пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,
котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,
що вже співає вічно.
"Старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:
— Раді б ми тебе між коні узяти, —
Буде озовська орда доганяти,
Буде упень сікти-рубати,
Назад у Озов-город завертати,
Ніяк нам буде утікати.
Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.
А як ти жив-здоров будеш,
Ти і сам у землю християнську дійдеш!"
На місці їде віз. Кобзар співає думу.
Аж наче перестали розминатись. І кожен думу слухає
по-своєму. Павлюк — обличчям вгору просто неба.
Томиленко — утупившися в землю.
Сахно Черняк — увесь до кобзаря.
"То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає,
Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:
— Браття любе, браття миле,
Хоч один же ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,
У чистому полі поховайте,
Звіру-птиці на поталу не дайте!"
Сахно Черняк
(вжахнувшись, до Томиленка)
Ну, а вони, невже так і зробили?!
Томиленко
У вас хіба цю думу не співають?
Старечий голос кобзаря
(у сильному пориві вітру)
"То середульший брат теє зачуває
Та до найменшого брата словами промовляє:
Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!
І рука не воздойметься,
І серце не осмілиться,
І душа гріха до смерті не скупиться!
А старший брат ріднесенький,
Сокіл яснесенький,
Теє зачуває,
Коня свого молодецького нагайкою поганяє,
Од брата меншого, пішого-пішаниці, утікає!"
Сахно Черняк
Невже таке було?
Томиленко
Та начеб не повинно.
Однак співають. То, мабуть, було.
Павлюк
Мабуть, таки було. Бо дума — це не казка.
Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.
Сахно Черняк
І нащо про таке було складати думу?
Павлюк
Щоб люди знали.
Сахно Черняк
Е, щоб люди знали!
Он як про тебе і про Сулиму,
як ви Кодак-фортецю зруйнували,
а потім як на страту вас везли,
та й знов на Січ подався Низову, —
от про таке у нас в селі співали!
І люди плакали. Але ж то й сльози інші.
Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!
А тут... щоб так тікать... щоб аж покинуть брата?!
(Їжачиться порубана тернина. Тріпоче шмат
червоної китайки. Ще далі шмат, і далі, й далі,
й далі...)
І даленіє голос кобзаря
"То середульший брат милосердіє мав,
Терновії віття верхи істинає,
Меншому брату приміту покидає.
А як стали на Муравський шлях виїжджати,
Не стало тернів та байраків рубати,
То він червону китайку із свого жупана видирає,
Меншому брату на прикмету покидає..."
Сахно Черняк
А старший?
Томиленко
Старший пожалів жупана.
Павлюк
Мабуть, в жупані мав себе за пана.
Томиленко
Так і сказав, співається у думі:
"Щоб я своє добро дороге
марно по шляхах розкидав?
Буду я до отця-матері приїжджати,
Будуть мене ближні почитати, поважати,
Будуть проти мене шапки знімати".
А ще сказав падлюка, не повіриш:
"Як будуть батько-мати помирати,
Будем грунта-худобу на дві часті паювати.
Ніхто третій нам не буде мішати".
Сахно Черняк
Оце такі і Наливайка видали.
І вас під Боровицею вони ж.
Ще, певно, там когось і підкупили —
у табір кілька бочок укотив,
щоб всі понапивалися і спали.
Я непитущий, дак ото й почув.
Томиленко
В неслушний час прибіг, як оглашенний.
Вони тебе й не думали в'язати,
так ти ж на них із шаблею своєю.
Ну, то вже що ж, зв'язали, повезли...
(На місці їде віз із в'язнями в кайданах.
І пропливає, на старій могилі, триніг з дашком —
сторожова фігура. Осунувсь очеретяний
дашок. Смолисті бочки в землю повмерзали.
І тільки кінь у пам'яті заржав).
Павлюк
Нема сторожі. Не дай Бог орда —
уже ніхто ті бочки не підпалить
і про біду людей не сповістить.
Томиленко
Та вже кого й про що тут сповіщати?
(Порожній хутір... Обгоріла хата... З віконця хати
виглянула смерть.
Все наче намальоване вуглиною з уже давно
схололих попелищ).
Павлюк
Заглада, пустка... й ми не обороним
вже цих людей, ці села, цей народ...
