Зможете?.. От і ладненько", — я не те що не мав написаного тексту, взагалі не уявляв, про що писати. В змученій моїй голові було порожньо, як у порожній бочці, жодна думка не збігала на пам'ять. Я спершу запанікував, бо страшенно боявся розгнівати нового мого покровителя (пам'ятав про Надьку!), а потім утішив себе народним отим афоризмом, що Бог не видасть — свиня не з'їсть. Тож лишалося тільки покластися на Господа Бога. Та ще на те, що попереду ціла доба, протягом якої я маю щось та придумати: не йти ж на побачення з порожніми руками!
Я так нічого і не спромігся написати, хоч і сідав кілька разів до столу. Мені просто нічого було написати, кажу ж, що так замотався з дисертацією, що й білого світу не бачив. А тут ще треба наводити факти, що ілюстрували б соціологічні спостереження.
Один факт, щоправда, був, він сам уписувався в те дослідження, але я волів його швидше забути, раз і назавжди викреслити з пам'яті. Йшлося про людину, яку я дуже поважав, яка не раз виручала мене в скрутні години, яку любила вся наша кафедра, від асистентів до професорів. Він нікому ні в чому не міг відмовити, слово "не можу" для нього взагалі не існувало, і в кожного з нас, коли траплялася якась неприємність чи просто якесь питання, що його треба обов'язково вирішити, першою ж думкою, що виникала, було: "Піду до Миколи Петровича".
Микола Петрович був чи не найстаріший на нашій кафедрі. Тому всі ми називали його позаочі "татом". "Ви не бачили тата?" "Тато пораяв не поспішати". "Піду спитаюся в тата". Особливим успіхом він користувався у нашої жіноти. Вони звіряли йому такі таємниці, в які не втаємничували навіть своїх чоловіків. Він їх вислуховував з делікатною усмішкою, в якій була вся його душа, і завжди говорив: "Не побивайтесь, голубонько, все образується". Оте "образується" стало у нас на кафедрі крилатим словом. Що зняло не один стрес із душі.
Він не належав до балакучих людей, не встрявав у суперечки або дискусії, які частенько точились на кафедрі, особливо серед молоді: підійде, послуха, усміхнеться доброю усмішкою своєю і тихенько відійде.
А тут його як прорвало:
— Досягнення! Які досягнення? Наш СРСР давно уже сидить у найбільшій помийній ямі за всю історію людства!
Всі оніміли. Тиша залягла просто-таки могильна. Навіть стіни довкола, здавалось, поблідли од страху.
— Ну, наша республіка... — почав хтось, нервово одкашлявшись: мовчати далі не було уже сил.
— Республіка? — фиркнув наш "тато". — Яка ще республіка? Примітивна колонія. Чому більшовики, якась жалюгідна жменька, так легко втримались при владі? Бо вони рятували "єдіную нєдєлімую". І це зрозуміли великодержавні шовіністи всіх мастей та відтінків. І підтримали більшовиків. Хто організував Червону Армію, хто нею командував? Колишні офіцери та генерали царської армії. Навоювали б ваші Ворошилов та Троцький, коли б не ці генерали!..
Наш гурт став танути на очах. Той раптом згадав, що йому треба готуватись до лекції, той — що мав терміново подзвонити по телефону, той просто зник: от стояла людина і випарувалась... випарувалась так, що од неї не лишилося й сліду. А наймолодший наш лаборант, якого з чиєїсь легкої руки ми прозвали "младенцем", взявся розповідати анекдот, який саме, я так і не можу пригадати. Всі ми засміялись, мов із примусу, з вдячністю поглядаючи на рожевощокого "младенца", нам уже здавалося, що, слава Богу, пронесло, але наш "тато" знову розтулив свого крамольного рота:
— А ви знаєте найдовший анекдот? — І випалив: — Доповідь Леоніда Ілліча Брежнєва на черговому з'їзді партії.
