Виберіть одного, найнадійнішого, ви свої кадри мусите знати, і через нього тримайте подальший зв'язок... Ладненько?
Ладненько, де вже маю діватись.
— І ще одне: глядіть не посійте. Щоб не потрапила до випадкових рук. Цей чортів автор заклав таку вибухівку, що спроможна рознести цілу державу.
— Не посію, не бійтесь, — буркнув, ховаючи папку до теки.
їхав потім у трамваї і весь час лапав теку: на місці?.. Слава Богу, на місці. Чорти б її возили — не я!
А пізно увечері, коли мої лягли спати, засів за читання.
Доти я досить спокійно ставився до національного питання. А якщо сказати по правді, то й зовсім байдуже. Ну яке це має значення, якою мовою ти користуєшся? Ми ж простуємо до повного злиття націй, створення історичної спільності — радянського народу. Де будуть стерті всі національні ознаки, а мовою спілкування буде російська — як найбагатша, найбільш розвинена мова. Вона вже й так стала другою рідною мовою усіх народів Радянського Союзу. Це об'єктивний історичний процес, який не зупинити ніякими потугами, і галасувати про якусь там русифікацію наївно та смішно. Я сам, хоча й навчався колись в українській школі і за національністю українець, давно користуюся лише російською, тим більше що в нашому інституті не лунає жодне українське слово, хіба що серед студентів-селюків, та й то першокурсників, і лише по гуртожитках. Красномовна деталь: зайдеш до них, привітаєшся, щойно ж розмовляли поміж собою по-українському, моментально заговорять російською. А дівчата спалахнуть так, наче я застукав їх на чомусь негарному. Дружина моя теж розмовляє тільки російською, хоч була землячкою самого Тараса Шевченка, а дочку ми віддали до престижної англо-російської школи, де українською мовою й не пахне. Навіть мої родичі, які зрідка навідуються з села, і ті намагаються розмовляти по-російському. Що то за мова — не почуєш і в цирку! Згадуючи оту "їхню "руську", ми потім довго давились од сміху.
Тож я з великою долею скепсису почав читати рукопис Дзю-би. І мушу зізнатись, що скепсис мій розвіявся з перших же сторінок.
Написано було здорово, якщо не геніально. Я давно не стрічав такого ясного викладу думок, такої відточеної публіцистики. Хоча я багато з чим був не згоден, подумки вступав у суперечку.
Мені, наприклад, був незрозумілий той біль, що просвічувався у кожній фразі, на кожній сторінці. Ну, зникає українська мова, закриваються українські школи, батьки-українці віддають своїх дітей тільки в школи російські. То що ж тут страшного? Яка тут трагедія? Хіба людина помре од того, що зречеться рідної мови? Вона продовжує жити, як і жила, і світ не меркне їй в очах від того, що користується мовою великого народу, який об'єднав довкола себе всі інші народи...
А все ж... А все ж... У мене весь час було таке відчуття, наче мене б'ють по щоках. Навідліг. Долонь не жаліючи. Наче я особисто був винен у тому, над чим так побивався автор.
Що ж тоді казати про юні душі, до рук яких попаде страшний оцей рукопис, коли й мене, смаленого вовка, пропекло до живого! Правду сказав мій шеф: вибухівка. Страшна вибухівка...
Цікаво, сидить уже цей Дзюба чи й досі гуляє на волі?..
Дочитав пізно вночі.
І не міг заснути майже до ранку.
Страшна правда стала поруч з моєю правдою, такою милою й затишною, такою до мене прихильною. І погрожувала її розтоптати. Вирвати мене із звичайного плину життя, зламати все, чого я досягнув, чого з таким трудом добивався, пожбурити в таке жахне невідоме, що наперед зупинялося серце.
Ні-ні, це не для мене!.. Образливо, гірко, але не для мене... Інші... Хай інші... Хай той же Дзюба... Я не належу до тих божевільних, що кидають все і йдуть на тортури. У мене жінка й дитина... До того ж я маю виховувати молоде покоління — майбутнє тієї ж України. Це — моє покликання. А не боротьба, та ще й безнадійна.
Накапав валокардину і заснув десь аж під ранок.
Кілька днів я носив на роботу той рукопис, приглядаючись, кому його дати. Дівчат я відкинув одразу: язиката ця публіка не в с промозі втримати жодної таємниці. Хлопці теж здавалися мені не дуже надійними: молодь — що від неї ждати. Хотів уже прокрастися тихцем до порожньої аудиторії та й покласти цей рукопис так, щоб хтось обов'язково знайшов, та одразу ж передумав. Де гарантія, що переляканий студент не однесе його в деканат, замість того і цоб пустити читати по колу? А крім того, мені потрібен зворотний зв'язок, адже я повинен простежити, як цей рукопис вплине на молодь, наскільки вона стійка до бацил українського буржуазного націоналізму. Тож повинен відшукать юнака, який не тільки умів би тримати язика за зубами, а й повністю мені довіряв би.