(Капличка... Хрест... Рушник, уже аж сірий
і вицвілий, на вітрі лопотить).
Сахно Черняк
Уже й села нема, а цвинтар залишився.
І хто живий, той прийде на гробки.
І пом'яне, і пасочку розкришить,
щоб на могилі птиці розклювали.
Все як годиться між людей. А нас
зі світу згладять, і гробків не буде.
Павлюк
Чого ж ти їдеш на одчай душі?
Сахно Черняк
Як не поїду, буду їхать вічно.
Нічим не відпокутуюсь, нічим!
Павлюк
Це ж гріх не твій, чого ж твоя покута?
Сахно Черняк
А ти ж за всіх був. А за тебе хто?
(Павлюк, як завжди, дивиться у небо.
Томиленко утупився у землю. Віз двиготить
на крижаних вибоях).
Томиленко
Біда цей шлях напровесні. Калюжі.
Хрумтить льодок. Пронизливі вітри.
А то як вдарить ожеледь, ще гірше.
У нас в степах я так ловив дрохву.
Вона ж, дрохва, як гуска. Щоб злетіти,
їй ще й розбігтись треба, бо важка.
А голий лід — ніяк не розбіжиться.
Ковзь-ковзь... Руками брали дичину.
Павлюк
Назавтра буде ожеледь. Пришерхло.
Томиленко
Що ж, довше будем їхати у смерть.
(Над ними ніч. І чорна сфера не&а —
зірки... Волосожар... Великий Віз...)
Павлюк
А зорі які, Господи! Отак
дивився б і дивився.
Томиленко
Я не дивлюсь. Моя вже зірка згасла.
Сахно Черняк
Великий Віз... А там оно Малий...
Он срібний шлях чумацької гризоти...
І що воно, — коли ще нас взяли,
давно везуть, вже тижнів, певно, зо три,
все їдем, їдем, ідем по землі,
а мов на місці — під тим самим Возом.
Павлюк
Велике небо.
Томиленко
Або ми малі.
Сахно Черняк
Вночі везуть. І не стають обозом.
Томиленко
Щоб люди не виходили на шлях.
По селах щоб жінки не голосили.
Сахно Черняк
Та, може, воно й краще... кому як...
бо от мені не вистачило б сили.
У мене жінка... я її жалів...
Нехай таке їй і вві сні не сниться.
Павлюк
(піддав плечем, спихає його з воза)
Я що сказав? Ану тікай у ніч!
Сахно Черняк (мов не почувши)
А далі ж як той піший-пішаниця?
Томиленко
Та як, ішов. Як сказано у думі:
"І побило його в полі три недолі,
Одно — безвіддя,
Друге — безхліб'я,
Третє — бездоріжжя".
Вийшов він на Савур-могилу,
Думав, хоч куряву за братами побачить.
А їх уже й сліду нема!
Ліг він на Савур-могилі —
"І на очі не гляне,
І на ноги не встане,
І головка на плач знемагала".
Сахно Черняк
"І головка на плач знемагала"...
Молоденький,видно,був.
(І долинають десь віддалеки лише уривки
того стогону, що зветься
ДУМОЮ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ).
"А вже орли-чорнокрильці налітають,
У головах козацьких сідають,
На чорні кучері наступають..."
"Та він їх забачає,
Та словами промовляє:
— Гей, вовки-сіроманці та орли-чорнокрильці,
Та ви хоч трохи підождіте,
Темний похорон не справляйте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться!"
"Вовки-сіроманці набігали,
Тіло козацькеє рвали,
По тернах, по байраках жовту кость жвакували.
Сива зозуленька прилітала,
Жалібненько закувала..."
Сахно Черняк
А ті ж то двоє все-таки добрались?
І що ж вони сказали батьку-матері?
Томиленко
Збрехали, звісно. Що були не разом,
що тільки вдвох тікали із неволі,
а меншого й у вічі не видали.
Чи що вночі тікали та будили,
а він, мовляв, не захотів вставати,
то так там і залишився в Азові.
Це — старший брат. Одначе середульший
не видержав, покаявся, признався.
Ну, то йому старі батьки простили.
А старшого прогнали й прокляли.