Після цього вже всі зрозуміли, що біди не минути. Не тільки "татові", а й усім, хто мав нещастя його слухати. Ми всі враз зчу-жіли одне одному, відгородилися одне від одного стіною недовіри та страху і вже майже ненавиділи нашого "тата", який накликав на нас біду. Ніяк не могли зрозуміти, що з ним сталося. Збожеволів? Вирішив покінчити життя самогубством? Бо після таких слів лишається тільки в петлю або з мосту у воду. Але нас навіщо тягти за собою? Нас, таких чистих, таких невинних перед комуністичною партією й радянською владою! Ми готові були зараз в цьому клястися одне перед одним. Стати на коліна й бити в підлогу лобами. І єдине, кого нам зараз бракувало, це Залізної Леді. Сталіни Ульянівни. Щоб перекласти всю відповідальність на її залізні плечі. Як би ми всі зітхнули полегшено, коли б вона була серед нас і все те почула. І побачила, як несхвально ми слухали "тата". Як одразу ж відійшли од нього, як стали уникати його і він ходив як зачумлений.
Я ж особисто не витримав. Не підійшов до "тата" на кафедрі — боронь Боже! — а непомітно пішов за ним слідом, коли він вертався додому. Мені було його по-людськи жаль, я знав, що його жде, то, може, ще якось можна врятувати. Хоч як — до ладу і сам не знав. Переконавшись, що нікого знайомого поблизу немає, наздогнав, торкнув за рукав:
— Миколо Петровичу...
— Це ви, голубчику? Теж пішечки додому?
На диво спокійний та ще й усміхнений. Він що, не розуміє, що накоїв?
— Миколо Петровичу, ну як ви так могли? Так необережно висловлюватись?
— А, ви про те, — сказав як про дрібницю, не варту й згадки.
— Невже ви не знаєте, що в нас навіть стіни підслуховують? Подивився на мене очима дитини:
— Набридло. Набридло, голубчику.
— Що набридло?
— Зайцем бути набридло! Наполоханим зайцем.
— А ви знаєте, що вас жде?
— Не знаю. І знати не хочу. Набридло...
Ну що я міг йому сказати? Попрощавшись нашвидкуруч, оглянувся, чи ніхто нас не бачив, і швиденько рушив додому.
Совість моя була чиста. Я попередив. Я потай гордився своїм вчинком. Аж виріс на голову над своїми колегами.
А Микола Петрович таки народився в сорочці. Його ніде не проробляли, не виключали з партії, не виганяли з інституту. Сталося диво, незбагненне для нашого наполоханого колективу. Навіть Залізна Леді мовчала, хоч їй, напевно ж, хтось та розповів. Невже "тато" десь угорі має таку могутню руку, що не дала його розтерзати?
Вирішив і собі забути про цей прикрий випадок. І коли пролунав знайомий голос та призначив побачення, я ще раз дав собі обіцянку і словом не прохопитись про "тата".
Цього разу на мене чекав не тільки коньяк, а й розкішна закуска. Ікра червона і чорна, балик, сервелат, нарізана тоненькими шматочками шинка, ніжинські хрумкі огірочки і квашені помідори-сливки, — я ще зроду-віку не бачив такої зібраної докупи смакоти. Сава Петрович сяяв не менше, ніж кришталеві келихи, що ніжно горнулися до пузатої пляшки. Потираючи руки, він обійшов довкола столу, з любов'ю подивився на виставлене.
— Сідайте, Вікторе Андрійовичу! Сідайте, дорогий імениннику!
— Пробачте, але мої іменини...
— А дисертація? — перебив він мене. — Мусимо ж ми відзначити успішний захист дисертації?
Признатися, я був щиро зворушений. Не знав, як і дякувати. Та він одмахнувся од моїх слів:
— Пусте... Сідайте швидше до столу, бо в мене вже "Інтернаціонал" в животі! Оте: "Повстаньте, гнані і голодні!" — І розсміявся.