Врешті я зупинив свій вибір на студентові першого курсу Сашкові Ткачеві.
Сашко був селюк селюком, від нього й досі пахло селом. Від його благенького костюмчика, нечищених черевиків, з яких, зда-с ться, ще не поспадали шматочки чорнозему, що по ньому він ходив у своєму селі. Серед студентів він здавався наймолодшим, зовсім ще дитиною, в нього були такі довірливі очі, що мені ставало аж незручно, коли він дивився на мене. Сидить в першому ряду і не зблимне протягом усієї години: ловить кожне слово твоє, як молитву.
Він став особливо горнутись до мене після того, як я виголосив оті три фрази, продиктовані шефом. Пас мене очима, підстерігав у коридорі, коли я йшов на лекцію.
— Ти кого тут вартуєш? Ану киш на місце! — говорив я йому жартома, і він, щасливий, біг поперед мене до аудиторії.
Тож мені жалко було цієї дитини, мені страх не хотілося підставляти його, але що мав робити? Кому, окрім нього, довіритись?
Вибрав відповідну хвилину і, відвівши набік, спитав, чи не хоче він познайомитись з однією цікавою роботою.
Він так і спалахнув:
— Вікторе Андрійовичу, з радістю!
— Зачекай, не кричи, — оглянувсь я сторожко. І, стишивши голос, продовжував: — Це дуже небезпечна робота. Через неї можуть бути великі неприємності.
— А я не боюся!
"Дитино-дитино, що ти знаєш... Він не боїться!"
— Неприємності можуть бути не стільки тобі, скільки мені. Хто дав почитати?.. Розумієш?
— Розумію, Вікторе Андрійовичу. Я її прочитаю й верну вам одразу ж. Клянусь, ніхто не побачить!
Саме це мене найменше влаштовувало. Я ж мав дослідити, як ця робота сприйматиметься студентською масою.
— Показати її то ти можеш. Але дуже надійним хлопцям. У тебе є такі друзі, які заслуговують на цілковиту довіру?
— Є... Колько Заболотний.
— Не треба, не називай, — підніс я застережно руку. — Будь обережніший з прізвищами. Бо вуха є скрізь... Отож друзям і дай почитати. Я хочу, щоб вам на дещо розкрилися очі... Але про мене нікому й слова... Чуєш, ні слова!
Він ствердно кивнув. Дивився так віддано, що я був уже певен: не проговориться.
— Одкривай свій портфель.
Він похапцем розстебнув старенький портфельчик, з яким, напевно ж, ходив до школи. Я теж розкрив свою теку і, оглянувшись, чи ніхто на нас зараз не дивиться, витяг папку з рукописом:
— Тримай... Гляди ж не посій.
— Не посію, не бійтесь!
Поніс, тулячи замалим не до серця...
Минуло три дні. Час, достатній для того, щоб прочитати руко-мис. Навіть коли читати уривками. Я ловив на собі його погляд, ііому, мабуть, дуже хотілося заговорити зі мною, але він не насмі-и ю вався. Я потримав його на відстані ще чотири дні, щоб він, як то кажуть, дозрів, потім підкликав його й запитав:
— Ти можеш мене провести? — Саме скінчилася лекція. Він так і розцвів.
— Тоді чекай мене біля виходу. Я зараз вийду.
Але вийти одразу не вдалося. Мене покликали до завідуючого кафедрою, який надумався зібрати викладачів, щоб обговорити чергову інструкцію з Міністерства освіти. Балаканина розтягну-пася майже на дві години (мабуть, ніде в світі немає стільки охочих потовкти воду в ступі, як у нас), я полишив кафедру, вже й не надіючись його побачити, а він стоїть біля входу, як укопаний стовпчик.
— Заждався? Пробач.
— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчи-11 у ждеш? Потрібні мені ті дівчата!
Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.
— У тебе є батько?
— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.
— А сестри? Брати?
— Я в мами один.
— Мати тебе, мабуть, дуже любить?
— Та-а... — опустив низько голову.
— Мене теж дуже любила... Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!
— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали...
— Ой, матері, матері... Ну гаразд, ближче до справи... Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.
— Давно.
— Що, дівчата не хочуть ходити? Він так і спалахнув:
— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття...
Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.
Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.
Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.
— Є ж такі куточки на світі! А ми ліземо в пекло. — Мені враз захотілося забути про шефа, забути про рукопис... Отак просто посидіти, заплющивши очі, вдихаючи прохолодою напоєне повітря, ні про що на світі не думаючи. Господи, коли б так сталося, щоб і Надька, і шеф, і мої соціологічні дослідження були тільки сном!
Ось розплющу очі — і все зникне, не лишиться й сліду. Але тут кашлянув Сашко, і я повернувся до дійсності.
— Ну як, прочитав?
— Прочитав... Осьо... — Витяг із портфельчика синю папку. — Візьміть.
— Постій, ти ж хотів дати друзям... Мені не спішно.
— А ми його передрукували. —Як?!
— А Колькова сестра робить друкаркою...