перед ним свою мимовільну провину. Навіщо, ну навіщо я саме йому дав рукопис Дзюби? Наче не було інших студентів. Та хіба я міг думати, що все так обернеться? Що дійде до суду?
Сашко, єдиний у матері син. Часто думав про неї, як вона перенесе оце горе. Дуже, мабуть, схожа на сина, така ж тендітна й беззахисна, — чи довго зламатися, впасти у відчай, у розпуку...
І коли відбувся суд (міліції, розповідали, нагнали — мало не з усієї України)... коли хлопцям присудили по шість-сім років суворих таборів та п'ять років заслання, я вирішив з'їздити до Сашко-іюї матері, зняти хоч частку гріха зі своєї душі. Поспівчувати, допомогти не тільки порадами, а й матеріально. Був уже доцентом, так що міг урвати якусь сотню з сімейного бюджету.
Спершу хотів узнати адресу у відділі кадрів, та одразу ж роздумав. Кадровики — майже всі кадебісти, що вийшли на пенсію, зв'язатися з ними — не обібратись біди, то краще вже звернутись до шефа: хто-хто, а він може взнати адресу.
Шефові мій намір сподобався:
— Непогана ідея! їдьте й не роздумуйте. Повернетесь — поінформуйте. Нас цікавить, як зреагувало на цю подію село...
Дав адресу ще й двісті карбованців.
— Беріть-беріть, ми не розоримось.
Я хотів до цих двохсот додати ще й свою сотню, а потім роздумав.