Налив повні келихи, й обличчя його враз споважніло, набуло урочистості:
— За ваш великий успіх, Вікторе Андрійовичу! За те, щоб ми за оцим столом невдовзі відсвяткували й докторську. Будьмо!
Після того, як добряче відзначили захист моєї дисертації, Сава Петрович перейшов до діла:
— А тепер послухаємо вас, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Надіюся, ви щось написали?
Відповів, що не написав. Що дисертація вибила мене зовсім з колії.
— Як же так? — Він був явно розчарований. — Ви поставили мене у дуже незручне становище. Я маю завтра доповідати своєму начальству. Що я йому скажу?
Я не знав, як виправдатися. Сказав лише, що й писати, власне, ні про що. За цей час на кафедрі нічого не скоїлось такого, що варте було б уваги.
— Так-таки нічого й не скоїлось? — подивився він пильно на мене.
— Абсолютно нічого! — Господи, чого я так кричу!
— А якщо трохи подумати?
"Невже він щось знає? — тьохнуло на серці. — Ні, цього не може бути".
А він продовжував пильно дивитись на мене. —Якщо подумати, Вікторе Андрійовичу? Не поспішайте, може, щось і пригадаєте.
— Мені пригадувати нічого. — Я не впізнавав власного голосу. Сховав руки під стіл, щоб він не помітив, як вони почали в мене тремтіти.
Сава Петрович придушив у попільничці сигарету, осудливо похитав головою:
— Вікторе Андрійовичу, Вікторе Андрійовичу! Що я вам таке зле зробив, що ви зі мною нещирі?
— Та нічого ж не сталося! — крикнув я у відчаї.
— Так-таки нічого?
— Нічого!
— Чесно "нічого"?.. Постійте, не давайте чесного слова, — застережно наставив долоню. — Я вас пожалію... До речі, як там поживає ваш "тато"?
Все!.. Загинув!.. Він усе знає!..
— Як там у нього з помийною ямою? Що в ній сидить весь Радянський Союз?
Я убито мовчав. Сидів розчавлений, знищений. Перед моїми очима промайнула жахна картина: вертаюсь додому, а там — Надька. Прийшла до дружини... І нещадне обличчя Залізної Леді. Родички... Господи, родички!..
— Ми все знаємо, Вікторе Андрійовичу, все. Од нас нічого неможливо приховати. Така вже наша служба, нічого не вдієш. Я по-людському вас розумію, вам було жаль "тата", цієї напрочуд симпатичної, такої доброї людини, яка не раз виручала вас у біді. — Господи, він і це знає! — Але ж я вам казав, що ми не зацікавлені когось там карати чи садовити. От вашого "тата" не посадили ж. Навіть по партійній лінії не зачепили. Пожаліли старого. Хоч нам варто було тільки пальцем ворухнути, щоб од нього й мокрого сліду не лишилося. Ваші б його і загризли. Стерли б у порошок, роздерли б на шмаття — не треба й нацьковувати. Йосиф Віссаріонович так нас видресирував, що й через триста літ не відучимось... Тож нас цікавлять соціологічні дослідження, і більше нічого. З чисто наукового боку. Ну й, звісно, проілюстровані відповідними фактами. Як кожна серйозна наукова робота. — Він дістав нову сигарету, запалив сірника. Не поспішав прикурювати: пильно дивився, як вогонь з усіх боків охоплює тендітну деревинку. Як вона темнішає, обвуглюється, хилить чорну голівку донизу. Коли вогонь підібрався до пальців, кинув у попільничку, зітхнув:
— Ладненько... Не будемо більше про це. Ви культурна людина, і не мені вам читати нотації. До речі, у вас дружина дуже ревнива?
Я відповів, що ні, не ревнива.
— Повезло ж вам! А у мене лютіша тигри.