Під дзвін бандури голос кобзаря
(врочистим і піднесеним акордом)
"А слава не вмре, не поляже
Однині й довіку!"
(Павлюк розреготався несподівано
гірким і моторошним сміхом).
Сахно Черняк
(тихенько до Томиленка)
Але яка ж це слава, як вони
в такій біді од брата відступилися?
Томиленко (теж пошепки)
Отож він і сміється, аж поблід.
Либонь, це слава з іншої десь думи
до цих братів азовських заблудилась.
Сахно Черняк
Це ось його — не вмре і не поляже
козацька слава. І твоя. Дарма,
що вас розбито і узято зрадою.
І тих шість тисяч, що в бою лягло,-
це їхня слава справді не поляже!
Томиленко
Поки й світ сонця, не розбили б нас,
якби ж хоч трохи краще ми узброєні.
Сахно Черняк
Або хоч вітер був не у наш бік!
А то ж вони ще й порох підпалили,
а сіно па возах і зайнялося, —
весь дим на нас. Ми тричі їх відбили.
Вони ж усі у панцирах, ми — в свитах.
Вони — з гармат, а ми у кого що.
Томиленко
Ти думав, що тебе я не примітив?
А я тебе давно уже примітив,
як ти тоді у тому димовищі
на ціле військо з шаблею ішов!
Сахно Черняк
А він мене іще й спихає з воза!
Я що, за вами пішки буду бігти
по цій дорозі, як той менший брат?
Томиленко
(тепер уже і він розреготався)
Оце сказав! Ми ж не брати азовські.
Якби ми із неволі утікали,
то я тебе на плечах би поніс!
А ми ж не із неволі, ми — у смерть.
То ми й не хочем брать тебе з собою.
Розвиднюється. Тихо проминає
у паморозі маковичка церкви.
Далеко десь, у сірому ще небі, курликають
промерзлі журавлі.
І проминає давній літописець —
нахиленим при свічці силуетом — і пише, й пише
гусячим пером, і стиха надиктовує собі:
"Року 1638... о середопостю... потратили козаків старших,
що їх козаки видали, того то Павлюка, і Василя Томашика,
і Сахна Черняка, которий ся, їх ужаловавши, сам
поїхав з ними добровольно".
І свічка гасне па вітрах історії.
І пропливають вишки й терикони,
ковші і крани, труби і лебідки.
Ряхтить вогнями промислове місто.
Гніздо лелека мостить на стовпі.
Сучасна жінка, в скверику на лаві, похитує
коляску па ресорах, щось конспектує з книжки, мимоволі
півголосом повторює слова:
"ЛІТОПИС ЛЬВІВСЬКИЙ"... "НАУКОВА ДУМКА"...
САХНО ЧЕРНЯК... ПОЇХАВ ДОБРОВІЛЬНО...
І, вражено провівши віз очима:
ПОЇХАВ 3 НИМИ... ДОБРОВІЛЬНО... САМ!
І вже комп'ютер електронним голосом
повторює закладену програму: САХНО ЧЕРНЯК...
ПРОЕКЦІЯ В МИНУЛЕ... ПОЇХАВ 3 НИМИ...
ДОБРОВІЛЬНО САМ...
Перший програміст
(людина вже наступного століття,
при пульті регулюючи реле)
Не може бути. Чому ж в такому разі він залишився зовсім
невідомою постаттю в історії? Якась побіжна
згадка у "Львівському літописі" — і все. Виходячи
з художнього потенціалу народу, саме його мав би
оспівати народ. Про братів азовських складено думу,
а про нього ні?!
(Світлові імпульси переміщуються, від чого в темряві
зникає віз).
Другий програміст
Можливо, у старовину поодинокі випадки порушення
суспільної етики давали більший коефіцієнт
громадського резонансу, а гіперфункція героїзму
набувала характеру ширших епічних уніфікацій.
Перший програміст
Але як поети могли прогледіти таку постать у віках?
Подиву гідна велич ніким не оціненого подвигу могла б
стати об'єктом соціально-психологічного дослідження
цілого комплексу езотеричне закодованих рис нації.
Другий програміст
Це навіть не подвиг, це швидше відноситься
до категорії подвижництва.